Кілька хвилин минуло перше, ніж всі троє — отець Вісенте, Сокіл і Коарасіаба — заспокоїлись від зворушення і змогли почати говорити спокійніше. Багато зусиль і часу стратили священик і землемір, поки сяк-так вияснили Коарасіабі всю справу. Старий ніяк не міг певних речей второпати і то сердився і кричав, то просив Сокола, щоб його забити, то поривався бігти до печери скарбів, то пропонував Соколові ті скарби забрати, або висипати їх під водоспад. Та на кінець основне він зрозумів. Ще більше коштувало труду переконати старого в необхідности говорити з поручником Шав’єром та навчити його, що саме він має сказати так, щоб і не брехати, і цілої правди не сказати і Бенедіта увільнити. Але, врешті, і це вдалося.

Після того всього послали по Шав’єра.

Коли б так з висоти орлиного льоту поглянути вниз на те місце, де по цілоденній мандрівці на ношах опинився Арасі, можна було б сказати, що на гладенькій зеленій плоскорівні розкинулася величезна павутина, в центрі якої сидить круглий павучисько.

Справді, мереживо стежок, що йшли променями в різні сторони від оселі, а потім перепліталися іншими стежками, які бігли нерівними концентричними колами, захоплюючи все ширший простір, виглядало так, як виглядає мистецьки виткана павутина.

Сама оселя, обведена високим частоколом з одним єдиним виходом, складалася з восьми великих ок, грубо вкритих травою. Всі оки, як ззовні, так і внутрі були цілком подібні між собою: кожна з них мала коло 20 метрів довжини, приблизно 5 метрів ширини і 4 метри висоти. В кожній оці посередині містилася яма на вогнище, котре ніколи не вигасало. Попід стінами і в кутках гойдалися майстерно зроблені гамаки, що заступали ліжка для чоловіків, а по землі лежали шкіри з убитих звірів, чи попросту й купи сіна, де спали жінки й діти. Тут же стояв вироблений з глини примітивний посуд, дерев’яні корита й бочівки[31], видовбані з суцільних пнів, а на жердках висіла зброя й зела. Були тут також і зручні кам’яні сокири, ножі з твердої таквари[32], музичні інструменти з костей, висушених гарбузових шкірок і з довгих тростин.

Кожна ока, в якій жило по 5-6 родин, мала два виходи в тій стіні, що була звернена до середини оселі на окару[33], себто, на площу, де відбувалися всі урочистості забави, або скликалися наради племени. На цих нарадах все вирішувалися найважливіші питання, як от: вибір нового морубішаби, проголошення війни сусіднім племенам, або питання перенесення оселі в інше місце.

В моменті, до якого стосується теперішнє наше оповідання, в оселі панував нервозний, але й здержаний рух. На обличчях у всіх мешканців помітний був вираз неспокою й смутку. Не дивно; молодий морубішаба Аірі, попавши підчас полювання в лабети тигра[34], лежав тепер непритомним і доживав свої останні години. По тій причині два дні палили в оселі буріті, скликаючи всіх членів роду додому, щоб спільними силами перебороти і відвернути нещастя. По тій же причині ніхто не звернув особливої уваги на Арасі, а тільки за наказом Інає примістили його в одній з ок, нагодували, напоїли, перев’язали його рани і лишили самого.

На окарі роїлося, як у мурашнику. Жінки товкли різні рослини, розмішували масну білу і жовту глину, виготовляючи фарбу. Діти бігали скрізь, тримаючи в руках зелені гіллячки, хльоскали ними по землі, або по стінах окі кричали:

— Я ось так буду відганяти Мараґіґану[35] від морубішаби, так, так, так! — і били гілляками, аж курява здіймалася.

— Тихо! — кричали на них старші. — Ще вспієте проганяти. Зараз не заважайте батькам!

А батьки дійсно були зайняті поважною роботою: вони готуючись до відповідальної церемонії, розмальовувались. В кількох місцях окари видно було гуртки чоловіків, що чекали своєї черги, або вже розмальовані, стояли й дивилися, як розмальовують інших. В мищинках[36] і шкаралупинах кокосових горіхів стояла густа фарба різних кольорів. Але найбільше вживалася чорна, видобута зі соку женіпапо[37], та червона — зі соку уруку[38]. Чорна йшла на розмальовування спин і грудей. Червону вживали для облич, рук і ніг. Дехто мав навіть помальоване волосся.

Всі чоловіки в племени знали це мистецтво, але ніхто не міг у ньому зрівнятися з Інає. Тому й тепер саме коло Інає зібрався найбільший гурт. А старий, сам уже розмальований від ніг до голови, спритними і вправними руками набирав на палички різні фарби і виводив на тілах своїх соплемінників дивовижні й справді мистецькі визерунки. Здебільша взорувався він на гадючу луску і розписував спини й груди в зиґзаґи й квадрати, але не бракувало йому й власної фантазії, особливо, коли він брався до облич, перетворюючи їх в жахливі машкари.

У самого Інає на спині й грудях чорною фарбою були відзначені всі ребра, а підступи поміж ними виповнено білою фарбою. Обличчя — темно червоне, з обведеними широкими чорними смугами очима і трикутними білими плямами замість рум’янців на вилицях, виглядало страшно. Особливо ж гарно виглядало його підрізане в кружок волосся, що здалеку видавалося маленькою, подібною до мищинки, шапочкою. На самій потилиці білів рівний кружечок, обведений чорною лінією. Далі йшли зубці з червоної фарби, що вклинювалися поміж зубці блакитні, і відтінювалися чорною фарбою. Коло за колом укладалися трикутники і ромби в рівні орнаменти і кінчалися знову чорною стрічкою фарби, з-під якої вже йшов довкола голови кружечок нефарбованого волосся. Фарба, густа й клейка, скоро висихала на сонці, і голова Інає виглядала так, ніби була прикрита маленькою татарською шапочкою.

Коли вже розмальовування скінчилося, Інає дав наказ принести всі музичні інструменти, що були в племени. Вмить розбіглися індіяни по своїх оках і вернулися з тростяними і кістяними сопілками, висушеними гарбузами з заправленими в них дудками, або з тарахкальцями, подібними до опуклих дерев’яних пляшок, наповнених камінцями, а на додаток ще й прикрашених пір’ям.

Старі діди, побравши довгі й грубі сопілки, стали окремо купкою і заграли щось невиразне.

Сопілки загуділи понурими, низькими голосами, а діди почали перебирати ногами. До цих низьких, рипучих звуків зараз же приєдналися вискливі й високі свисти сопілок костяних, а за ними обізвалися гарбузові свищики і на кінець загреміли тарахкавки. Все плем’я, без різниці віку й полу, прийняло активну участь в церемонії, що мала на меті відігнати від морубішаби Мараґіґану — передвісницю смерти. Рипіли, гуділи, свистіли й тарахкали інструменти, сотні ніг гупали в землю, а уста, котрі не були зайняті «музикою», вигукували щось подібне до пісні: