Потім покликав Данка, відірвав від дорогоцінного арауе великий рубін, що звисав на ланцюжку, і сказав:

— Візьми це, Данку. Коли тобі, чи твоєму племені потрібна буде допомога — прийди, або передай кимсь цю краплину ствердлої крови. Хто прийде з цим знаком — може вимагати у ґваянців допомоги і скарбів...

Данко прийняв рубін і повісив його на грудях поруч материнського благословення.

— Данко десь тужить за своєю мавпою і блукає за нею в думках по Мато Ґроссо... — перервав спогади хлопця голос Ґроссбаха.

— Принаймні, половина його там лишилася, — ласкаво сказав отець Вісенте і поклав Данкові на плечі свої руки.

Данко усміхнувся. Він справді схуд і змарнів так, що від нього лишилася тільки шкура й кості.

— Нічого, отче, — сказав. — Запевняю вас, що в Мато Ґроссо лишилася якраз та моя половина, за якою не варто жалувати.

— Так?! А то чому? — поцікавився Ґроссбах.

— Бо та моя загублена половина була складена з неслухняности, легковажности, непрактичности, наївности і... з трохи зайвого жиру...

— Ов! А що ж тобі тепер лишилося?

— Що лишилося? — з сумною серйозністю задумано перепитав Данко. — Лишилось трохи досвіду, гарту і... скромности, що не дозволяє себе вихваляти.

Це було сказано так поважно, що чоловіки перекинулися багатозначними поглядами.

— Ти дуже змінився, сину, — обізвався Сокіл.

— Він просто дозрів, пане Іване, — підсумував Ґроссбах і почав прощатися: — Панове, таки справді час іти спати...