Минуло ще з півгодини. Данко вже поколов ноги і порядно обдряпав стегна, але не ойкав, не стогнав і не нарікав. Мужньо і витривало йшов за Коемою, стараючись ступати легко і цілою стопою.

Раптом Коема зробив знак і впав на землю. Данко пішов за його прикладом і підсунувся на животі ближче. Коема торкнув його за лікоть, показав кудись перед собою і почав нюхати.

— Ботокуди! — обізвався так тихенько, що Данко скоріше догадався, як почув. — Ми впали в засідку.

Данкове серце відразу обернулося в холодний молоток, що вдарив лише раз і зупинився. Він з заздрістю слідкував за Коемою, котрий вже накладав стрілу на тятиву, в той самий час, коли спис був зовсім непотрібний. Адже для того, щоб метнути списа, треба стати на ноги і зробити розмах, а цієї можливости якраз не було.

Низьким акордом бренькнув лук, і зараз же у відповідь хтось дико рикнув у корчах. Це переконало Данка, що вони дійсно попали в засідку, бо досі він не чув і не бачив нічого. Та, ледве Коема випустив першу стрілу, як довкола хлопців відразу виріс цілий частокіл квадратових, приземкуватих, немов грубі пеньки, людських постатей.

— Бачиш, бачиш?! — не криючись більше, гукав Коема і пустив одну стрілу за другою.

Але Данко, правду сказавши, мало бачив. Він скочив на ноги і без вибору кинув свого списа в ланцюг тіл, відразу пробивши там одну щербину. Хтось крикнув і впав, а на його місце вискочив інший, і за кілька секунд обидва хлопці вже корчились у ціпких та спритних руках.

Не можна сказати, щоб перемога обійшлася ботокудам дешево: молоді одчайдухи вбили трьох, а й пізніше, коли їх в’язали, роздавали немилосердні стусани ногами, кусали за руки, поки не опинилися, сплутані по руках і ногах, цілком безборойними.

Кров заливала Данкові мозок і сліпила його очі. Він кричав і погрожував, обзиваючи ботокудів різними образливими словами. Однак, коли над ним похилилося злодарне обличчя Убіражари, — відразу замовк.

— О-го-го! — зареготав Убіражара. — Маємо не тільки зеленого морубішабу, але й самого бога вогню!.. Тепер слухай мене: коли ти бог вогню, то можеш мене вже спалити, але, коли я бог вогню, то я тебе спечу на печеню. Що скажеш?..г

— Що я скажу?.. — з ненавистю вицідив крізь зуби Данко. — Скажу те, що говорив раніше: ти ботокуд і обманець, а я є богом вогню!..

Знову навалилися зливою різні новини на убоге Санто Антоніо, позбавляючи мешканців, спокою, сну і охоти до праці.

Представники влади, репортери, комівояжери торговельні фірми, а то й просто цікаві шукачі пригод і наживи заповнили всі вільні кімнати манастиря, Посту Опіки і приватних будинків. Протягом кількох днів було розкуплено багато парцель[74], що раптово скочили потрійно в ціні, і на деяких уже зводились нові дімки[75].

Часописи цілої Бразилії греміли статтями під інтригуючими і приваблюючими наголовками про таємничі події в Санто Антоніо, і нікому досі не знана оселя, закинута в пралісах, готова була через раптове збільшення населення перетворитися в муніціпальний центр і створити на мапі нову адміністративну одиницю.

На велику досаду Саміра, який досі був одиноким власником склепу[76] на широку округу, побіч і навпроти нього відкрилося два інших, більших і багатших склепи. Досада його, впрочім, була безпідставною, бо торгівля йшла так добре, як ніколи досі.

Отця Вісенте, Сокола і Коарасіабу вже замучили і зашарпали кореспонденти та фоторепортери, так що останніми днями вони замикалися і старалися не показуватися нікому на очі.

В Долину Іґурей вже вийшла військова експедиція, яка при помочі радіо тримала постійний зв’язок з Санто Антоніо та з іншими поліційними станицями. Покищо ця експедиція не подавала ніяких важливіших вістей: ішли дикою місцевістю, наражувалися через брак точних мап на різні труднощі і тому посувалися дуже поволі[77].

Сокіл з нетерплячки не знаходив собі місця. Він би вже й сам вибрався на розшуки, але щодня по обіді температура у нього підносилася і стан погіршувався. Отже, розумів, що пускатися в тяжку і небезпечну дорогу — було б справжнім безумством.

Кожного разу, коли відчинялися двері його кімнати і в них з’являвся хтось, він сідав і впивався очима у відвідувача.

— Що нового? — питав нетерпеливо.

Відвідувачі звичайно не приносили нічого нового, або приносили новини, які його зовсім не цікавили. Тоді Сокіл знову лягав і з неукритим невдоволенням вдавав, що слухає.

Але одного гарного пополудня в двері протиснулася фіґура, якій Сокіл зрадів з першого погляду.

— Пане Ґроссбах!!! Та невже я й справді вас бачу?!

— Як бачите, як бачите!.. — сміявся Ґроссбах, міцно обіймаючи Сокола.

— Ви, пане, з неба впали! — дивувався далі Сокіл.

— Вгадали! — жартував Ґроссбах. — Простісенько з неба, себто, з літака!..

— Ах, пане Ґроссбах, як я радію, що вас бачу!.. Ви ж знаєте, що тут у нас трапилось?..

— Ну, а як же! Розбійники, скарби, індіяни, втеча хлопців — зовсім щось у стилі Марка Твейна!..[78] А я собі й подумав, що може чимсь вам прислужуся. Сів на літак і приїхав.

— О, як же я вам вдячний, пане Ґроссбах!..

— Ну-ну, нема за що дякувати! Адже у тому всьому є трохи і моєї вини, бо ж це я вас сюди запхав... Але, пане Сокіл, ми поговоримо трохи пізніше... Я заскочив лише на хвилиночку, щоб вас привітати. Зараз біжу до Посту Опіки і на летовище. Мушу все приготовити... Ви ж знаєте, що я прилетів на гелікоптері?

— Так?!

— Так, пане Соколе, переконав, кого слід було, щоб шукати хлопців на гелікоптері. Завтра зранку особисто приймаю участь в цій експедиції.

— Тоді — я з вами!

— Побачимо... Покищо — допобачення!..

— Дякую, пане Ґроссбах! Вертайтеся скоро, бо мені самому страшенно нудно!

— Постараюся!

І Ґроссбах зник.

В Сокола вступив новий дух. Той енерґічний, життєрадісний і добродушний Ґроссбах належав до типу людей, які вже самою своєю зовнішністю вселяють радість і надію і з першого погляду викликають до себе повне, беззастережне довір’я. Сокіл вже настільки вивчив свого працедавця, що вірив в успіх кожної справи, за яку той лише брався.

І тепер, коли тільки Сокіл побачив Ґроссбаха, — відразу повірив, що все щасливо скінчиться і що Данка незабаром знайдуть.

— Гелікоптер! — радісно потирав він руки. — Гелікоптер!.. Певно, що найкраще шукати Данка з гелікоптера!.. Це треба було від самого початку зробити.

— Сеу Іван!.. Сеу Іван!.. Коарасіабо!.. — рознісся в коридорі дзвінкий голос молодого манастирського вихованця і задудніли босі кроки. — Арасі привезли!..

— Арасі привезли! — крикнув ще раз хлопець, відчиняючи двері до Сокола.

— Арасі привезли! — гукнув він і в Коарасіабині двері.

— Естефано! — почувся з другого кінця коридору строгий голос отця Вісенте. — Ти чого кричиш? Хто тебе сюди посилав?!

— О, падре!.. Я тільки...

— Тихо! Іди зараз до своєї роботи! Тут і без тебе обійдеться!..

Сокіл і Коарасіаба вже висунулись в коридор.

— Назад, панове, назад! До ліжок! — замахав на них руками падре Вісенте. — Нічого надзвичайного не сталося. Арасі живий і здоровий. Він тепер у Пості Опіки...

— Я піду до нього!.. Я йому!.. — грозив Коарасіаба.

— Коарасіабо, — так само строго зупинив його священик, — ти казав, що зрікаєшся Арасі і не хочеш його більше знати. Не годиться міняти слова. Арасі покарають і без тебе...

Коарасіаба погас. Мовчки повернувся до своєї кімнати і причинив за собою двері.

Увечері в Сокола зібралося ціле товариство: Ґроссбах, Морейра, лікарі, летуни і навіть Шав’єр, ще блідий і ослаблений після хвороби.