Нелегко було витягнути тяжкі скрині з печери і донести їх до берега, але, коли встало сонце, — всі дев’ятеро разом зі скарбами і скринями знаходилися вже по другому боці Парани. Тут, вибравши вигідне, укрите місце почали зсипати скарби назад до скринь, бо, щоб перевезти такий тягар через ріку, його треба було висипати на дно човнів і перевозити двічі.

Кремезні чоловіки скакали і тішилися від надмірної радости, як діти, а старий піяґа з побожністю розглядав Соняшні Клейноди, не випускаючи їх з рук. Щоб винагородити мужів за відвагу й тяжку працю, він дозволив їм усім по черзі торкнутися до арауе і приложити чоло до «Ока Сонця».

— О, піяґо, — говорили ґваянці, скориставши з такої ласки, — ці клейноди й справді дають силу рукам і ясність розуму для голови!..

— Я відчуваю себе таким сильним тепер, що можу битися з тамандуа, — впевняв інший.

— Так, так, мужі ґваянські, — впевнено хитав головою Ітапіра, — Соняшні Клейноди — це сила і розум. Тепер щойно почнеться справжнє життя в Долині Іґурей!..

Дивував Ітапіру тільки один предмет, що призначення його він не розумів — це було старовинне євангеліє в шкіряній оправі, застебнуте на масивну срібну пряжку. Але через те, що цей предмет лежав поруч Соняшних Клейнодів, він викликав у піяґи велику пошану.

Пересипаючи дорогоцінності, індіяни довго дивилися на золоті ланцюжки, перстені й сережки, мріючи про те, як би то можна було гарно ними прикраситися. І піяґа, зрозумівши їхні погляди, пообіцяв:

— Морубішаба дасть кожному з вас все те, чого собі забажаєте, але тепер не беріть самі нічого.

Однак, хоч і якими сильними почували себе ґваянці після діткнення «Кулака Сонця», та все ж Ітапіра знав, що нести скарби в скринях через праліс буде неможливо. У всіх індіанських племенах прийнято, що тягарі завжди носять жінки, а не чоловіки, і тому Ітапіра спитав;

— Слухайте, мужі, з нами нема тепер жінок. Хто ж понесе це все?

— Не журися, Кам’яна Рибо, — бадьоро відповів Кайтету, — ми дамо собі з цим раду не гірше, як жінки: поробимо коші[60], розділимо всім по-рівному і понесемо.

— Добре, — згодився Ітапіра. — Беріться ж до роботи, а ти, Кайтету, поїдеш зі мною шукати Соняшного Волоса і батька того нашого молодого білого приятеля.

Втішені ґваянці не помічали того, що, поки вони пересипали скарби і любувалися виглядом гарних, блискучих речей, за ними пильно стежили з урвища чиїсь гострі очі...

Був це Тамандуа, бо ніхто інший не міг би підкрастися і віддалитися так тихо, щоб його навіть індіяни не почули. І Тамандуа, підглянувши, що роблять невідомі люди, мерщій побіг назад доповісти молодому морубішабі про висліди своєї розвідки.

— Там ґваянці, морубішабо! — сказав, задихаючись від хвилювання. — Вони випередили нас, і те, за чим ми йшли — в їхніх руках!.. Я чув, як вони згадували Долину Іґурей і Соняшного Волоса... Ходім до них, ходім!.. З двох племен тепер буде одне, як хотів Самітний, і ти, Світанку, будеш одним морубішабою. Ходім!

Арасі страшенно перелякався принесених відомостей, бо знав, що при зустрічі представників обидвох племен неодмінно виявиться його брехня, і тоді він загине.

— А ти добре чув? — спитав тремтячим голосом.

Тамандуа у відповідь зробив до краю здивовані очі: він, Тамандуа, мав би недобре чути?!!

Арасі зрозумів свою помилку і спішно заговорив:

— Ні, ви лишайтеся тут, на місці, і не смійте сходити, доки я вас не покличу! Я піду сам до них.

І він поволі подався вперед до своїх соплеменників, котрі вже вспіли розпалити багаття і розложити на камінцях біля вогню впійману рибу.

Ішов незґрабною, як видавалося індіянам, ходою, і наробив стільки шелесту, що вже здалека дав знати про свій прихід. Люди біля вогнища помітили його і з цікавістю приглядалися до незнайомого юнака, що зближався до них непевним кроком. Коли ж Арасі, згідно з індіянським звичаєм, приступив до вогнища і сів при ньому, чоловіки зі здивованням вигукнули майже в один голос:

— Він має знак сонця!..

Ітапіра довго й пильно дивився в обличчя прибулого, а потім подав йому печену рибу. Це був знак, що гостя стрічають приязно.

Арасі з видимою неохотою їв, а сам все скоса поглядав на скрині, згоряючи від хвилювання:

Ось-ось воно, те багатство, що дасть вигідне, безтурботне життя, дасть щастя й Консуелу!.. Треба тільки його здобути... Та чей же він є настільки спритним, що обдурить дикунів з одного й другого племени, відчепиться від них і сам заволодіє тими скарбами!..

Захопившись тими думками, Арасі зовсім забув про господарів вогнища і не обзивався ні словом.

Ітапіра довго зиркав на нього з-під лоба і врешті не витерпів. Нервово засовався на землі і забурмотів, ні до кого не звертаючись:

— Коли хтось приходить і сідає біля вогнища, як приятель, його частують, або обдаровують, нічого не питаючи... Але закон велить гостеві першому говорити, хто він і чого хоче!..

Арасі отямився і в перший момент розгубився. Але якось взяв себе в руки і гордо сказав, показуючи на груди:

— Ґваянці повинні без слів пізнати свого морубішабу!..

— Як можна пізнавати морубішабу, котрий сам не шанує законів племени?! — суворо обізвався Ітапіра. — Ти, Світанку, не будеш морубішабою!..

Почувши своє ім’я, Арасі здригнувся і подумав, що дикуни далеко не є такими дурними, як він собі уявляв, а вголос спитав:

— Як знаєш, що я — Світанок?

— Бо я, Кам’яна Риба, знав тебе ще малим і тепер пізнав.

— Коли пізнав, то чому кажеш, що я не буду морубішабою?

— Я пізнав Світанка по обличчю і по знаку на грудях, а морубішаби по звичаях — ні...

— Не дивуйся, — почав виправдуватися покірним голосом Арасі, — я довго жив поза племенем, а вийшов звідти малим. Забув звичаї, забув навіть говорити добре. Але тепер, коли я вернуся — навчуся.

Піяґа пильно подивився на нього і спитав:

— А дід, хіба, тебе нічого не вчив?

— Дід мене не міг вчити, бо забився, коли падав зі Скелі Невороття.

Індіяни тільки роти пороззявляли, але Ітапіра нахмурився і заговорив з призирством:

— Ґваянці ніколи не говорять такого, чого не було, і, поки не зустрілися з ботокудами, не знали слова «брехня». Тепер ми вже це слово знаємо, але не знали досі, що не тільки одні ботокуди брешуть...

Це ще дужче занепокоїло Арасі, бо він найбільше числив на довірчивість дикунів і думав, що їх буде так само легко дурити, як діда, і як він уже обдурив Інає з цілим племенем. З Ітапірою брехня не йшла так просто, але завертати було вже запізно, й Арасі вирішив іти напролом до кінця:

— Чому ти думаєш, що я брешу? — спитав викликаючим тоном.

— Коли одна людина каже, — по надумі відповів Ітапіра, — що Соняшний Волос живий досі, а друга каже, що він уже давно забився на Скелі Невороття — хтось з цих двох мусить брехати...

— А звідки ж ти знаєш, що дід живий?

— Нам про це сказав білий хлопець.

«Данко! — кленучи в душі, вгадав Арасі. — Данко!.. О, коли б я його піймав у свої руки!»

— Ага, вже тепер знаю, знаю!.. — вицідив уголос крізь зуби. — Де він?

— Він пішов до племени.

— Коли?

— Вчора.

Арасі вдав, що впав у розпач, і почав дерти собі волосся:

— Пустили ворога в плем’я!.. Пропали ґваянці!.. Тепер біжіть, доженіть, піймайте!..

Ґваянці, охоплені жахом і жалем, стояли безраді й німі. Їм ні на хвилину не могла прийти в голову думка, що цей біль і розпука звироднілого нащадка Соняшної Династії може бути хитро розрахованою. І лиш нескоро-нескоро у них розв’язалися язики:

— Біжім!..

— Доженім!..

— Забиймо!..

— Не допустім до племени!..

— Білі все були ворогами індіян!..

Навіть Ітапіра піддався загальному настроєві і вже почав жалувати, що послав незнайомого білого хлопця до племени. Виходило, що той хлопець не говорив правди, бо ось Арасі не тільки вернувся, не тільки не зрікся морубішабства, а боліє за долю племени і так гірко побивається. З другого боку, пригадував собі, що Данко остерігав його перед Арасі, Данко відкрив їм місце сховку скарбів, дав багато добрих порад і хотів усіх завести до Коарасіаби.