Кого ж тепер з них двох треба було слухати?..

— Кам’яна Рибо, — кричали ґваянці, — чому ти мовчиш?! Чому не кажеш бігти в погоню?!

— Бігти в погоню? — задумано обізвався Ітапіра. — Можемо бігти... Але як будемо бігти з оцим? — і він показав на скрині.

Арасі, зрадівши, що справа так скоро обертається в його користь, забув усяку обережність, перестав бідкатися і поспішно сказав:

— Скарбів не беріть. Я лишуся коло них і буду пильнувати!..

Ітапіру від тих слів охопило почуття, яке охоплює мисливця, що довший час намагався викрити непомітну небезпеку і раптом зауважив, звідки вона походить. Його короткотривале довір’я до Арасі щезло, а натомість зродилося велике підозріння.

— Коли хочеш піймати білого хлопця, — сказав піяґа, прикипівши поглядом до Арасі, — бери чотирьох мужів і йди. А я з чотирма залишуся тут.

Арасі шарпнувся, відчуваючи, що його недавня радість переходить в пекучу лють.

— Ідіть всі зараз!!! — заскакав він, як перебита надвоє гадюка. — Зараз!..

Підозріння Ітапіри скріплювалося, хоч він не давав того по собі пізнати.

— Ти ще не є морубішабою, — спокійно сказав він, — рада племени тебе ще не прийняла.

— Але я маю знак! Знак!!!

— Ранок також має знак, і ваші права рівні. Останнє слово скаже рада племени... Коли хочеш заслужитися перед племенем — іди в погоню за білим хлопцем і покажи, що ти вартий.

— Ранок?.. Який Ранок?! — спитав похололий Арасі.

— Ранок — син твого стрийка.

— Стрийко був молодшим від батька, і син його не має права, поки я живу. Дід хоче... — і Арасі увірвав, зрозумівши, що піймався.

— Дід?! — вставши на ноги Ітапіра. — А ти ж казав, що діда нема серед живих?!

— Певно, що нема!!! — закричав з відчайдушною відвагою Арасі. — Нема! Дід забився. Але він хотів... Він казав...

І Арасі безсило замовк.

— Слухай, Світанку, — промовив Ітапіра, — я їду до оселі білих шукати діда...

— Але його нема там, нема, кажу тобі! — крикнув ще раз Арасі і тупнув у злості ногою.

— Коли його там нема, — з нескаламученим спокоєм відповів Ітапіра, — то твоє слово буде в силі. Почекай, поки я вернуся..

— Чекати? А тим часом той білий собака...

— Той білий хлопець не втече, Світанку. Він у наших руках. Мужі, з якими він пішов, його не випустять, поки ми не прийдемо.

Арасі, похнюплений і розбитий невдачею, тяжко рунув на землю, а тіло його від хвилювання вкрилося рясним потом. Він уперто щось думав, а на кінець сказав:

— Коли не віриш — іди шукай оселі білих. Вони тебе піймають і заб’ють...

— Ти поїдеш зі мною і поможеш мені...

— Я! О, ні! Не хочу більше бачити білих! Я й так насилу від них утік.

— То ти боягуз, Світанку! — зневажливо відрізав Ітапіра. — А боягуз не сміє бути морубішабою ґваянського племени!

Арасі вже нічого не говорив. Мовчки встав і поволі поплентався геть.

Ґваянці, що досі не промовили ні слова, дивилися йому вслід без виразу найменшого жалю, чи поваги: Арасі їм тепер не сподобався зовсім.

Коли його постать скрилася за урвищем, Ітапіра обізвався:

— Видно, той білий хлопець казав правду... Будьте тепер уважні, мужі!.. Я відчуваю близьку небезпеку. Сховайте добре скарби, а вночі тримайте сторожу... Ти, Кайтету, подбай про все потрібне до подорожі. Ми попливемо зараз, не чекаючи ночі. Хлопець казав, що нам білі нічого поганого не зроблять...

У знайомій уже нам в’язничній кімнаті Посту Опіки сиділо з виразом скрайнього пригноблення в очах двоє людей: старий і молодий. Їхні голі, смагляві тіла були позначені численними свіжими шрамами, що свідчили про впертий спротив, який ставили бранці перше, ніж опинилися в полоні. В кожного на шиї гойдався тяжкий разок намиста, зложеного з зубів і маленьких мушель, а на зап’ястках рук блищали сталеві бранзолети, сполучені дзвінкими кільцями ланцюгів.

Спочатку, коли їх тільки тут замкнули, обидвоє почували себе, як дикі звірі в клітці, й кидалися люто на дощані стіни в’язниці. Скоро, однак, переконалися, що марні їхні зусилля, бо стіни були міцні, як рівно ж були міцні й кайдани, в яких опинилися їхні руки.

І дарма старався заспокоїти індіян поручник Морейра, дарма всіми силами старався викликати їхнє довір’я — дикуни лишалися неприступними. Вони відкидали їжу, люто топтали ногами принесені подарунки і відверталися спинами, коли тільки хтось пробував до них заговорити.

Побачивши, що всі його заходи нічого не дають, Морейра наказав їх замкнути і лишити в спокою, а сам пішов до манастиря.

В’язні якийсь час сиділи мовчки, похнюпивши розпатлані голови, а потім старий почав:

— Бачиш, Асіре, соняшний морубішаба казав правду: білі полюють за ним...

— Я також казав правду: нам не треба було брати Арасі до племени! — з виразовії затятої впертости обізвався Асір.

— Ґваянці мають тепер морубішабу соняшного роду.

— Ґваянці мають тепер найдурнішого морубішабу з усіх племен, а ми за це сидимо у цій твердій оці і маємо зв’язані руки.

Інає внутрішньо відчував правоту Арасі, а тому сердився:

— Ти можеш легко звідти вийти, — сказав їдко: — скажи лише цьому білому, де є Арасі — й він тебе відразу пустить на волю.

— Я не сиджу тут, щоб зрадити Арасі, — холодно пояснив юнак. — Я дав себе піймати і замкнути ради тебе, Інає.

— Навіщо ти мені? — спитав Інає суворо, хоч в грудях його забреніли теплі ноти.

— Помогти тобі вирватися звідси.

— Як поможеш, коли маєш зв’язані руки?

— Як не зможу помогти, то загину разом з тобою. Самого тебе не покину...

Тією рішучою заявою Асір цілком обеззброїв Інає і примусив його глибоко задуматись.

Багато-багато днів провів Інає в мандрівках, шукаючи інших ґваянських родів, до яких хотів прилучити свою невелику оселю, довгими роками він плекав надію про з’єднання всіх ґваянців під берлом морубішаб Соняшної Династії, що про них наслухався багато ще в дитячих літах від старих мужів племени, і тому так надзвичайно втішився, коли зустрів Арасі, тому поставив на свойому, схиливши раду племени до прийняття дивного юнака на відповідальний пост в оселі. Але зараз же по раді племени щось почало йому неподобатись у поведінці нового морубішаби. Щось прикро вражало старого чуйного мужа в словах і вчинках «соняшного вибранця», коли він тільки почав діяти. Інае відразу відчув, що Арасі не має ані твердости вдачі, ані ясности думки, ані свідомости свого обов’язку перед племенем. Це ображало високі поняття Самотнього про характер морубішаб Соняшної Династії, і він навіть в душі докоряв Тупанові за те, що не скинув для ґваянців якогось ліпшого вождя. Потішав лиш себе думкою, що з часом Арасі виробиться, коли поживе на землі серед індіян, а прихід білих до оселі навіть і зовсім був помирив Інае з новим морубішабою, бо бодай тут показалося, що він мав рацію.

Однак тепер кинуті одверто слова Асіра про глупоту Арасі запали йому в душу і муляли, як зерна колючого піску.

«Асір є наймудрішим юнаком племени, — розважав собі Самотній, — і до його слів треба прислухатися»...

***

А в той самий час, коли між ним та Асіром відбувалася ця розмова, поручник Морейра говорив з отцем Вісенте:

— Маємо двох полонених з племени Коарасіаби, отче.

— Чув я вже, чув, — сумно обізвався священик. — Бідні ті ґваянці!..

— Ну, біднішими були ті, хто зустрівся з ними на острові і в оселі... Але, отче, я мушу говорити з Коарасіабою і прошу вашого посередництва.

— Ах, пане поручнику!.. Вибачте, що я наважуюся давати вам якісь поради, але чи не краще було б лишити індіян в спокої, а натомість зайнятися розшуками Данка й Арасі?..

— Власне, я до того прямую. Чи, ви знаєте, що Арасі зробився морубішабою саме в тому племени, куди попрямував Данко?

— Та що ви кажете?!! — заломив руки отець Вісенте. — Це означає ні більше ні менше — тільки що Арасі накаже хлопця знищити!!! Боже, рятуй від такого нещастя!..