— Чого ж я тікаю, — спитав. — Адже крокодили не наважуються нападати на суші, хіба у воді, або при самому березі. От і анту той крокодил піймав за морду, втопив, а тепер щойно почне їсти. Гм!.. Ну, й мені не пошкодило б також з’їсти кусник тієї анти, тим більше, що я й вогонь маю... Ану, спробую в того ненажери видерти якусь частку...

Данко знову наблизився до води і почав кидати камінням, а одночасно вхопив анту за задні ноги і потягнув до себе. Та крокодил не мав великої охоти пускати своєї здобичі і тягнув її в ріку. І лише тоді, коли Данко поцілив його великою каменюкою просто межи очі — підскочив, тріпнув хвостом і втік. Не тратячи часу, хлопець відтягнув тварину далі від води, розмонтував свого списа, з великою бідою викроїв стегно і побіг з ним до вогнища.

Чи несолена печеня була й справді така смачна, чи ні — дискутувати не будемо. Але Данко так накинувся на неї, як вовк, і з’їв аж так багато, що йому зашкодило. Не дивлячись на втому, не міг спати, а спрага палила його чи не така сама, як в печері Ітакватії. Хлопець облизував сухі уста і заздрісно прислуховувався до недалекого плюскоту ріки, але не важився ані підійти до неї вночі, як рівно ж боявся відійти далі від вогнища, щоб пошукати якогось джерела. Так і прокуняв цілу ніч, постогнуючи і нарікаючи на свою нерозважність та обіцяючи собі на другий раз ніколи більше не ночувати далеко від води.

Правда, в цьому прикрому випадку, як і в кожному іншому, була та своя позитивна сторона, що до самого ранку вогонь горів і відстрашував лісних хижаків. Але й хлопець так змучився, що відчував себе напівмертвим і від спраги, і від втоми, і від їдкого диму, якого він наковтався подостатком.

І коли тільки заблисло сонце, перше. що зробив Данко, — знайшов джерело, напився, потім дбайливо згорнув жар і ліг спати. Думав лише відпочинути годину, або дві, щоб мати силу на дальшу мандрівку. Та, коли прокинувся — сонце вже стояло з полудня, а вогнище так вичахло, що треба було докласти чимало зусиль, аби його роздмухати знову. Хлопець добре розумів, що в теперішній ситуації вогонь є його найбільшим приятелем і найсильнішою зброєю, а тому, поки не розпалив наново великого багаття, ні про що інше не думав.

Коли ж полум’я жадібно вгризалося в грубі гілляки, а вітер почав котити по долині клубами диму, пригадав собі, що вечором застромив на дереві шматок припеченого м’яса, і вирішив пообідати. Та яке ж велике було його огірчиння, коли, замість сподіваного кусника печені, побачив перед собою сточений недогризок, що його й далі об’їдали запопадливі червоноголові мурахи-злодії!..

Данко тільки зітхнув і тихо вилаявся:

— Бодай ви подохли всі до одного! Ніби вам мало поживи в лісі, ще ви мене з останнього обікрали!..

Справді, це було останнє, бо від анти залишеної на березі й сліду не стало: крокодил таки свого не подарував і затягнув її вночі назад в ріку.

Данко зітхнув ще раз і поплівся в ліс по якісь овочі. Нарвав бананів, апепу, а навіть знайшов, на свою велику радість, мамонове дерево[29] з цілою китицею великих, стиглих овочів.

Вернувся назад до вогнища, з’їв відразу два мамони, для різноманітности припік банани і також з’їв, але голоду не вдоволив. Хотілося таки м’яса, або, принаймні, риби.

Хлопець, пригадуючи собі вчорашню сцену з антою, довго вагався, але потім таки взяв списа і пішов до ріки.

Уважно вибрав місце, де берег півметровою східкою спадав у ріку і де не було небезпеки нападу від крокодила, і подивився пильно у воду. Дійсно, крокодилів не бачив. Натомість попід самим верхом води аж рясніло від сірих рухливих клинків риб’ячих спин різного розміру.

Данко вибрав зручний момент і з силою метнув списом в одну велику рибу. Але, на жаль, не попав, тільки сполохав річкових мешканців і розігнав їх у різні сторони. Довелося потім довгенько чекати, поки заспокоїлася схвильована вода, а в ній знову зарябіли густі низки сірих клинків.

Після кількох невдалих спроб, при яких мало не втратив і списа, Данкові пощастило два рази підряд: дві великі риби, кожна вагою понад два кілограми, потрапили на спис і полетіли далеко від ріки в траву. Правду сказавши, цього було досить, але Данка так захопила та забава, що він забув про все на світі. Він би отак стояв Бог-зна скільки і ціляв би з насолодою в сірі риб’ячі спини.

Високо піднісши списа, стояв напоготові і чекав на нову жертву, а сам аж тремтів з нетерплячки. Риба чомусь довго не з’являлася, і це ще більше розпалювало хлопця. Аж ось щось мелькнуло під водою!.. Данко скупчив усю свою увагу і напружився, як струна. Ще мить — і він мав ударити списом. Та, замість риби, побачив плескату і зубату голову, на якій стреміли скляними опуклими ґудзиками безтямні очі річного хижака. Данко підскочив і відразу опам’ятався. Щоб не зломити лезо ножика, обернув свій спис другим боком і з повного розмаху тріснув крокодила по голові. Той миттю пірнув у воду, а Данко підняв живі ще риби, що кидалися по траві, і бігом погнав до забутого вогнища, яке тепер заступало йому і зброю і хату.

Цілу ніч і зараз, обчищуючи рибу, Данко думав над тим, хто тут раніше міг бути, хто палив вогнище і куди той «хто» міг подітися? Сотні різних здогадок снували в його голові, але це справи не розв’язувало. Тільки по кількости порозкидуваних костей він знав, що м’яса з них не могла з’їсти одна людина. Крім того, всі кості були однакової свіжости, трава довкола не пом’ята — і це вказувало, що люди тут затримались недовго: розложили вогнище, спекли м’ясо і пішли. Куди пішли? Данка розбирала досада, що він не потрапив сюди на кілька годин раніше. Можливо, що знайшов би тут поміч.

Спікши обидві риби на камінцях, Данко одну з’їв, а другу лишив на вечерю. Однак, тепер уже був обачнішим; поклав, рибу на камінь, а довкола неї кільцем розсипав жар і гарячий попіл. Вогнище згорнув, приклав сирими гілляками і після того пішов подивитися, чи не знайде якоїсь дороги.

Пройшов берегом ріки вгору, потім вернувся назад і зазнав глибокого розчарування. Виявилося, що долина, де він тепер опинився, кінчалася по обох боках густим лісом, котрий припирав щільно до ріки. В ріці були крокодили, а через ліс хлопець не міг іти. Залишався тільки одинокий вихід: вернутися назад. Але з огляду на пізній час Данко рішив переночувати ще одну ніч на місці і щойно на другий день ранком пуститися в дорогу.

Для того, щоб не розлучатися з вогнем, винахідливий хлопець придумав просту штуку: нарізав гнучких гіллячок, сплів з них кошичка, старанно обмазав його з обох сторін глиною і поклав біля вогнища сушити. При тій роботі пригадав собі Коарасіабу, котрий нераз цілими годинами проводив у розмові з Данком в той час, коли його руки вправно виплітали різні речі з прутиків, або трави. Сам Данко ніколи того не вчився, тільки сидів і придивлявся. А от тепер і це придалося.

На другу ніч, щоб бути ще більше безпечним, Данко розложив довкола себе аж три вогнища і ще за сонця подбав про достатній запас дров. Коли ж стемніло, помолився, ліг просто на землі і досить добре спав до самого ранку.

Більше години розмовляли пошепки між собою о. Вісенте і Сокіл. Обоє були надзвичайно схвильовані й розчулені, а Сокіл часто навіть стирав непокірні сльози, що виступали у нього з очей і по скронях стікали на подушку.

— І ви переконані, пане Іване, що Данко ніяк не міг врятуватися? — спитав падре Вісенте.

— На жаль, переконаний, отче, — тихо відповів Сокіл, і по обличчі у нього пробігла судорога глибокого болю. — Він втопився або в самій печері, або загинув пізніше, коли його через висаджені двері винесло під водоспад.

— Дивне, дивне все те, що ви оповідаєте... Правду сказавши, коли б не цей портфель з грішми, то я готов би був подумати, що ваше оповідання — тільки витвір хворої уяви....

Сокіл зітхнув: