Перший, хто вискочив їм на зустріч, був Асір.

— Тамандуа!.. Аракень!.. Моема!.. — кричав зраділий і задиханий юнак. — А де ж Журіті?

— Журіті згинув через оцього! — похмуро відповів Аракень і шарпнув за шнурок.

— Що?! Загинув?! Через оцього непотреба?!

Асір уже кинувся з кулаками на Арасі, але його стримав грізний окрик ватажка:

— Стій! Ти хто такий, що береш на себе право помсти?!

— Не гнівайся, хоробрий Тамандуа, — почав виправдуватися. — Я знаю, що ти тут найстарший... — Тут Асір упав на землю і заголосив.

— Цить! — крикнув знову Тамандуа. — Ми вже оплакали Журіті, як належиться, а решту доплачемо в оселі з усіми разом... Скажи, чому палите буріті?

Асір слухняно обтер очі і відразу перестав плакати.

— Кликали вас додому, — спішно почав пояснювати. — В оселі білі. Ми були з Самотнім у них і прийшли разом з ними... Вони шукають Арасі... Добре, що шукають... Ми бачили справжнього морубішабу соняшного роду... Він — дід оцієї нездари... Соняшний Волос говорив з Самотнім, і зі мною також говорив... О, це справжній морубішаба!.. Ходіть, на вас чекають... Нас кількох послали, щоб вас попередити... Не стріляйте до білих, так як ми зробили... Я вас побачив перший... Самотній вам все розкаже... Ходіть, ходіть!..

Група слухала цих пояснень, спішно ступаючи уже по знайомій стежці, і незабаром опинилася біля оселі.

Коли вступили за частокіл і Арасі побачив озброєних військових, що стояли і сиділи мирно вкупі з індіянами, — кинувся до них.

— Рятуйте мене!.. — закричав він і впав на землю. — Заберіть мене звідси, бо вони мене заб’ють!..

— Встань! — почув над собою наказ у португальській мові. — Ти хто такий?

Арасі підняв голову і побачив незнайому людину в однострої і з відзнаками.

— Я... Арасі.

— Звідки?

— З Санто Антоніо.

— Ах, ти Арасі з Санто Антоніо?! — вдав дуже здивованого Морейра. — І що ж ти тут робиш?

— Я... Я прийшов... Я хотів... А вони хотять мене забити...

— Хотять забити?! А за що?

— Бо... Бо... Ой, заберіть мене звідси!..

— Бачиш, Арасі, ми не можемо тебе забирати силою, бо тоді плем’я лишиться без морубішаби. Ти ж тут морубішабою, правда?..

— Ні, ні!.. Я не хочу!.. Я не хочу бути морубішабою!.. Заберіть мене звідси!..

— Добре, ми заберемо тебе звідси, коли на це дадуть згоду мешканці оселі. Але, коли вони не погодяться, — мусиш тут лишитися...

— Ні, ні! Я не хочу, не хочу, не хочу!..

Морейра кпив собі з Арасі. Він уже наперед договорився з Інає та іншими старішими мужами племени, що вони видадуть йому Арасі живого і здорового після племінної ради, перед якою він мав стати, як обвинувачений. Як Коарасіаба, так і ґваянці з-над Жовної Ріки тепер не мали наміру убивати Арасі, чи заподіювати йому якусь іншу шкоду. Вони хотіли тільки на повчання іншим вчинити суд, згідно з індіянськими законами.

Поки Морейра жартував з нещасним потомком Соняшної Династії, Інає покликав Тамандуа з усіми членами виправи до своєї оки і довгенько з ними розмовляв. Вислухавши все, що йому було потрібне, він сказав:

— Пам’ятайте: нема ніяких Соняшних Клейнодів! Коли тебе білі спитають, Тамандуа, то ти бачив тільки звичайні арауе і акванґаие з пір’я та намиста з зубів, які ми маємо в племени.

— Я не вмію говорити такого, чого не було! — обурився Тамандуа.

Інає хитро посміхнувся:

— Коли ти скажеш таке, чого не було, то воно буде. А коли скажеш таке, що було, то його не стане.

Тамандуа роздратовано потрусив головою:

— Тобі вже старість потьмарила розум, Інає. Я не розумію твоїх слів!..

— Хі-хі-хі! — потер руки Інає. — То твій розум притьмарений гнівом, Тамандуа, коли не розумієш таких простих слів.... Скажеш, що бачив Соняшні Клейноди, жовтий пісок та блискучі камінці — і їх білі відберуть. Скажеш, що бачив пір’я й зуби — Соняшні Клейноди залишаться в руках ґваянців. Намисто з зубів і акванґапе з пір’я для білих нічого не варте. Так сказав Соняшний Волос. Зрозумів?

Тамандуа зрозумів...

Через те, що морубішаби в племени не було, почесне місце в радному колі зайняв Інає. По обох його боках стали Тамандуа і Жакватіріка, а за спиною — піяґи племени.

В центрі радного кола стояв і далі зв’язаний Арасі, не підносячи голови і не дивлячись нікому в очі. Обвинувачення і погрози сипались камінням на нього з усіх боків, а він стояв і мовчав.

Говорили всі, а найбільше Інає, Тамандуа, Асір, Аракень і Моема. Докидали свого також піяґи і радні мужі. Одностайно Арасі був визнаний винним в обмані племени, в намаганні забрати Соняшні Клейноди у свої руки, в смерти Журіті, а навіть у тому, що він не вмів тихо ходити по лісі, не вмів полювати і воювати, що було в очах індіян великим злочином. В найтяжчих випадках племінна рада засуджувала на вигнання з племени. Вирок смерти вважався легшим від вигнання, але сукупність злочинів Арасі була така велика, що закон племени не мав для неї відповідного виміру кари. Тому всі були згідні з Інає, коли він запропонував видати Арасі в руки білих.

— Так, так! — кричали присутні. — Він вже більше не індіянин!..

— Він жив серед білих, він хотів іти до білих, а тому він підлягає законам білого племени!.. Хай іде, звідки прийшов!..

Винісши цю постанову, ґваянці церемоніяльно передали кінці шнурків, що ними був зв’язаний Арасі, в руки Морейри, а тим самим і право на в’язня.

В другій справі, над якою мала радити рада племени, — в справі переходу в Долину Іґурей і об’єднання з родом, яким рядила Соняшна Династія, голоси поділилися. Одні хотіли йти, другі — ні. Але, коли Інае, Тамандуа, Асір, Аракень, Моема і майже всі видатніші мужі племени заявили, що завтра відходять, — погодилася і решта.

— Коли вони всі підуть, то з ким тоді лишимося? — справедливо міркували противники об’єднання і, рад-нерад, мусіли годитися.

Однак, коли вже рішення запало, а вождем походу одноголосно обрали мужнього Тамандуа — над оселею повисла велика радість. Всі спішилися, збирали речі та зброю, і Морейрі коштувало великого труду умовити індіян не палити проти ночі ок, щоб бодай було де переночувати.

Та на другий день раннім ранком оселя вже палала. Звичай велить при переході на нове місце палити за собою оки і нищити все, що лишається. Так зробили й'ґваянці.

І коли величаве сонце викотилося на небо, побачило таке: на високорівні, що припирало до вод Жовтої Ріки сумно курилися рештки індіянських жител, а від них розходилися у двох напрямках люди. Більший натовп під проводом кремезного Тамандуа прямував на південний захід, а менший гурт, оточивши скованого в кайдани в’язня, пробивався до берега Парани.

В гваянській оселі почувалася напружена нервозність, сполучена з великою дозою страху. Всі пошепки говорили про завтрішній ранок, коли білий гість має лякати ботокудів особливим вогнем, що блискає і гримить з надзвичайною силою, але не робить ніякої шкоди. Жібоя ходив від однієї оки до другої, від гуртка до гуртка і наказував, щоб індіяни не боялися. Та видно було по ньому, що він і сам почував себе трохи непевно.

Одинока тільки Іботіра нічого не боялася, і її очі заблищали дикою радістю, коли вона довідалась про цей вогонь.

— Де він, де?.. — спитала нетерпеливо.

— Я не маю його тут, Квітко, — відповів Данко. — Я залишив усе в дуплі старої та тажуби, що росте над берегом ріки біля трьох великих каменів, де б’є джерело. Тепер треба піти і принести.

— Я піду і принесу! — підскочила вона.

Жібоя спочатку думав вислати по Данкові речі когось із чоловіків, але, коли його сестра висловила бажання іти сама, — подумав і погодився.

— Іботіри ботокуди бояться більше, як мужів племени, — сказав він Данкові. — Хай іде. Вона вміє ходити, як вітер, і навіть найпильніші очі і найгостріші вуха не бачать і не чують, коли ходить Іботіра. Іди, Іботіро...