Морейра якось дивно поглянув на Шав’єра і спитав:

— Чи дійсно неіснуючі?..

— О-о! — аж кинувся Шав’єр і відразу застогнав з болю. — Я бачу, що й ти готовий з’їхати з глузду зі скарбами!...

— Та ні... Але, коли б ти бачив ту печеру!.. Цікаво, — змінив він раптом розмову, — які висліди принесуть ті, що пішли з Зенобіем? Щось довго вони не дають про себе знати, і це мене дивує.

— А мене вже нічого не дивує! — сердився Шав’єр. — Навіть коли б виявилось, що й ти в спілці з індіянами, Соколом і місцевим парохом — то — от тобі моє слово чести! — Що не здивувався б!..

Морейра розсміявся.

— Ну-ну, принаймні хоч май до мене довір’я, прошу тебе!.. Ти таки не хочеш, щоб тебе перенести до манастиря?

— Не хочу!

— А все ж тобі там було б краще: спокій і лікар під рукою.

— Не хочу! — уперто повторив Шав’єр. — Я не належу до боягузів, але тепер справді нізащо не погодився б у манастирі заночувати, особливо, коли маю все тіло забандажоване і не можу боронитися...

— Ну, Шав’єр, це вже занадто!.. Хто ж би на тебе в манастирі нападав?

— Як «хто»? Спільники тих, що напали на острові!

— Ха-ха-ха!.. Та то вже звісно: хто був покусаний коброю — боятиметься і дощового хробака!.. Але, Шав’єр, я піду до манастиря. Не бійся за мене і не підозрівай, що я приєднаюся до твоїх противників... Хочу тільки довідатися, чи скоро вже з тим Соколом можна буде говорити.

— Радіограма з Мато Ґроссо, пане поручнику! — зголосив поліцист, з’явившись у дверях.

— А, нарешті! — зрадів Морейра. — Давай сюди!.

Він пробіг очима поданий папірець і вилаявся крізь зуби:

— О, чоррт!

— Що там таке? — обізвався Шав’єр.

— А ось, слухай: «Невідомим втікачем був Арасі. Його врятували індіяни племени ґваянас. Арасі став морубішабою. Плем’я відмовилось його видати. Нас обстріляли. Маємо трьох поранених. Взяли двох полонених. Арасі з групою індіян зник у невідомому напрямі. Пробиваємось до устя Маракаї. Просимо допомоги. Сержант Закаріяс».

Обидва поручники обмінялись довгим поглядом і одночасно крякнули з досади.

— І що ти на все це скажеш? — спитав Морейра.

— Я тобі вже сказав, що мене нічого не дивує. Несподіваним для мене є хіба лише оте дивне й скоре морубішабство та ворожість ґваянців. А про решту я вже дещо догадувався, хоч і мовчав. Коли Данко прийшов до Зенобія у товаристві Рижої Корви, то Арасі напевне залишився з Семипалим.

— Ясно! — згодився Морейра. — Рижа Корва і Данко пізніше попливли вкраденим у Зенобія човном через Парану і опинилися на Ґваїрі. Семипалий мусів їх там дігнати. Бійка, безперечно, виникла через гроші. Це все зрозуміло.

— Вибач, приятелю, що я тебе переб’ю, бо це всім зрозуміло. А ти б, може розпорядився, щоб люди поїхали Закаріясові на підмогу? Вже темніє...

— Зараз іду. Кого вислати?

— Доручи цю справу Жоакіневі. Він діяльний хлопець, і на нього можна покластися сміло.

Висилка, однак, затяглася, оскільки в останній хвилині виявилося, що обидва моторові човни несправні. Морейра сердився, ганьбив за таке недбальство і не відступив доти, доки, не переконався, що мотори працюють бездоганно.

Виправивши під наглядом Жоакіня в одному човні п’ять поліцистів, Морейра вернувся до посту на вечерю. Тут застав доктора, який прийшов відвідати Шав’єра.

— Як же, докторе, з моїм колегою? — спитав, вітаючись.

— В порядку. Має щастя, що стріли не були отруєні. А самі по собі рани не страшні, і до тижня поручник зможе ходити.

— А як Сокіл?

— Також добре. Позавчора і вчора я за нього дуже боявся, але сьогодні вже можу сказати, що він поза небезпекою, коли, звичайно, знову не схоче утікати.

— А старий?

— Коарасіаба? О, цей мене вже направду дивує! Я попросту не можу повірити, що він міг встати, перелізти зі своєю загіпсованою ногою через вікно і через браму та ще й дійти до ріки!.. Міцний дідуган, як залізо!

— Я хотів би все таки говорити з Соколом.

— Думаю, що завтра, поручнику, можете з ним говорити.

Зробивши все потрібне коло хворого, лікар попрощався і пішов, а обидва колеги ще трохи поговорили і вже збиралися спати, коли несподівано хтось затупав по дерев’яних сходах і спитав у вартових схвильованим голосом:

— Поручник?.. Де є поручник?..

— Що там сталося? — вийшов за двері Морейра. — Кому потрібно поручника?

— Ваша... Пане... Ох!.. Не можу!..

— Спокійно! — підвищив голос Морейра. — Хто ти є?

— Я — Маріо... Мене всі знають... Тут мій син Бенедіто...

— Ага, вже знаю! — перебив Морейра. — Що сталося, Маріо?

— Індіянин!.. Голий індіянин!.. Ішов так: — Марій зігнувся і почав робити кумедні котячі кроки.

Морейра насторожився:

— Який індіянин? Де ти його бачив?

— Коло манастиря... Індіянин... Ішов тихенько-тихенько...

— Куди йшов?

— Не знаю... Він переліз через паркан... О, ви, ваша ексцеленціе, не повірите!.. Він отак ішов по паркані вгору, як я ходжу по дорозі!.. Отак чіплявся пальцями ніг за дошки і йшов, як по драбині!..

Це, видно, найбільше мурина лякало, бо він аж очима завертав від жаху.

Морейра не тратив більше ані секунди часу. Він гукнув з десяток поліцистів і велів муринові йти разом, щоб показати, де був індіянин.

Ніч стояла тиха і чорна, як атрамент[58]. Морейра наказав найбільшу обережність, і всі, розсипавшись півколом, посунули нечутними кроками у вказанім мурином напрямі.

Незабаром заясніли білі мури будинку, що вирисовувалися неясними контурами у тьмі, а згодом зарябів і дощаний паркан.

Від паркана до будинку було ще яких 30 метрів, і Морейра, напруживши зір, побачив щось дуже підозріле: йому видалося, що одне вікно на поверсі, яке виходило просто на корону високого дерева, було відкрите, а у вікні бовваніла чиясь постать. Гілляки дерева ледь-ледь тремтіли, і звідтам доносився тихий шепіт, адресований, очевидно, до постаті у вікні.

«Хтось є!» — мигнуло в голові поручника, і він вхопився за ракету..

Та в тій же секунді з дерева безшелесно зсунулася на землю якась тінь, а вікно спішно замкнулося.

— Ракети!!! — гукнув на ціле горло Морейра і вистрілив свою. — Держи!..

В блиску вогню мелькнула чиясь гола спина й пірнула в густі корчі гортензій, що росли довкола будинку.

З усіх боків забахкали ракети, і довкола стало видно, як на долоні.

— Сюди, за мною!!! — кричав Морейра, перескочивши паркан.

Крики, гуки, стріли і осліплююче світло ракет перетворили манастир в подобу нападеної ворогом фортеці. У вікнах появилося світло, забігали й заметушилися тіні.

Та таємничий гість зник, немов під землю впав, і не залишив після себе ніякого сліду. Морейра докладно перешукав цілий манастирський двір, город і садок, але не знайшов нічого.

Наказавши шукати далі поза межами манастирської огорожі, він сам, лютий від невдачі, рішив тепер «пришпилити» безпосереднього того, хто розмовляв з незнайомим індіянином. Чомусь був переконаний, що той приходив до Сокола, а тому й собі попростував до його кімнати.

Навіть не стукаючи, відчинив двері і застав цілком несподівану картину: Сокіл зі сльозами радости в очах обіймав то Коарасіабу, то отця Вісенте, то доктора.

— Чи я врешті дізнаюся, що це все має означати?! — крикнув роздратовано й різко Морейра.

— А-а! — радісно простягнув до нього руки Сокіл. — Це — новий поручник? Дозвольте представитися: землемір Іван Сокіл. Я вас обійму, пане поручнику, але ви не дивуйтеся. Маю сьогодні страшно щасливий день!.. Мій син живий, пане поручнику! Чуєте? Мій син живий!

Морейра стояв, розгублений і зворушений одночасно.

— Не розумію нічого, — промурмотів він.

— Чому ж не розумієте?! Мій син Данко — живий! Я думав, що він загинув у тій печері на острові, а виходить, що він врятувався... Отче, будьте такі ласкаві, подайте мій портфель з грішми!.. Дивіться, пане поручнику, цей портфель я знайшов, коли перший раз заліз до печери...