— А кого ж то я бачив?

— То напевне був Анянґа[14], — відповів Інає. — Зустріч з ним також не є доброю ознакою, але все ж не така страшна, як зустріч з Кайпорою або Каапорою. Зустрітися з Каапорою?! Ха! Я хотів би бачити такого, що з ним зустрівся і залишився живим!..

— А з Анянґою? — спитав Моема.

— Також погано. Я вже сказав.

— То, значить, що з нами щось трапиться?

Інає подумав трохи, а потім відповів:

— Журіті бачив — Журіті може сподіватися нещастя.

— Я не знаю, чи дійсно я бачив, — почав боронитися Журіті. — Було темно, і стояв туман. Аракень має кращі очі, а не зауважив нічого. Може то мені привиділося...

Цікава розмова примусила всіх забути і за невдачі і за голод, і всі п’ятеро, з цікавістю обговорювали на різні боки випадки зі злими духами, аж поки не поснули біля вогнища.

Ранком покинули своє пристановище і пустилися йти до оселі.

Та і в наступних двох погожих днях справа мало покращала. Правда, мисливці вже не були голодні, але й помітнішої якоїсь здобичі не впіймали. Тому йшли невеселі й похнюплені та все нарікали на недоброго Анянґу, котрий так попсував їхню виправу.

Аж перед вечором другого дня після пам’ятної бурі, коли вони вже оглядалися по дорозі за вигідним місцем для нічлігу, Аракень, котрий мав справді дуже гострі очі, скрикнув:

— Дивіться!..

Всі почали придивлятися у вказанім напрямі, але не бачили нічого особливого.

— Що там, Аракень? — спитав Інає. — Що ти бачиш?

— Я бачу розламану гору. Гляньте, он свіжа земля...

Тепер і решта, придивившись добре, побачила дійсно височенну гору, що світила до заходу голим зрізаним боком, немов би її хто відрубав сокирою.

— О!.. А це — то вже напевне жарти злих духів! — скрикнув Інає. — Тільки Каапора разом з Кайпорою може щось таке зробити. Ходім ближче, подивимося...

— Інає, а Каапора?.. — боязко озвався Журіті.

— Не бійтеся: Каапора тільки вночі має силу. Ходім!.

І всі п’ятеро приспішеним кроком звернули до зруйнованої гори. Для того мусіли зробити добрий кусень зайвої дороги, але явище було занадто цікаве, щоб на нього не подивитися з близька.

Помалу-помалу віддаль між індіянами й горою скорочувалася. Від шпиля до половини та гора була заллята гарячим промінням сонця і світила червоним боком свіжого обвалу, ніби кривавою раною. На нижню її частину падала чорна тінь від протилежного боку яру, а з густого лісу, що котив свої зелені хвилі дном пропасти, підносилися вже вогкі сиві випари.

Вже небагато лишалося цікавим мандрівникам до ціли, як раптом сталося щось надзвичайне: десь вгорі, ніби під самим небом, розітнувся ледве чутний, але й не менше трагічний та розпучливий крик, і, якийсь дивний предмет, блиснувши в скісних проміннях сонця, щезнув за високими верховіттями лісу. І хоч звук того крику не був сильніший від комариного, чуйні вуха дикунів відразу піймали в ньому ноти людського голосу.

Індіяни поставали, як укопані.

— Каапора!.. — вишептав зблідлий Моема.

— Сасі, — поправив його Інає. — Тільки Сасі[15] вміє штовхати людей в пропасть... Аракень, ти маєш добрі очі: впала то людина, чи ні?

— Я бачив, що впала людина, — відповів Аракень.

— І я! І я!.. — закричали хлопці.

— Ходім ближче! — наказав Інає.

— Страшно, — відповіли юнаки.

Справді, вони нічого не боялись, але злі духи навівали на них жах.

— Не бійтеся, — заспокоїв їх Інає. — Злі духи нападають тільки на самотну людину і то тоді, коли вона поранена. Нас багато, і ми здорові — не бійтеся...

Підбадьорені трохи словами Інає, а все ж і не без певного недовір’я, юнаки почали обережно пробиратися вперед. Але з кожним кроком вони ставали все відважніші і незабаром забули про всякий страх. Так не минуло й півгодини, як всі п’ятеро, переборовши перешкоди з вивернутого коріння, поламаного гілляча і великих брил землі, зблизилися до місця випадку. Врешті, побачили й те, чого шукали: в глибокому м’якому болоті, утвореному в наслідок дощів, лежала людина. Цікаві юнаки, випередивши свого провідника, добігли до мети раніше і, позагрузавши мало не по коліна в болоті, окружили тіло. Що це було саме тіло, а не згорток заболоченої одежі, свідчила хіба сама голова, бо ні тулуба, ні рук, ні ніг не було видно.

— Що там? — спитав Інає.

— Людина, — відповіли хлопці хором і розступилися перед дідом.

Інає схилився над потерпілим, провів рукою по його обличчі та грудях і, встановивши, що людина жива, розпорядився обережно витягнути її з болота й перенести у вигідніше місце.

— Обличчя індіянина, а одежа білих, — мурмотів собі під носом старий, здивований тим всім, що сталося.

Але ж яке безмежне було його здивовання, коли він, взявши оглядати незнайомого, відкрив ширше на його грудях сорочку і побачив на них витатуюваний кружечок сонця і промені довкола нього. В першій хвилині Інає аж здригнувся і прикрив знак долонею, а потім розгублено сів на землю.

— Що, що, що?.. — питав він, озираючись на хлопців.

Та хлопці не могли на це «що?» нічого відповісти, як рівно ж не розуміли, що саме так схвилювало їхнього провідника.

Однак Інає не чекав відповіди. Він зірвався на ноги і закричав:

— Журіті, пильнуй цього юнака! А ви, решта, зводьте захист, приготуйте вигідну постіль, розкладіть вогонь і подбайте про вечерю! Скоро, скоро!.. — і, не даючи більше ніяких пояснень, Інає побіг уздовж потока, зиркаючи туди й сюди та зриваючи на ходу листя різних рослин.

Незабаром він вернувся з цілим оберемком різного зілля і, поки хлопці спинали з гілляк курінь та розпалювали вогнище, заходився коло чужинця, взявши собі до помочі Журіті. Щоб здобути сік з різного роду лікувального коріння і грубих листків, Журіті «молов» їх власними зубами і випльовував до висушеної гарбузової шкіри, що правила за посуд. Інає вправними руками промивав рани непритомного юнака, прикладав до них розтерті зубами Журіті ліки і поверху обв’язував свіжими, вогкими листками.

— Кості цілі, — бурмотів при тому. — Так, всі кості цілі, але всередині напевне все повідривалося... Гм!.. Упасти з такої висоти — можна повідривати все... Журіті, піди принеси кілька апепу[16]. Дамо йому напитися з водою.

Журіті миттю виконав наказ і за хвилину висипав перед Інає з десяток зрілих жовтих овочів.

Після півгодини різних заходів Арасі (а це ж, як читач догадався, був ніхто інший, тільки Арасі) тяжко зітхнув і помалу розплющив очі. Був такий кволий і почував себе так погано, що не мав навіть сили розібратися у всьому, що діялося довкола нього. Бачив голих чоловіків, знав, що це індіяни, але чому він серед них опинився, що вони роблять і що можуть з ним зробити — йому було зовсім байдуже. І тому, коли схилене над ним старече, поморщене обличчя спитало: «Хто ти?» — не пробував навіть зробити зусилля, щоб відповісти. Хотів спокою. Хотів, щоб ніхто його не зачіпав, щоб нічого не питав, бо від кожного найменшого руху, від кожного звуку відчував щось подібне до ударів молота зсередини черепа. Ах, як у нього все жахливо боліло!.. А на додаток ще й та незносна отяжілість у всьому тілі, що, здавалося, втискала його в землю і давила на мозок!.. Ні, він не міг не то що говорити, а навіть повік втримати, і заплющив очі.

Інає, чекаючи відповіди, пильно дивився йому в обличчя, але потім похитав головою і наказав перенести його в зіп’ятий уже курінь і покласти на грубо настеленій траві.

— Треба дати йому відпочити, — звернувся до хлопців. — А завтра зробите ноші. Понесемо цього юнака до себе в оселю.

— Навіщо він нам? — спитав Аракень.

— Він наш, — відповів старий.

— Він — білий, — заперечив Асір.

— В нього тільки одежа білих, але він — наш, — упевнено повторив Інає. — Він той, кого я шукав довго, довго...

Юнаки обмінялися здивованими поглядами.