Перед світанком темінь згустилася ще більше, і Сокіл тільки з великим трудом пробивався вперед.

І нараз він прикипів до місця: до нього донеслися сухі звуки пострілів і крики.

Сокіл тільки хвилинку постояв, прислухаючись, але потім з усіх сил рванувся в тому напрямі, звідки доходили відголоски якоїсь тяжкої боротьби.

Та бігти було страшно тяжко. Незнайома місцевість, нерівний терен, болото під ногами і гущавина ставали непоборними перешкодами. Сокіл кидався то в один, то в другий бік, падав, загрузав у трясовиннях, обпікався на жалких рослинах, вганяв у своє своє тіло колючки, і нарешті зупинився. Бахнули ще кілька разів постріли, донісся ще слабий відгомін криків, а потім усе стихло.

Сокіл присів на землі, бо вже не мав сили. Він і так був нездоровий, а тепер, після їзди човном і витрачених у великому напруженні останніх зусиль, не був спроможний навіть віддихатися. І тільки, коли засіріли перші несміливі проблески світанку, — піднявся знову на ноги та рушив у дорогу.

Ледве ступив кілька кроків, як почув гуркіт човна, і спинився знову:

«Що це все має означати? — подумав. — Чи не зустрівся Шав’єр і справді з Великою Коброю?»

Але довго роздумувати він не міг, бо боявся, що його втеча буде викрита, і падре Вісенте зараз же зорганізує погоню.

Прийшов до озера Великої Кобри тоді, коли сонце вже піднеслося і вдарило промінням просто на завалений землею вхід до підземелля. З завмираючим серцем Сокіл придивився пильніше і побачив, що вхід був відкритий.

«Значить, тут уже хтось був! — подумав зі страшною тривогою. — Значить, скарби викрито! І напевне той, хто їх викрив, не залишив на місці нічого!»

І Сокіл вгадав: скарбів у печері вже не було...

Інтуіція, на яку всеціло поклався Данко, не завела, і за пару годин несподівано для себе самого він вийшов просто на ряд каміння, коло якого був убив сукурі. Далі починалася вже знайома місцевість, і веселий Данко йшов бадьорим кроком вздовж потока, наспівуючи:

Фрузя тепер не лише не тікала, а, навпаки, стала дуже сміливою і навіть настирливою. Вона вже ніяк не хотіла пнятися по деревах і вибрала собі кращий спосіб подорожування, вмостившись зверху на Данковому наплечникові.

Спочатку це тішило хлопця, але пізніше, коли припекло сонце, а шнурки наплечника врізались в тіло, він почав скидати Фрузю додолу. Та вперта мавпа не слухала, і, ледве Данко ступав кілька кроків, як вона знову чіплялася за його одежу і миттю опинялася на наплечнику. Хвилинку сиділа тихо, але зараз же починала заглядати до мішка, шарпала шнурки, смикала Данка за волосся або нюхала його вуха і пробувала їх на зуби.

— Фрузя! — кричав Данко, затуляючи вуха руками. — Не дурій і сиди тихо, бо скину на землю! Мої вуха не є капустяними листками, і ти не маєш чого їх куштувати!..

Фрузя, почувши своє ім’я, негайно перехилялася наперед, запитливо заглядала Данкові в обличчя і показувала язика.

— Ну й мавпа з тебе! — сміявся Данко. — Справжня мавпа! Та ти ж мене затримуєш, нерозумне сотворіння!..

Фрузі, однак, це було байдужісенько, і вона не звертала найменшої уваги на Данкові докори, продовжуючи свої витівки.

Сонце вже ставало на полуднє, а хлопець від учорашнього дня нічого істотного не їв. Втративши свого поганенького списа, він одночасно втратив і можливість піймати хоч би рибу, бо факон для цієї цілі не надавався.

Та от помітив він, що до потоку простує тату[55]. Цей великий мурахоїд, вкритий міцним панцирем, цілком подібний до черепахи і відрізняється від неї хіба формою голови і будовою лап. Тату, як і його «колеґа по фаху» — тамандуа — має надзвичайно сильні ноги з ціпкими лазурями, так що коли він ними вчепиться за землю, то відірвати його неможливо. Зате, відірваний від ґрунту, тату стає цілком безпомічним.

Знаючи, що м’ясо тварини є надзвичайно смачне і поживне, Данко вирішив спробувати щастя. Він підкрався до тату з-заду, вхопив його за куций хвіст, підніс вгору і перекинув на спину. Тату заборсався, але було вже запізно: Данко одним махом факона відтяв йому голову.

— Ну, сьогодні я матиму чудовий обід! — скрикнув хлопець. — Треба тільки знайти вигідне місце. Он там, під тією пальмою, здається, буде дуже добре...

Дійсно, місце під самотньою пальмою, що росла на високому березі струмка і кидала широку тінь, було дуже гарне. То ж Данко, не гаючи часу, назбирав палива, зачернув казанком води і приставив його на камінцях біля майбутнього вогнища. Тепер треба було тільки здобути вогонь.

Для цього хлопець зробив щось подібне до скриньки з камінців, напхав у неї сухої трави і, витягнувши одне буска-пе, промовив до мавпи:

— Тепер, Фрузю, уважай: зараз буде вогонь з тріском, і я не ручу за твої нерви... Дивись!..

Данко тернув буска-пе об камінець, кинув його скоренько до скриньки і прикрив зверху відірваною від пачки накривкою, щоб буска-пе не вискочило.

Буска-пе зашипіло, тріснуло і люто заскакало у своїй тісній клітці. Коли б Данко не притримував картонової накривки зверху рукою, — то вона напевне б полетіла геть. А так — накривка лише підскакувала й здригалася від вибухів.

При першому тріскові Фрузя, як куля, відскочила відразу на кільканадцять метрів, поп’ялася на дерево і запищала, роблячи Данкові розпучливі знаки. Вона висіла на обидвох лівих руках, а правими енерґічно жестикулювала, немов би запрошувала хлопця тікати за нею. При черговому вибуху полізла ще вище і вмостилася на самому вершечкові дерева, онімівши з дива й переляку.

Данко реготав до сліз.

Буска-пе, вистрілявши всю свою силу, замовкло, а крізь щілини камінців поповз білий димок, даючи знак, що трава загорілася.

Данко роздмухав тліючий віхоть, переніс його на приготоване місце біля казанка і підкинув дрібних гіллячок. Потім, впевнившись, що вогнище розгоряється, заходився коло вбитого тату.

Панцир був дуже твердий не тільки зверху, але й під сподом, і Данко добре намучився, поки розбив його камінням та видобув м’ясо. Помив гарно у потоці, половину вкинув до казанка, а другу половину мусів відложити, оскільки тату був великий і за один раз не вміщався.

Покінчивши з тим, Данко оглянувся за мавпою і покликав її до себе:

— Фрузю, ходи сюди, не бійся!.. Поки мій обід звариться, будемо з тобою трохи бавитися... Ходи!..

Заспокоєна вже Фрузя злізла з дерева і довірчиво підійшла до Данка.

— Дивись, Фрузю, — продовжував хлопець, витягнувши буска-пе. — Візьми це в руку... Так... Та не їж, дурненька!.. Цього не можна їсти! — крикнув, побачивши, що мавпа збирається покласти буска-пе на зуби.

Але Фрузя вже по запаху догадалася, що тримає в руках річ, непридатну для їжі, і запитливо дивилася то на «бомбу», то на Данка, виразно питаючи очима, що з тим робити?

Данко взяв маленький камінчик, тернув ним до уламка скелі й кинув далеко від себе.

— Отак зроби, Фрузю, отак!.. — пояснював він і кілька разів повторив приклад, беручи щоразу новий камінчик.

Фрузя нарешті зрозуміла: вона підійшла й собі до скелі, тернула об неї буска-пе й кинула його з розмаху геть.

Буска-пе зашкварчало й вибухло.

Боже, що тоді сталося з бідною мавпою!.. Ще скоріше від буска-пе вона стрибнула, немов би її хто вистрілив з пращі, опинилася на віддаленому дереві й пропала з очей.

Від реготу Данко сів на землю, а буска-пе стрибнуло раз, другий, впало в потік, пшикнуло й погасло.

Довго потім кликав Данко перелякану Фрузю, довго вговорював її, і вона нарешті прийшла. Однак, нізащо не хотіла спуститися на землю, а трималася оподалік.

Тоді Данко сам взявся вистрілювати буска-пе, при чому мусів за це поплатитися і дістав у висліді ще два нових пухирі.