— Кого ж ти шукав? — знову спитав Аракень.
— Я шукав наших братів... Хто ми є, діти?
— Ґваянці, — відповіли хором хлопці.
— Так, ми — ґваянці. А цей юнак мусить бути з роду морубішаб Соняшної Династії. Він має знак сонця на своїх грудях.
— Ми маємо свого морубішабу, — похмуро сказав невдоволений Асір.
— Аірі не має того знака, — похитав головою Інає.
— Можна зробити знак, — продовжував своє Асір.
Інає розсердився і штовхнув непочитального юнака в груди.
— Ти — дурень! — сказав злісно. — Знак можна і тобі зробити, але від того ти не станеш справжнім морубішабою!..
Інає рідко сердився, але, коли сердився, то тоді не питав винних, чи невинних і роздавав стусани всім направо і наліво, як, зрештою, робили всі чоловіки в племени. Тому всі хлопці, ніби змовились, один за одним вислизнули з куреня.
В яру вже було темно, але вгорі, над берегами кручі, ще горів соняшний передвечірок.
— Нагору! Ходім нагору! — крикнув Журіті і, не чекаючи відповіди товаришів, поп’явся, як вивірка, крутим боком провалля.
За ним з веселими криками кинулась решта, і кожен, стараючись показати свою зручність і силу, намагався першим досягнути вершин.
Незвична людина мусіла б затратити на таке спинання кілька годин, але молоді індіяни, ціле життя яких було свого роду спортовою школою, побороли крутий схил за яких чверть години і майже одночасно вихопились на гору. Поставали, захекані й веселі, радісно розглядаючись довкола по сіро-рожевій бані неба і по безкрайньому килимі лісу, що стелився вниз від них, заламувався у глибоких зморшках, повитих легенькими туманами, немов куревом невидимих кадильниць. Сонце вже більше, як до половини, потонуло за зубчатим мереживом виднокругу, і здавалося, що воно топиться від власного тепла і скапує вогненними краплинами кудись у безвісті. В його прощальних пурпурових відсвітах стояло на вершку гори чотири кремезних юнацьких постаті, ніби вилиті з бронзи, як зразки юности, здоров’я і сили.
І от знову Аракень, той що мав гострі очі, пославши погляд на північний захід, скрикнув:
— Буріті[17]! Буріті горить!
— Де? Де? — загукала решта.
— Он там, в наших сторонах! Чи не наша оселя дає знак?..
— Де? Не видно проти сонця! Ми не бачимо!
— Але я бачу! — кричав схвильований Аракень, вдивляючись в далечінь, де ледве видною спіраллю здіймався в небо димок. — Ходім до Інає, скажемо йому!..
Мов пущені з пращі, юнаки коміть головою котилися вниз і прибігли до Інає ще більше задихані, ніж тоді, коли зіп’ялися на гору.
— Буріті горить в наших сторонах! — крикнув Аракень.
Старий відразу схопився на рівні ноги і вискочив з куреня. Але, повівши очима по потемнілому вже небу і змірявши висоту стрімкого провалля, тільки махнув рукою.
— Пізно вже, — сказав. — Завтра рано мусимо скоро йти.
— А може то десь у ґваранців горіло? — висловив згодом Моема.
— Я не знаю, — відповів Аракень. — Далеко дуже, і сонце в очі світило.
Запах смачної печені, що розходився з куреня і дразнив чуйні ніздрі, а за ними і здорові шлунки юнаків, припинив дальші здогади та припущення, і незабаром всі четверо, вкупі з Інає сиділи довкола вогнища і уминали на обі щоки напівсире м’ясо. Навіть досвідченому і суворому Інає тривожна вістка не попсувала апетиту, хоч обличчя його насупилося більше, як звичайно. Старий бо знав, що підпалене буріті рідко приносить добрі новини. Цей знак індіяни подають тоді, коли виникає необхідність збору всього племени, або й сусідніх племен. Така необхідність виникає на випадок війни, або на випадок смерти когось із видатних мужів племени, найчастіше морубішаби. Тоді вибирають високу пальму і обмотують по ній грубі перевесла зеленої трави, яку потім підпалюють знизу. Розгорівшись, нижні кільця підпалюють верхні, аж поки вогонь не досягне вершка. Зелена трава дає дуже багато диму, і він здіймається вгору не просто, а спіралями.
Побачивши цей спіралевий дим, індіяни спішать на сигнал, навіть коли для того треба покинути полювання, чи якесь інше пильне зайняття.
Скінчивши їду, всі пообтирали руки об власне волосся, а потім один за другим підійшли подивитися на Арасі. Той не спав, але лежав з заплющеними очима і не ворушився. Він тільки ледь-ледь здригався, коли юнаки торкалися своїми пальцями його грудей, розглядаючи знак, однак і при тому не обзивався і не виказував взагалі якоїсь помітнішої реакції.
Хлопці, вдоволивши свою цікавість, посідали знову довкола вогню, а Журіті спитав Інає:
— Ти казав, що цей юнак мусить бути морубішабою Соняшного Роду. Який це «Соняшний Рід»? Що це означає?
Інає, здавалося, не чув питання і сидів мовчки, думаючи свою власну думу. А хлопці, знаючи його вдачу, більше не питали і тільки чекали, коли старий додумає своє до кінця, бо щойно тоді він міг починати говорити.
І дійсно, Інає довго мовчав, посмоктуючи свою люльку, а потім почав говорити, ні до кого не звертаючись.
— Колись давно-давно, коли оці найвищі дерева в лісі були, не більші від мого мізинця, предки наших предків прибули сюди з далеких околиць. Вони втікали від білих людей, що відбирали в індіян землю, а самих індіян убивали. Сам Тупан[18] вказав тодішньому морубішабі дорогу до багатих долин, придатних для нових осель, бо Тупан любив сонце, а морубішаби ґваянців були нащадками і братами сонця. Тому носили морубішаби і їхні сини знак сонця на грудях, щоб відрізнитися від інших ґваянців... І хоч ці дерева були ще дуже маленькі, проте предки цих дерев росли вдвоє вищі, ліс був удвоє густіший, ріки були вдвоє ширші, гори стояли вдвоє вищі, а землі було вдвоє більше, як тепер... Тому дорога до вказаних Тупаном долин була довга і тяжка. Перешкоджали також і злі духи: Сасі скидав людей в пропасті, або топив у болотах, Каапора багатьох ґваянців поперетворював у звірів, а Анянґа[19] мучив їх у сні і не давав спокою... І тому багато ґваянських родин відстало від провідника, лишилося позаду і поселилося, де прийшлося. Не всі бо могли і не всі хотіли йти так довго і далеко... Залишилися і пропали... Не могли встояти перед нападами інших племен: ґвашісів, ґванасів, ґватосів, шікітосів, каяпосів та багатьох-багатьох інших... Уцілів тільки наш рід. Але що з того? І нас б’ють сусіди. Ми тут чужі й самотні... І тому я хотів би знайти сліди тих, хто пішов уперед. Я хотів би приєднати наш рід до спільного пня, на чолі якого стоять морубішаби з Роду Сонця. О, вони були сильні! Вони наганяли страх на інші племена. Вони мали на грудях знак сонця... І цей юнак має його також... Звідки він прийшов?
— Він впав з неба, — сказав Журіті.
— Його скинув з гори Сасі, — висловив свою думку Аракень.
— А Журіті бачив Анянґу, — зло додав Асір, — і це віщує нещастя. Ліпше покиньмо цього хлопця і поспішаймо до оселі.
Арасі не старався слухати, але, помимо його волі, всі ті слова врізувалися йому в мозок, як написи на вогку глину, хоч і не викликали покищо ніякого свідомого відгуку. Розмови в курені відганяли сон, котрий щойно прийшов тоді, коли всі порозкладалися на спочинок довкола погасаючого вогнища і затихли. Тоді заснув і Арасі і спав твердо до самого ранку.
Дном провалля
Вже кілька годин Данко, озброєний тільки палицею та кишеньковим ножиком, йшов дном провалля, шукаючи можливости звернути праворуч і вийти до берега Парани. Але в той самий час, коли лівий бік ставав місцями цілком невисоким і похилим, — правий, мов на злість, підносився все стрімкіше і п’явся далі вгору, ніби хотів досягти неба. А назагал ціле провалля, як міркував хлопець, завертало все більше на захід — саме в протилежну від Парани сторону. Правда, Данко цьому не надавав великого значення, але натомість журився, поглядаючи в правий бік, що являв собою майже прямовісні стіни, здебільша білої глини, на котрій нічого не росло і котра від недавньої зливи була м’яка і липуча, як патока. Кількаразові спроби лізти по тих білих косогорах кінчилися тим, що Данко вгрузав майже по коліна у в’язку масу, а нарешті, витягаючи ногу, відірвав від одного чобота підошву і вирішив більше таких спроб не повторювати.