— Слово чести, Це виглядає, як змова! — сердився Шав’єр, нервово ходячи по кімнаті. — Вони всі щось знають і щось криють від мене! Не розумію тільки, чому? Ну, вже не кажу про отця Вісенте; він священик і не сміє нічого зраджувати, хоч напевне знає найбільше, коли сповідав Семипалого... Той старий дикун мене також не дуже дивує, бо то дикун. Але сам Сокіл?! Чи ж він менше зацікавлений тут від мене? А той малий?.. Ану, приведіть-но його ще раз!..

І «малий», себто Бенедіто, в таких випадках знову ставав перед грізними очима поручника. Бідний муринчук і далі сидів під арештом, а постійні допити замучили його цілком. Хлопчина пожовк і висох, як осінній лист, спалений морозом, але вперто тримався свого і все переконував, що Семипалий і Рижа Корва хотіли відібрати у нього гачок на рибу.

Це особливо лютило Шав’єра, бо він уже знав твердо, що тих криміналістів[6] муринчук ніколи й на очі не бачив, а довідався про них з розмов двох поліціянтів, котрі сторожили під його дверима в першу ніч арешту. Знав також Шав’єр, що в цю заплутану історію був умішаний ще хтось, кого Бенедіто смертельно боявся і нізащо не хотів назвати, але поручникові і в голову не приходило, щоб цією страшною особою міг бути Коарасіаба.

За впертість і брехню Шав’єр карав Бенедіта ув’язненням, хоч це і суперечило приписам законів про неповнолітніх, і не дозволяв йому ні з ким бачитись. А коли приходила прибита горем, заплакана Барбара, Шав’єр говорив до неї навмисне голосно, так щоб його міг чути Бенедіто:

— Я не тільки дозволив би тобі бачитися з сином, а й взагалі пустив би його додому, але він сам того не хоче. І ти даремне побиваєшся за ним. Він не вартий твоїх сліз. Твій син більше турбується злодіями, як рідною мамою.

— О, ваша ексцеленціє! — ридала Барбара. — Прошу так погано не думати про бідного хлопця!.. Запевняю вас, що він завжди був дуже добрим і ніжним сином... Я сама не знаю, що з ним сталося...

— Ну, вже я бачу, який він ніжний і добрий!.. Ні, він упертий і безсердечний! А тому йди собі, жінко, додому: я нічого не можу для тебе зробити.

Бенедіто, слухаючи тих розмов крізь двері, заливався сльозами і гриз від жалю кулаки. Та все ж і в таких випадках йому ніколи й на хвилину не приходила думка, щоб зламати присягу. Навіть коли б і не боявся Коарасіаби, то і тоді не зрадив би його, дарма, що присягнув тоді під впливом страху.

І от так одного дня, коли він, вичерпаний і змучений черговим допитом, сидів такий самотний і нещасливий на своєму арештантському ліжку, — двері несподівано відчинилися і в кімнату увійшов падре Вісенте. В першу хвилину Бенедіто не вірив своїм очам від радости, але зараз же зірвався з місця, обняв коліна священика і заридав на цілі груди.

— О, падке!.. О, падке!.. О, падре!.. — повторював він і тулив мокре від сліз лице до довгої ряси.

Зворушений священик підвів його з підлоги, посадив знову на ліжко і пригорнув чорну кучеряву голову до своїх грудей.

— Заспокійся, сину, — говорив лагідно, — і не плач... Бачиш, як воно в житті трапляється... Знаю, що тобі дуже гірко, але ти не попадай в розпуку. Будеш бачити, що це все добре скінчиться. Я ж переконаний, що ти ні в чому невинен.

— О, падре!.. Мій добрий, солодкий падре!.. — захлипав наново Бенедіто. — Я таки й справді ні в чому не винен... Я тільки не можу сказати правди, і за це мене мучать... А я ж нікому нічого злого не зробив!..

— Цить, Бенедіто, цить!.. Не можеш сказати правди? Нікому? Навіть священикові?

— Нікому. Я присягнув...

— Бенедіто, — споважнів падре Вісенте, — скільки разів я вас у школі остерігав перед тим, щоб ви присягами не жартували?! Присягати за будь-що і перед будь-ким — гріх! Забув?.. Отже, я тебе звільняю від тієї присяги і раджу сказати мені всю правду.

Бенедіто перестав хлипати і сидів, низько опустивши голову.

— Добре, — обізвався по надумі, — коли падре мене звільняє від присяги, то я скажу... Але... але я боюсь...

— Не бійся, Бенедіто, я відповідаю за це, що тобі нічого не станеться.

— Ой, падре!.. Падре не може з ним битися... він дуже сильний і... страшний!..

— Страшний?.. Хто?

Бенедіто, боязко озираючись на двері, схилився до самого вуха священика і тихенько вишептав:

— Коарасіаба...

— Що?! — здивувався священик. — Він?!

Бенедіто хитнув головою і з благанням в очах поклав пальці на уста.

— І це ти йому присягав? — випитував далі отець Вісенте.

— Так. Він казав, що заб’є мене, що мене ніхто не врятує...

— За що ж це?

— За те, що я комусь оповім про Данка й Арасі.

— А що ж ти про них знаєш?

— Тепер уже знаю, що вони обікрали сеу Івана для тих розбійників і втекли з ними...

— Цього ти не знаєш, Бенедіто, — увірвав його священик, — і тому не говори неправди! Данко нічого ні в кого не крав. Я тебе питаю про те, що ти сам знаєш про Данка й Арасі?

— Нічого сам не знаю. Я лише поміг Арасі занести речі до ріки, а там у човні сидів Данко. Потім..

— Що було потім, Бенедіто, я знаю. Ти мені скажи тільки, де ти побачив Коарасіабу?

Муринчук був дуже здивований: як це? Падре вже все знає? І те, що Бенедіто справді не бачив розбійників, падре також знає?

Священик усміхнувся:

— Так, Бенедіто, я знаю, що ти не бачив розбійників. Але оповідай мені про Коарасіабу.

— О, то було дуже страшно!.. Напав на мене з-заду, вхопив за шию і став душити — отак! — і Бенедіто показав, як саме душив його Коарасіаба.

Далі, слово по слову, оповів докладно всі події аж до клятви і повернення додому включно.

— І це все? — спитав трохи здивований священик..

— Все, падре, от — присягаю!..

Бенедіто вже за своєю звичкою хотів уже собі перехрестити чоло великим пальцем, але священик ухопив його за руку.

— Не роби того, Бенедіто! — сказав строго. — Я й так тобі вірю.

Отець Вісенте посидів ще хвилинку мовчки, а потім раптом засміявся.

— Ех, ти! — потермосив він злегка Бенедіта за збите волосся. — Нерозумна ти дитино!.. Але не журись. Все буде добре.

І священик встав.

— Падре! — вхопив його Бенедіто за руку. — Падре вже йде? Лишає мене? А що ж я маю робити?..

— Я не лишаю тебе, Бенедіто. Я йду, щоб тобі помогти. Тут, коло тебе, нічого не зроблю. А ти, сину, маєш ще трошечки-трошечки потерпіти. Вже небагато: може — день, може — два. Бог милостивий і не опустить тебе.

— Падре, а де ВІН? — з острахом спитав Бенедіто, не називаючи імени.

— Хто?.. А! ВІН має зламану ногу і лежить, бідний, у нас в монастирі.

— Слава Богу! — зі щирою радістю вигукнув Бенедіто.

— Бенедіто, —гостро зауважив священик, — як це можна славити Бога за те, що з кимсь сталося нещастя?

Бенедіто засоромився і спустив очі.

— Я дуже боюся його, падре... — відповів тихенько.

— Кажу тобі ще раз: не маєш чого боятися.

Отець Вісенте попрощався з Бенедітом і вийшов за двері.

Кивнувши головою присутнім, скерувався до виходу, коли його з порога завернув Шав’єр.

— Я би дуже багато дав, отче, — сказав він, — щоб дізнався про те, що ви зараз думаєте.

Священик обернувся і подивився на поручника.

— Одну зі своїх головних думок я вам уже можу зрадити, пане поручнику.

— А саме, яку думку? — живо спитав Шав’єр.

— Таку думку, що хлопця треба негайно звільнити. Він невинен ні в чому, а до того ще й є неповнолітнім.

— Ах, — розчаровано зітхнув Шав’єр, — і тільки всього? Я думав, що ви скажете щось таке, що помогло б справедливости розплутати цю всю історію. Мені справді дуже прикро, що я навіть серед найсвідоміших людей не бачу, не кажу вже допомоги, але навіть зрозуміння для себе. Так, ніби я ваш загальний ворог.

Отець Вісенте сумно посміхнувся.

— Ви помиляєтеся, пане поручнику, коли думаєте так. Про других я не маю права говорити, але щодо себе, то смію вас запевнити, що я багато думаю над цією, як ви кажете, історією, і роблю все можливе, щоб допомогти справедливости. Тільки ми йдемо різними дорогами, пане поручнику, бо ж і становища і обов’язки у нас різні. Але ви самі незабаром переконаєтесь, що ми не дивимось на вас, як на ворога. Моє поважання!..