Вони спалять вашу оселщ,

Вони повбивають всіх ваших мужів…»

— Що це?.. Що ти говориш? — спитав наляканий Данко, думаючи, що Коема збожеволів.

— Я не говорю, — здивувався трохи Коема, — я співаю пісню смерти. Слухай далі:

«За смерть молодого Ранка

Буде вам жорстока розплата.

А за білого бога вогню...»

— Цить! — крикнув Данко і хотів заткати вуха.

Але набряклі в китицях руки були міцно зв’язані сирицею, і Данко, зробивши спробу піднести їх до вух, ще раз пригадав, що він не має волі. Не має волі навіть настільки, щоб торкнутися власними руками власних вух! Це привело хлопця в таку лють і викликало такий шалений протест, що він заскреготів зубами, стримуючи ридання.

— Що тобі?—спитав Коема.—Тебе, може, щось вкусило? В цій печері напевне є отрутні павуки і стоноги. Ха-ха-ха! Ботокуди були б дуже злі, коли б побачили нас спухлих від отрути, бо тоді не могли б нас їсти...

— Замовчи! — прошепотів люто Данко, стараючись скрити ноти жаху в голосі.

— А-а, я забуваю, що ти також мусиш скласти пісню смерти. Вже більше не буду тобі перешкоджати. Але ти, коли скінчиш, то скажеш мені. Тільки придумай щось дуже-дуже страшне, щоб ботокуди налякалися, знаєш?..

Жах, що залізною рукою душив Данка за горло, поволі слабшав і переходив у ніяковість. Він порівнював себе до Коеми, для котрого в даний момент смерть стала навіть не другорядною, а якоюсь зовсім маловажною необхідністю, проти якої не варта ні протестувати, ні боронитися. От смерть собі — і смерть. Нічого важливого. Цей дванадцятирічний хлопець з соняшним знаком на грудях думав виключно над тим, щоб померти ефективно, як личить мужеві, тим більше морубіщабі, і щоб його вороги зазнали якнайбільших втрат. Почуття страху, що гнобило зараз Данка, для Коеми було чудним і незрозумілим. Правда, і Данко не належав до боягузів, і Данко міг вмерти по-геройськи, коли б було за що. Але смерть Коеми мала сенс і ціль в даному випадку: вона послужила б свого роду гаслом для племени. А Данкова смерть? За що, властиво, мав умирати? Яку користь принесе своєю загибіллю?

— Ні, ні, це глупо, абсурдно, ідіотично!!! — стогнав усередині Данко і так стискав зуби, що в нього аж щелепи боліли.

Та, як би там не було, старався здушити прояви свого страху назовні. Гордість не дозволяла йому показатися боягузом перед Коемою, і він постановив собі твердо відіграти свою сумну ролю до кінця.

Спробувавши на всякий випадок ще раз звільнитися з сириці, Данко переконався, що дійсно всі зусилля йому нічого не дадуть. Тому постарався лягти якнайзручніше і пустив на волю свої думки.

Лежав він так досить довго і вже почав дрімати, як раптом почув на своєму обличчі дотик чогось теплого і вогкого. З несподіванки задрижав і відсунувся далі. Але це нічого не помогло. Невидима в темноті звірина стрибнула йому на груди і теплими лапками почала обмацувати його обличчя.

— Фрузю, Фрузю!.. — зойкнув Данко з невимовної радости. — То ти не втікла?! Ти знайшла мене?! Ти прийшла до мене?! О, моя люба, хороша мавпочко!..

— Що там таке? — спитав Коема. — З ким ти говориш?

— Зі своєю мавпою, Коемо. З тією самою, що втікла вечером, коли я заходив до вашої оки.

— А вона вміє говорити?

— Ні, не вміє.

— Шкода. Коли б уміла говорити — могла б побігти до твого племени і оповісти про твою смерть.

«Що цей Коема мені на кожному кроці про смерть згадує?!! — зло подумав Данко. — Чи й справді наша загибіль вже така невідклична, що про ніякий рятунок не може бути мови?»...

— Фрузю, Фрузю, — заговорив стиха, — поможи мені розв’язатися... Ось тут, Фрузю, отут!..

І Данко, обернувшись спиною догори, почав рухати пальцями.

Фрузя, однак, інакше зрозуміла Данкові слова і рухи. Вона вирішила, що хлопець з нею бавиться. Тому скочила йому на спину, почала там перекидатися і вдавати, що їде верхи.

— Ні, Фрузю, не те! — пояснював далі Данко. — Отут треба розв’язати, або перегризти. Розумієш? Отут, Фрузю, отут!.. Ах, яка ж ти дурна!..

Коли б не темінь і коли б Данко міг показати, що треба робити, — безсумнівно, Фрузя розв’язала б, або поперегризала б тонкі паски сириці. Але в таких обставинах бідна мавпа ніяк не могла вгадати, чого від неї вимагають. Вона то ловила Данка за пальці, то обіймала його за шию, то з великої втіхи облизувала йому обличчя.

Як не старався Данко вияснити звіряті свої вимоги, як не просив, — нічого не помагало. Скінчилося тим, що розчарований втраченням останньої надії на рятунок хлопець став сердитись і нетерпеливитись, а на його окрики у вході заясніло світло смолоскипів, і в печеру увійшло четверо вартових ботокудів.

Фрузя моментально скочила і забилася в найтемніший кут, але ботокуди її помітили і кинулися за нею.

— Не руште! — закричав Данко. —Не вбивайте її! Це — моя мараґіґана!..

Сам не вірив, що таким поясненням врятує життя мавпі, а прийшло воно йому в голову чомусь при згадці за Канту. Однак, на ботокудів це справило велике враження. При світлі смолоскипів було добре видно, як порозтягалися від здивовання їхні обличчя і вирячилися перелякані очі. Людська смерть була для них справою привичною, але «мараґіґану» — передвісницю смерти вони бачили вперше.

Мовчки позадкували ботокуди до виходу, а в печері знову стало темно — хоч око виколи.

— Данку, — підсунувся до нього Коема, — чи та мавпа є тільки твоєю мараґіґаною, чи й моєю також?

— Ет, Коемо, відчепись! — роздратовано відмахнувся Данко. — Я хочу спати

— Так, перед муссураною треба виспатись, щоб мати силу, — погодився Коема. — Притулись ближче до мене, бо мені холодно.

Данко присунувся щільно спиною до Коеми, а Фрузя знову підійшла до свого пана і згорнулася в клубочок, довірливо притулившись до його грудей, — і незабаром всі троє поснули.

Збудили їх сильні крики і біганина знадвору. Фрузя відразу підняла голову і насторожилася,

Коема сів, нашорошивши вуха, а Данко й далі лежав, стараючись відгадати, що то може бути.

В печері панував півприсмерк, але надворі вже було добре видно, і коли хтось пробігав біля входу — по стінах печери пересувався косий сніп тіни.

— Що там таке, Коемо? — тихо спитав Данко, знаючи, що Коема має гостріший слух.

— Цить! Дядько Жібоя прийшов і свариться за нас з Убіражарою...

Чим довше. прислухався Коема до неясних відгуків голосів, тим більше непокоївся, а врешті впав і почав битися головою до землі.

— Чого ти, Ранку? — шепотом спитав Данко. — Що вони там говорять?

— О, підлі, нікчемні собаки! — звивався Коема по землі. — О, брудні, смердячі пуру[79]!..

— Та що там таке? — наполягав Данко.

— Вони... Вони кажуть, що не будуть мене убивати, а триматимуть тут!..

— І ти того плачеш?! Та це ж краще для тебе!..

Коема заціпенів від тих слів, а потім люто плюнув:

— Ти!.. Ти — буґро, що вдаєш приятеля!.. — злобними очима видивився він на Данка. — То ти хочеш, щоб я був невільником ботокудів?!

Помимо образливих слів і зневажливого тону, ці слова викликали в Данка почуття ще глибшої пошани до гордого хлопчини.

«Бач, і для цього дикуна смерть у порівнянні з рабством не є нещастям!» — подумав він, а вголос сказав:

— Ти не будеш довго їхнім невільником, Ранку! Кам’яна Риба скоро вернеться і відіб’є тебе від ботокудів..

— Не хочу! Не хочу ні одного дня бути в неволі в пуру!

— Ти дурний, Ранку! — розсердився Данко. — Коли любиш своє плем’я — мусиш для нього стерпіти не тільки смерть, а й гірше смерти! Коли тебе заб’ють — ґваянці більше ніколи не матимуть морубішаби Соняшної Династії, і ботокуди будуть радіти. А так, — побачиш, — ґваянці незабаром нападуть на ботокудів, поб’ють їх і тебе визволять.

Коема від тих пояснень перестав сердитися на Данка, але не заспокоювався.

— Ні, хитав він головою, — ні! Убіражара каже, що заб’є мене, коли тільки ґваянці схотять проти них воювати. Він для того мене й буде тримати в неволі, щоб ґваянці підкорилися ботокудам. О-о-о!.. — і Коема знову почав кидатися по землі.