Морейра оповідав про свої пригоди і спостереження біля Жовтої Ріки, а решта уважно його слухала.

— З тими скарбами, — весело оповідав Морейра, — чиста комедія! Я спочатку був схильний вірити, що в печері на острові Ґваїра й справді щось було, особливо після того, як я її оглянув. Але потім я питав Тамандуа і від нього довідався, що предки ґваянців поховали в тій печері свою «біжутерію» з зубів, мушель і пір’я.

— Цікаво все ж, — обізвався один летун, — що таємниця так довго зберігалася серед обидвох племен.

— Чому ж вас це дивує? — вмішався в розмову Ґроссбах. — Коли серед індіян збереглися перекази від Потопу — могла зберегтися і ця, порівняно молода «національна» таємниця.

— Так, — погодився лікар. — Або, взяти, наприклад, перекази про св. Тому, що його індіяни називають Суме, або Соме, і вважають індіанським учителем у плеканні бавовни, кукурудзи, мандьоки і т. д. Адже історичним фактом є, що ще в сімнадцятому столітті білим завойовникам Бразилії індіяни показували камінь з відбитком людської стопи і казали, що власне це є стопа св. Суме...

— Знаєте, панове, — знову забрав голос Морейра, — я справді багато дечого дізнався у цій виправі. Перед тим я думав, що індіяни — це щось таке середнє між мавпою і хижим звірем. Але ви б подивилися, що то за обдарований нарід!.. У них є свої неписані закони, котрі шануються напевне більше, ніж закони писані серед цивілізованих людей. У них є своя медицина, своє мистецтво, своя строга мораль і свої таємниці, котрих ми, білі, не знаємо. Взагалі мушу признатися, що індіяни можуть бути учителями для цивілізованого світу, коли мова йде про те, як уживати життя. Ми багато говоримо про свободу людини, але по суті ми є рабами культури й цивілізації. А індіяни в той самий час напевне і слова «свобода» не знають, але по суті є вільними людьми.

— Я бачу, панове, — засміявся Ґроссбах, — що поручник Морейра одного гарного дня готов зірвати з цивілізованим світом і чкурнути до індіян.

— А що ви думаєте, — запальчиво заговорив Морейра, — не був би щасливішим серед них?! Я ані трохи не дивуюся тепер, що деякі старшини, перебуваючи довго при Постах Опіки в пралісах, залишаються там по своїй волі на все життя. Ви ж подумайте: там не треба журитися ні одягом, ні їдою, ні хатою, ні політикою, ні грішми — нічим! Вполював звірину — наївся, потрібно мешкання — зробив собі оку й живи, захотів трохи задурманити голову — індіянки приготують такий напій, що кілька днів ходитимеш п’яний. До речі мене на прощання індіяни напоїли якимсь пивом, чи вином — не знаю, що воно таке було. І ви вірите, що я після нього ще й досі п’янію, як лиш нап’юся води?

Ґроссбах, Сокіл і обидва лікарі почали сміятися.

— І було воно смачне те пиво? — спитав Ґроссбах.

— Чудове! Я попросив навіть собі трохи в плящину. Чекайте, зараз пошлю когось, щоб принесли. Спробуєте.

Лікарі, Сокіл і Ґроссбах почали сміятися ще дужче.

— Ні, ні, поручнику, — сказав Сокіл, — ми, як сторонники цивілізації, дуже вам дякуємо!.. Коли вам те пиво смакує — кінчайте його самі на спомин про гарні хвилини, пережиті серед вільних дітей Адама...

— Ви щось знаєте, панове? — почав догадуватися Морейра. — Скажіть, коли воно таке смішне, хай і я посміюся.

— Боюся, пане поручнику, — жартував Ґроссбах, — що ви стратите охоту сміятися, коли ми вам скажемо правду...

— Так, — підхопив Сокіл, — і вам раз назавжди відхочеться жити вільним індіянським життям...

Дальшу розмову перервав обережний стукіт у двері, в яких з’явився падре Вісенте з Коарасіабою.

— Панове, — сказав священик. — Коарасіаба дуже просить, щоб ви його взяли з собою на «залізне урубу» і завезли до його батьківщини в Долину Іґурей. Він уже старий і хоче вмерти серед своїх соплемінників. Сам він не дійде, бо має хворі ноги. Отже, чи вдоволите його прохання?

— А що ж, — переглянулись між собою летуни, — можна!.. Коли тільки знайдемо можливість приземлитися в тій місцевості — спустимо його на землю. А ти не будеш боятися, Коарасіабо?

— Я ніколи нічого не боявся, — спокійно й гордо відповів старий.

— Коли так, то збирайся в дорогу на завтра.

Коарасіаба ледве хитнув на знак подяки головою.

— Тепер, панове, — продовжував отець Вісенте, — вибачте, що вас позбавлю товариства пана Івана, але ми маємо до нього одну дуже пильну справу. Пане Іване, чи я можу вас просити на півгодинки?

— Але ж певне! — підвівся з місця трохи здивований Сокіл. — Вибачте, панове, я, як тільки звільнюся — зараз вернуся назад.

Сокіл вийшов.

— Дивний випадок, — сказав лікар, коли за Соколом зачинилися двері: — ще вчора і сьогодні ранком пан Іван був хворий. А після обіду — як рукою зняло!..

— Ага, ага! — сміявся Ґроссбах. — Ручу вам, докторе, що це я його вилікував! Як тільки я йому сказав, що може летіти літаком на розшуки при умові, що буде мати нормальну температуру — гарячка відразу впала. З хворим треба вміти поводитися!..

Зв’язаних хлопців ботокуди довго несли, а нарешті затягнули в якісь кам’яні челюсті і кинули на землю.

— Ми в печері піяґ, — тихо сказав Коема. — Тут колись помер мій батько, а перед входом мати вбила чотирьох ботокудів. Сама! О, моя мати — найсильніша і найвідважніша серед усіх жінок!..

Та Данкові це все зараз було байдуже, і він не відповідав нічого.

«Темінь, — думав він. — Знову темінь, знову зв’язані руки й очікування смерти. І чому воно кожного разу так по-дурному складається, що я майже ніколи не маю можливосте боротися?.. Ех, коли нема волі, то ні сила, ні розум, ні відвага нічого неварті! І коли мені Господь-Бог ще раз допоможе врятуватися, то запам’ятаю собі раз і на завжди: найцінніше для людини є свобода! Вона вартісніша, як життя, бо життя без свободи — це мука!

Такі і всякі інші думки переходили через голову Данка, а він лежав, стиснувши зуби, і широко відкритими зіницями вдивлявся в смоляно-чорну темінь.

— Коемо, — обізвався нарешті, — ти спиш?

— Ні.

— Давай спробуємо розв’язатися.

— Навіщо пробувати?

— Як «навіщо»?! — вкрай здивувався Данко. — Коли розв’яжемося — можемо втікати.

— Ми не розв’яжемося, Данку.

— Звідки ж ти знаєш? Треба спробувати.

— Я вже пробував. Навіть коли я зв’яжу, то ніхто не розв’яжеться, а ботокуди уміють в’язати краще, ніж я.

— То що ж? Лежати отак і чекати? До чого ж ми дочекаємося?

— Ну,— цілком спокійно заговорив Коема, — це вже відомо: завтра нас повбивають на муссурані, спечуть і з’їдять. Але тоді моє плем’я помститься так, що від ботокудів і половини не лишиться. Коли б ще й твоє плем’я прийшло сюди помститися за тебе — то ботокуди пропали б цілком.

Данкові волосся стало дуба і від згадки про муссурану і від того байдужого тону, яким говорив про смерть Коема.

— Ат! — скрикнув він нервово. — Ти думаєш про помсту, а я думаю про те, як би видертися звідси!..

— Ти хіба не хочеш, щоб за тебе одного вбили багато-багато ботокудів?

— А ти? — не знайшов кращої відповіди Данко.

— О, я хотів би! — палко скрикнув Коема. — Тільки шкода, — зітхнув щиро, — що я — останній нащадок Соняшної Династії. Коли мене вб’ють — плем’я знову залишиться без морубішаби.

Данко цілком розгубився від такої логіки і не знав, що відповісти.

— А за мене, — продовжував Коема, — ґваянці будуть мститися! Ух!.. Тоді вже піяґи не будуть зупиняти ґваянців, щоб зберігали життя, бо, навіщо ґваянцям жити, коли вони не матимуть правдивого морубішаби?

Данко мовчав, приголомшений такими міркуваннями.

Коема також затих і щось мимрив собі під носом. Але потім присунувся ближче до Данка і зашепотів:

— Слухай:

«Ви, нікчемні, брудні ботокуди,

Не радійте з моєї смерти.

Моє тіло невелике,

Моє м’ясо тверде і несмачне.

Але за мене ґваянці,

Поберуть луки і списи.