Фрузя остаточно переконалася, що забава з тріскучим вогнем є дуже весела, коли на неї дивитися здалеку. Дивлячись на Данка, вона захоплено підскакувала і перестрибувала з дерева на дерево, хоч і не важилася сама взяти в руки пропонованого камінчика.

Побавившись і насміявшись досить, Данко смачно пообідав посоленим м’ясом тату, зварив заразом і другу половину на вечерю, а тоді погасив вогонь, спакував мішок і рушив далі.

Щойно тоді Фрузя зіскочила з дерева, підбігла за хлопцем, вчепилася за наплечник і вмостилася знову на своє місце.

Після ситного обіду Данко відчув приплив доброго гумору та ще веселіше помаршував за течією потока, насвистуючи Колобкову пісеньку та час-до-часу добродушно покрикуючи на вертку, пустотливу мавпу. Він тепер був переконаний, що до вечора стане над берегом Парани, а, може, й зустріне людей.

Дорога скоро тікала назад, і віддаль між ним та початковим пунктом його безплідної мандрівки помітно скорочувалася. Як міркував Данко, до гирла підземного потока залишалося ще не більше кілометра.

І от несподівано побачив він, що зовсім недалеко за скрутом провалля підноситься вгору дим. Серце хлопця так радісно забилося, що він мало не закричав на ціле горло. Дим, дим!.. Де є дим — там є вогонь. А де є вогонь — там мусять бути й люди!..

Данко забув про всяку обережність і бігом побіг вдолину. Переступаючи через стовбур півзгнилого дерева, що розляглось упоперек потока, він вже побачив навіть виразно вогнище і сильвети[56] людей коло нього. Але в тій же хвилині скрикнув і затрясся цілим тілом: велика жарарака[57], обвившись довкола чобота, вп’ялася зубами в його тіло нижче коліна.

Фрузя, як би її хто здмухнув, — відразу стрибнула до лісу, а Данко, не тямлячись від болю, розпуки й шалу, вхопив гадину голою рукою просто за голову, другою рукою — трохи нижче і рванув з цілої сили. Розірвана надвоє жерарака заскакала по траві, звиваючи і розвиваючи в останніх конвульсіях свої блискучі кільця.

Данко, трясучись і клацаючи зубами, скинув моментально мішок, витягнув з нього білизну, подер її на паски і тісно перев’язав ногу вище коліна. Тоді з трудом стягнув чобіт, закотив холошню штанів і побачив, що нога пухне на очах, набираючи фіялкового кольору.

— Вогню, вогню!.. — стогнав Данко. — Перш усього — випалити рану!..

Але, хоч думав добре, руки стали неслухняні і відмовляли служити. Ледве-не-ледве добув буска-пе, черкнув його об чобіт, приложив до рани і, стиснувши зуби, придавив долонею.

Буска-пе негайно вистрілило і вирвалось з-під руки, а жахливий біль видушив з хлопця чисто звірячий рик.

— Рятунку!!! — кричав він, качаючись по траві. — Рятунку!..

Кров бухнула йому з носа і з вух, нога стала зовсім нежива, і свідомість почала заволікатися вогненою запоною.

Роблячи над собою неймовірні зусилля, він витягнув ще фоґет, перший, який попався під руки, шарпнув за шнурок, але вже не бачив і не чув вибуху. Тільки в мороку непритомности, що насувалася на нього, як чорна хмара, все крутилися слова пісеньки:

— Ні, не лисичка, — поправив себе Данко. — Не лисичка...

Це була остання Данкова думка...

— Марія Санта, як мене той бік болить!.. Підмости мені, друже, якось зручніше подушку... У-у-й!.. Ох-ох-ох!.. Так, вже краще... Дякую...

Поручник Шав’єр аж зблід від болю і, заплющивши очі, тяжко відсапувався.

— Може, ти би ліпше не говорив? — спитав його колега — поручник Морейра, що прибув на допомогу.

— Ні, ні, розмова мені не шкодить. Однаково болить, чи говорю, чи ні...

Шав’єр помовчав трохи, а тоді став продовжувати перерване оповідання:

— Так от, підозріваючи, що за тими поголосками щось криється, я вирішив ще раз особисто поїхати на острів і перешукати місцевість коло озера Великої Кобри. Взяв зі собою четверо людей і поїхав.

Ми прибули до Ґваїри перед самим вечером і, поки дібралися до того озера, вже зовсім стемніло. Я наказав не розкладати вогню і взагалі нічим не видавати нашої присутности. Мої люди, налякані тими фантастичними поголосками, були настроєні вкрай песимістично і все намовляли мене йти ночувати до відомої вже хатини мисливця. Але я, ніби щось передчуваючи, не погодився, і наказав таки залишитися на березі озера.

Спати з нас ніхто не міг, бо, правду сказавши, вночі на тому острові дуже несимпатично. Отже, ми куняли, сидячи до пів на четверту ранку, але не чули й не бачили нічого.і

Але в третій тридцять дві Жоакінь почув якийсь підозрілий шелест з протилежного боку і сказав мені. Ми посхоплювалися і стали чекати. Та не чули й не бачили нічого. На всякий випадок я розпорядився, щоб всі були напоготові і позаймали по можливости найзручніші місця. Минуло ще тридцять шість хвилин...

О четвертій вісім, невідомо звідки, на нас посипалися стріли. Ти розумієш?! Ніде ні звука, ні руху, ніби все стоїть закаменіле, — і стріли! Я відразу догадався, що нас атакують індіяни: тільки вони одні могли зауважити нашу присутність в такій темноті й тиші, тільки вони одні вміють окружувати, не зраджуючи себе навіть шелестом трави..

Я крикнув хлопцям, щоб не вилазили зі своїх позицій, а відкрили вогонь насліпо у всі сторони. Та тим криком я зрадив себе — і відразу три стріли вп’ялися в моє тіло: в ногу, руку і — ох! — в бік.

Як видно, наші постріли нагнали напасникам доброго страху, бо стріли відразу перестали фурчати. Коли б я не був раненим, то не вступився б з місця і ранком пішов би сам в атаку. Але я скоро від втрати крови знепритомнів, а мої хлопці постріляли ще трохи навмання і тоді поспішили втекти. Як вони мене несли до човна, як потім знайшли, другий човен з Коарасіабою — того вже я тобі не можу оповісти.

Ага, бач, забув сказати, що гуркіт другого човна ми чули о третій сорок. Мене здивувало, що той човен плив десь згори і потім спинився недалеко від нашого. Ми вже тоді були напоготівлі, і я не міг нікого посилати до берега на розвідку.

Далі ти вже знаєш...

Тепер скажи, чого шукали Сокіл і той старий індіянин на острові? Їм було дуже спішно, коли вони — один з запаленням легенів, а другий з загіпсованою ногою — втекли з манастиря і пустилися в подорож. Це означає ні більше, ні менше, що зустріч з індіянами була умовлена. З якою метою? Що Коарасіаба має зв’язки з дикунами — мене не дивує. Але при чому тут Сокіл?

— Дійсно, — задумано відповів Морейра, — це все дуже дивне... Справа, безперечно, зв’язана з печерою, але все ж незрозуміло... А печера, друже мій, і справді таємнича: той кістяк священика, ті ходи, двері під водоспад... Брр!.. Цікава загадка для наших науковців!.. Але яке воно відношення має до цілої справи — про це хіба може оповісти Коарасіаба.

— Нічого він тобі не оповість! — нервово сказав Шав’єр. — Мовчить, як колода, як камінь, і, коли не схоче, — то його можна, здається, на вогні спекти, — а не промовить ні слова.

— Ну, це ми ще побачимо, — самовпевнено сказав Морейра. — Я почну з Сокола. Коли Сокіл заговорить — заговорить і Коарасіаба — за це ручу!.. Але як це ти тоді не випитав у них всього, коли вони з тобою говорили?

— Бо, бачиш, мені тоді все видалося ясним: Коарасіаба сказав Данкові, що десь там колись індіяни сховали якісь скарби. Хлопці спокусилися на них, обікрали Сокола і поїхали тих скарбів шукати. Бенедіто помагав носити їм речі до човна. Старий потім, довідавшись, що хлопці втекли, піймав Бенедіта й наказав нікому не зраджувати, що він бачив утікачів. Що ж тут було ще випитувати? Бачив я, що Сокіл і Коарасіаба багато не договорюють, але й на це у мене були пояснення: Соколові стидно було признати, що його син прокрався, а Коарасіаба таки вірив у ті неіснуючі скарби.