І от одного дня, коли Убіражара сидів самотно на окарі, вкрай пригноблений особливо неспокійною ніччю, до його чуйних вух донісся надзвичайно бадьорий і радісний гук з табору ґваянців.

— Тату! — крикнув Убіражара до свого старшого сина. — Піди розвідайся, чого вони так радіють?

Присадкуватий, клишоногий Тату миттю зірвався з місця і зник за найближчою окою. Вернувся нескоро, задиханий і зляканий.

— Вони мають свого морубішабу! — крикнув ще здалека. — Кам’яна Риба сьогодні поклав знак сонця на грудях Ранка!..

— Ранка?! —здивувався Убіражара. — Якого Ранка?

— Ранка — сина Квітки — внука Соняшного Волоса... Там тепер велика радість!..,

— Що?! Та Ранок іще ж дитина!..

— Кам’яна Риба сказав, що довше не можна чекати, бо він скоро відійде на Блакитні Гори... Останнім часом Мараґіґана віщує йому погані сни...

— То що з того? — спитав Убіражара і відчув, як у нього похололо серце.

— Бо так, — пояснював далі Тату: — знак сонця на грудях майбутнього морубішаби ґваянців може наколоти тільки найстарший піяґа племени...

— І ти бачив хлопця?

— Бачив. Має отаке велике акванґапе на голові, а в руках — арауе. Коли ти помреш — я хочу мати таке саме!..

Убіражара був такий схвильований, що не звернув уваги на відверте бажання свого сина, і тільки спитав:

— Чому ж ти не вбив його?

— Ти не казав — я не знав..

— Дурень! — крикнув Убіражара і, припечатавши цю характеристику ударом кулака по синовій голові, побіг до оселі ґваянців.

Вартові загородили йому дорогу і не пустили за частокіл.

— Ботокуд не має права переступати брами ґваянської оселі! Чи ти про це забув?

— Я хочу говорити з Кам’яною Рибою! — задихаючись сказав Убіражара.

— Але Кам’яна Риба напевне не схоче говорити з тобою! Він тепер зайнятий.

Та старий піяґа, почувши суперечку біля входу, прийшов сам.

— Чого треба ботокудові? — спитав згірдливо.

Убіражара став у горду позу:

— Я, бог вогню й морубішаба з Долини Іґурей, питаю: хто дозволив вибирати тут, у моїх володіннях, ще одного морубішабу? Ти хочеш порушити мир між нашими племенами? Та й який морубішаба з дитини?

— Між нами ніколи не було миру, а ти ніколи не був богом вогню, ботокуде! Яке тобі діло до нашого морубішаби?

— Я вб’ю його!!!

— Ти його не вб’єш, ботокуде, бо ми не дамо!

— Я спалю знову вашу оселю, як спалив уже раз! Пам’ятаєш?

— Навіщо маєш палити нашу оселю? — спокійно спитав Ітапіра. — І так довго жити не будеш. Я відчуваю свою близьку смерть, а вона буде й твоєю смертю, як сказали духи. Пам’ятаєш?

— А я не відчуваю ніякої смерти! — кричав Убіражара, і невідомо було, кого він хоче переконати: себе, чи Ітапіру.

— Не відчуваєш?

— Ні!

— То ти сліпий і глухий, ботокуде! А я тобі кажу, що ми вже ледве чи будемо пити ауаті-ї на святі кавінь[52]...

— А я тобі кажу, — лютився Убіражара, — що ще перед святом кавінь я зап’ю вашого печеного морубішабу напоєм з ауаті на святі перемоги над вами!

Один з вартових, обурений такою зневагою, махнув танґвапемою, і була б розскочилася Убіражарина голова, коли б тяжкої зброї не перехопив другий вартовий. Він штовхнув розлюченого ботокуда з такою силою, що той перекинувся на спину, і сказав:

— Буде з нього! А вбивати не смій! Вдариш його — а поцілиш в Кам’яну Рибу. Не можна!.. — і, звертаючись до Убіражари, додав: — Тікай!..

Коли Убіражара, погрожуючи і лаючись, побіг геть, Ітапіра вернувся назад, щоб скінчити перервану нараду племени.

— Я знав, що так воно буде, — заговорив до ґваянців, — тому все затягав позначення Ранка морубішабським знаком. Бо той знак принесе нащадкові сонця не лише почесті, але й небезпеку. І тому знайте ви, піяґи і ви, мужі, і ви жінки ґваянські: тепер щойно почнеться боротьба. Ботокуди схотять забити останнього морубішабу Соняшної Династії, щоб ми й надалі лишилися безголовими.

— Ми не допустимо того!!! — закричали ґваянці. — Ми не дамо нашого молоденького морубішабу!..

— Ми заховаємо його за нашими спинами!..

— Так, — погодився Ітапіра, — ховайте його. Ранок не сміє виходити з оки і показуватися навіть на окарі.

— Як?! — запитав Ранок. — Сидіти весь час в оці?! Хіба ж я немовля?! Я не витримаю так!..

Ітапіра ласкаво поклав руку на голову юного морубішаби.

— Це недовго, сину, — сказав. — Це тільки доти, доки буде живий Убіражара. А я знаю, що нам вже мало лишилося... Будь спокійний і роби те, що я кажу...

Потім він ще раз звернувся до присутніх:

— Отже, бережіть Ранка. Я і ще кілька чоловік щезнемо з племени. Про це ботокуди не сміють знати. Зрозуміли?

— Що?! Щезнете?! Чому щезнете? — посипались тривожні запити.

— Так треба, — відповів Ітапіра.

— Тоді ботокуди нападуть на нас!..

— Ботокуди не сміють знати про це! — з притиском повторив Ітапіра. — Коли б хтось з вас зрадився — навіть дитина — страшну кару зішлю на нього!.. Покищо, слухайте всі Жібою. Він найсильніший і наймудріший вояк племени і є братом Квітки — матері морубішаби. А ти, Жібоє, будь твердим! На тебе лишаю плем’я і життя молодого морубішаби. Коли б хтось тільки показав ознаки непокори — убивай на місці, а тіло викидай за частокіл на поживу ботокудам.

Поки Ітапіра додав останні накази й закінчував раду племени, Убіражара скликав своїх жреців і наказав:

— Ви маєте говорити з духами! Відверніть від мене смерть і випросіть перемогу над ґваянцями. Коли того не зробите— погинете всі намуссурані!

Що лишилося робити піяґам? Вони пішли до окремої оки, розмалювалися, довго завивали різними голосами, танцювали й приносили жертви духам. А коли вернулися, повідомили, що Убіражарі судилося довге життя і перемога над ворогами. Так сказали духи...

Коли падре Вісенте увійшов до кімнати Сокола і побачив його одягненого, невдоволено стягнув брови і сказав суворим, холодним голосом:

— Пане Іване, мені здається, що перше, ніж покинути ліжко, ви повинні були спитати дозволу лікаря.

Сокіл трохи зніяковів і почав оправдуватися винуватим тоном:

— Вибачте, отче, але...

— Ні, пане Іване, — тим самим тоном перебив його священик, — ви мене справді дивуєте: доросла й інтелігентна людина, а поступаєте, як дитина. Прошу зараз же роздягнутися і лягати до ліжка.

— Отче, — загарячився Сокіл, — я не витримаю! Я мушу щось робити!..

— Ви нічого не можете робити, поки не одужаєте. Прошу роздягатися!..

— Отче, я вже здоровий, запевняю вас! Але я можу дійсно захворіти, я можу збожеволіти, коли ще трохи полежу бездіяльно!..

— Помогти вам скинути черевики?

— Ні, отче, ні! Лишіть мене в спокою!.. Я мушу йти, я мушу щось робити, бо мене збирає охота розбити собі голову об мури!..

— Во ім’я Отця і Сина!.. — перехрестився священик. — Це, власне, свідчить, що з вами не все в порядку. Дайте пульс!..

— Ат, що там пульс!.. — нервово відмахнувся Сокіл, однак подав руку. — Тут щойно був Шав’єр... Коли б ви тільки чули, яку він сцену зробив!..

— Ну, ясно! — сказав падре Вісенте, пильно слідкуючи за стрілкою годинника.

— Що ясно? — трохи здивувався Сокіл.

— Що з вами не все в порядку, — відповів, священик і сховав годинника. — Зараз прийде доктор і дуже образиться іґнораціею його приписів, коли застане вас на ногах. Тому лягайте зараз же! Я вже нічого не казатиму, що ви вставали...

— Отче, — почав нетерпеливитися Сокіл, — я вам уже сказав, що не думаю лягати і ще сьогодні вийду!

— Пане Іване, — спокійно, але твердо сказав отець Вісенте, — з хворими часом доводиться поступати так, як з дітьми. І коли ви в тій хвилині не роздягнетесь і не ляжете — то я вас замкну на ключ!

— Отче! — спалахнув Сокіл. — Я доросла людина і можу розпоряджатися собою так, як хочу!