Після обіду все плем’я, за виїмком Коеми і вартових, гурмою кинулося до ріки купатися. Побіг з ними і Данко. Хлюпався у воді, кричав, поринав і перевертався, як і всі інші, чим відразу проломив між собою та ґваянцями стіну остраху й недовір’я.

— Ти хто? — питалися його щоразу індіяни.

— Я — Данко.

— А-а, ти Данко!.. — цілком вдоволилися відповіддю індіяни, ніби це ім’я їм все казало, і хлюпалися далі.

По купанні ціляли з луків і списів рибу в ріці, щоб було на вечерю. Риби в Іґуреї було маса, і вона становила собою один з основних елементів харчування індіян.

Взявши в одного ровесника лук, Данко і собі з деяким острахом спробував щастя. Боявся, що не вцілить і осоромиться перед племенем. Але страх був даремний, бо він уже мав добру вправу, і перша ж випущена стріла пробила рибу, перекинувши її відразу на бік. Риба попливла з водою, а пір’я стріли коливалося під вітром, ніби полум’я надзвичайної свічки.

Данко кинувся в ріку, піймав рибу за стрілу і думав, що викличе богзна, яке здивовання, але помилився. Ніхто на це не звернув особливої уваги. Натомість невдалі стріли інших викликали здивовання і кпини.

Вернулися до оселі вже перед заходом сонця, а Іботіри все не було. Це почало турбувати Данка, але Жібоя його заспокоїв:

— Іботіра знає, що робить. Вона пішла непомітно і вернеться непомітно. Не турбуйся.

Коли сонце зовсім похилилося на захід, дали знати, що під частоколом знову стоять ботокуди.

Жібоя, Данко і всі інші ґваянці пішли до брами.

— Чого хочете? — спитав гнівно Жібоя.

— Хочемо знати, хто є той білий хлопець, котрий у вас гостює! — домагався Убіражара.

— Він вам уже казав, що дізнаєтеся завтра, — відповів Жібоя. — Ідіть геть!

Але ботокуди були вперті і не відступали.

— Покличте Кам’яну Рибу!.. — гукали вони.

— Чому не вийде Кам’яна Риба?!

Тоді наперед виступив Данко і звернувся до Убіражаои:

— По якому закону ти, Убіражаро, приходиш до чужої оселі питати про її гостей?

— По закону права! — крикнув Убіражара. — Я — морубішаба обидвох племен і бог вогню!..

Безличність ботокуда роззлостила Данка, і він постановив собі відповісти також безличною брехнею:

— Ага, так?.. — крикнув Данко, почуваючи, що у нього від хвилювання перетинається голос. — Тоді я кажу, що ти — брехун! Ти не є богом вогню, бо богом вогню є я! Чуєте всі?.. Я, Данко Сокіл, є білим богом вогню і завтра покажу вам свою силу! А сьогодні — тікайте звідси чимдуж, бо спалю всіх!..

Не лише ботокуди, але й ґваянці від страху подалися далі від страшного гостя, і тільки один Убіражара залишився на місці. Тепер він був переконаним, що білий хлопець також має сірники і може похвалитися добуванням «небесного вогню» перед обома племенами, в той час, коли Убіражара більше сірників не мав.

— Я не боюся твого «небесного вогню»! — шепнув тихо Убіражара Данкові. — Я знаю, що ти брешеш!

— Ти нічого не знаєш, ботокуде! — так само тихо відповів Данко. — І зі мною тобі буде тяжче дати раду, як зі всіми індіянами. Марш звідси!.,.

Убіражара погрозив кулаком і відійшов, а схвильований і сердитий Данко вернувся до оки. Сів мовчки біля Жібої проти вогнища і задумався. Коема гойдався в гамаку, Жібоя курив люльку і до чогось прислухався. Данко зрозумів, що він чекає приходу сестри.

— Жібоє, — обізвався Данко, — чи не вислав би ти кілька мужів навпроти Кам’яної Риби? Я боюся, щоб з ними не трапилось якоїсь поганої пригоди....

Жібоя похитав толовою:

— Ні. Вони завтра, або післязавтра будуть тут.

— Звідки знаєш?

— Знаю. Знаю, як ти йшов. Ти зробив багато зайвої дороги. Кам’яна Риба пішов до Соняшного Волоса — два дні. Коли несуть щось тяжке, мусять іти довше ще два дні. Завтра, або післязавтра будуть тут.

Данко подумав, що ці розрахунки людини, котра вміла рахувати тільки до десяти, не позбавлені логіки.

— Добре, — сказав. — Але все ж варто було б вислати допомогу.

— Не можна! — твердо сказав Жібоя. — Кам’яна Риба не казав. Мужі потрібні в племені для охорони Ранка.

Ранок усміхнувся при тих словах і сильніше гойднув гамак.

Гамір в оселі стих, стихло і в халупі. Всі троє мовчали, і кожен думав щось своє. Глибокий спокій лиш інколи порушували сухі, короткі тріскоти дров у багатті, та шелест тростяної покрівлі оки, яку нехотячи кудовчив сонний вітер. ІІоза тим панувала нескаламучена нічна тиша, і тому Данко аж здригнувся, коли побачив навпроти себе Іботіру. Вона з’явилася, як тінь, і стояла пригноблена і розгублена.

— Іботіро, ти?! — схвильовано шепнув Данко. — Принесла?..

Іботіра похитала заперечливо головою:

— Дупло старої татажуби порожнє...

— Що?! — схопився, як опарений хлопець. — Що кажеш, Квітко?!.

— Дупло порожнє, — тихо повторила Іботіра.

— Там нема нічого.

— То ти не там шукала!.. Цього не може бути!.. — з розпукою заговорив Данко.

— Шукала, як ти казав: стара татажуба біля трьох каменів, з-під яких б’є джерело... Ми всі знаємо це дерево, — потиснула плечима Іботіра і втомлено сіла біля вогнища.

Данкові здавалося, що очі Коеми й Жібої проколюють його розпеченими штилетами, і він, як божевільний забігав по халупі.

«Що тепер буде?.. Що буде?! Покажуся брехуном перед індіянами... Зрештою, хіба ж я не брехун?.. Хіба ж я не заявив з такою самовпевністю, що є білим богом вогню?.. От. тепер маю!.. І що я скажу завтра, коли прийде Убіражара зі своїм племенем?.. Як покажуся їм на очі?..»

— Ні, цього не може бути! — крикнув ще раз вголос. — Ти добре шукала, Квітко?

— Шукала. Шукала поблизу татажуби. Нема. Там був хтось...

Страшна догадка осінила голову Данка:

— Ботокуди!.. Я бачив ботокудів!.. Це — вони!.. Жібоє, дай мені свого списа і лук... Я піду сам подивитися.

Жібоя навіть не підвів голови.

— Бери, — сказав байдужо. — Коли вернешся?

— Вернуся до сходу сонця.

— Іди. Ми будемо чекати тебе...

«Будете чекати... — подумав гірко Данко. — А що ж я вам поможу? Хіба тільки своєю появою ще більше роздражню ботокудів... Ах, і пощо я вихопився з тією похвальбою?!»

І він, вхопивши списа й лук, мерщій подався з оки, щоб не бути під обсервацією допитливих поглядів господарів.

Вийшов за браму і подався навпростець через густу темінь. Був такий пригноблений почуттям стиду, що не вважав ні на що, не крився і не дивився по сторонах. В цю хвилину був би навіть радий, коли б зустрів смерть. Уява завтрашньої зустрічі з ботокудами хльостала його пекучими батогами і гнала вперед.

Так біг може з чверть години, поки холодне нічне повітря не вспокоїло його розбурханих нервів, і тоді став:’

«Що ж це я роблю? — спитав сам себе. — Чи це розумно? Я вийшов шукати татажуби, отже, мушу робити так, щоб її знайти, а не бігти Бог-зна куди!»

Він зупинився і почав міркувати.

— Данку! — раптово почув коло себе тихенький оклик і мало не зімлів від несподіванки.

— Данку, ти не туди йдеш!.. Ходи за мною! Я знаю, де росте татажуба, — шептав далі знайомий голос.

— Ранку! — аж заломив Данко руки. — Що ж це ти зробив?! Та тобі ж не можна навіть з оки виходити, не то що з оселі!..

— Обридло! — сердито вишептав Коема. — Цілу ніч і цілий день все в гамаку і в гамаку. Годі! Я тепер взяв і втік!

— І за це тебе покарають.

— Закон племени не велить карати морубішабу... Ходи сюди, в цей бік!..

Данко хотів ще щось сказати, але Коема смикнув його за руку і наказав:

— Цить! Не говори ні слова!.. Лука віддай мені, а собі залиши списа.

Ці слова були вимовлені так владно, що постать молоденького морубішаби, молодшого від Данка на два роки, ніби виросла і відразу змужніла.

Пішли далі, але через кілька хвилий Коема зупинився і невдоволено покрутив головою.

— Ти так ходиш, що під тобою земля трясеться, — сказав до Данка. — Чи ти й справді такий важкий? Цить!.. Не говори!.. Ти і говориш так дивно, що тебе далеко чути...

Данко аж тепер відчув, що й справді не вміє говорити тихо. Його найтихіший шепіт, котрого він і сам не чув добре, розходився луною довкола. А Коема говорив досить виразно, але вмів надати голосові такого тембру, що він розчинявся і пропадав відразу на місці. Це було мистецтво, яке вимагало довгої школи, а може й спадковости.