— Добре! Хай буде!.. — закричали довкола. — Хай білий хлопець борониться палицею!

— Ну, Убіражаро, — весело сказав Данко, — тепер можеш нападати!..

Не підозріваючи підступу, Убіражара відійшов кілька кроків назад і вихром погнав на Данка.

Хлопець не зівав. Як тільки допустив Убіражару на належну віддаль, шарпнув з цілої сили за шнурок і бухнув снопом полум’я просто в обличчя напасника. Убіражара, ніби вдарений тараном в груди, перекинувся через голову і покотився по окарі.

В першій секунді враження було таке потрясаюче, що всі поприкипали до місць і принишкли, як заворожені. Але коли з фоґета вилетіла кольорова куля, піднеслася на висоту, трісла і випустила з себе три інших кулі, ботокуди завили з жаху пронизливими, звірячими голосами і закрутилися, мов божевільні: одні попадали на землю обличчями, другі пустилися тікати, давлячи і перекидаючи по дорозі всіх стрічних, треті, стративши притомність, лежали нерухомо.

— Бог вогню!!! Бог вогню!!! Бог вогню!!! — лящало у вухах.

Навіть ґваянці, що стояли оподалік, хвилею схлюпнули з горбка і затупотіли в напрямі своєї оселі.

— Бог вогню!!! Бог вогню!!! Бог вогню!!! — вила і стогнала дикунська маса.

Данко не вдоволився першим ефектом. Ті, що тримали муссурану, давно щезли, і він побіг до мішка, набрав у жменю буска-пе та почав його розкидати довкола. Сердиті вибухаючі вогники підводили з землі і примушували тікати стрімголов тих, що ще лишилися на місці, і перетворили цілу окару в справжнє пекло.

В загальній метушні Данко ледве доглянув розкішне акванґапе Убіражари, що виднілося вже поміж оками оселі, і погнав за ним. За кілька хвилин ступав уже втікачеві на п’яти і зі словами: «А бачиш тепер мою силу, ботокуде?! Бачиш?» кинув кілька буска-пе.

Убіражара рванувся тікати, і швидкість його ніг потроїлась від кусаючих, тріскаючих вогнів, які пекли його в п’яти і розривали під ним землю.

«Коема!» — пригадав собі Данко і завернув до печери.

По дорозі підхопив мішок і, перестрибуючи через розпростерті тіла, поспішив до приятеля.

Зі здивованням побачив зв’язаного Коему, що сидів перед входом до печери і реготав, мов божевільний.

— Гу, Данку! — закричав він. — Я ще зроду так не сміявся!

— А ти бачив? — спитав Данко, розрізаючи сирицю.

— Я все бачив! Як ті старі ботокудки... Ха-ха-ха!.. А Убіражара!.. Що це таке?..

Данко хвилину послухав, а потім з божевільною радістю закричав: «Літак!.. Літак!..» і погнав на окару.

Дійсно, зовсім низько над Долиною Іґурей ширяв гелікоптер, описуючи широкі кола в небі.

Рівну і широку площу, де недавно роїлося повно ботокудів, — немов хто вимів. Тільки коло дотліваючого багаття лежало розпростерте тіло приголомшеного Данком і добитого бодокудами велетня.

Ставши посеред площі, Данко вистрілив один по одному три фоґети і, тремтячи від хвилювання, чекав вислідів.

Літак, що був уже відлетів на захід, завернув, назад, Повисів трохи в повітрі й обережно почав приземлюватися.

— Коемо!.. Коемо!.. — стрибав Данко. — Ходи сюди! Не бійся! Це — залізне урубу, що возить людей!..

Цікавість перемогла в молодому дикуні страх, і він, все ще з деяким недовір’ям, поволі підійшов до Данка, але зупинився на поштивій віддалі. Звідтам приглядався, що буде далі, готовий кожної небезпечної хвилини дати ногам знати.

Оглушливо диркаючи і здригаючись цілим корпусом, гелікоптер торкнувся землі й затих. В його боках повідчинялися з тріскотом двері, а з них повискакували, тримаючи зброю в рукахг спочатку летуни, а на кінець Сокіл і Ґроссбах. Потім поволі висунувся й Коарасіаба, блідий, тремтячий, зворушений.

Данка котрому радість відібрала мову, з розмаху підбіг до батька і впав йому на груди. Сокіл перелякано сахнувся і мало не впав.

— Що це за почвара?! — вигукнув він, відриваючи від себе Данка.

Ці слова і обридження, з яким батько відштовхував йюго геть, глибоким болем вразили Данкове серц|.

— Тату! — заридав він. — Тато гнівається на мене?...

— Даночку!!! — широко розкрив обійми Сокіл. — Це ти?! А хто ж би тебе пізнав, сину мій дорогий?!

Данко аж тепер пригадав, що він весь вкритий фарбою, і вже сам випручувався з обіймів, щоб не обмастити батька. Тим часом в руках летунів заклацали фотоапарати, а Ґроссбах, дивлячись на цю сцену, реготав розкотисто і заразливо, аж за боки брався.

— Пане Іване! — кричав крізь сміх. Пане Іване, ви ще сьогодні ранком переконували мене, що ваш син подібний до вас, як дві краплі води, що він — ваша мініятура!.. Подивіться ж тепер добре на вашу «мініятуру» і уявіть собі, як мусить виглядати оригінал в натуральній величині?! О-хо-хо!.. А-ха-ха!..

— Слава Богу!.. — крізь сльози говорив Сокіл. — Іди ж, сину, привітайся з паном Ґроіссбахом, з панами летунами і з Коарасіабою.

Але Данко заховався за батькові плечі і благально зашептав:

— Татусю, перше всього я мушу обмитися і одягнутися... Як представлятися в такому вигляді?..

Та прибулі не вражалися ні Данковою наготою, ні його виглядом. Вони всі поспішили підійти до хлопця і щиро обіймали його, питаючи, як йому поводилося.

— Дякую, панове! — соромливо і розгублено відповідав Данко. — Не думайте, що я здичів. Я зараз постараюся привести себе в належний вигляд... Коарасіабо, друже мій!.. Ось ти знову серед своїх!.. Ах, який я радий!..

Коарасіаба поклав свою шорстку долоню Данкові на голову і тихо сказав:

— Я для тебе більше не Коарасіаба, а брат Іван.

— Що?! — здивувався Данко.

— Дивись! — гордо показав Коарасіаба на свої груди, де звисав на дебелому ланцюжку великий хрестик. — Я тепер для білих називаюся Іван, а твій батько — є моїм хресним батьком. Ми, Данку, тепер є з тобою братами, бо маємо одного батька. Хе-хе-хе!..

Та, не дивлячись на радість, Данко почував себе так ніяково перед цивілізованими людьми, що готовий був провалитися крізь землю, і, щоб відвернути від себе увагу, закричав:

— Коемо!.. Коемо!.. Ходи сюди!.. Тут є твій дід — Соняшний Волос!.. Заведи цих всіх людей до оселі, а я біжу до ріки!..

І він, уже не чекав більше, дременув до берега — тільки закурилося.

— Ну, панове, досить! — сказав Ґроссбах. — Я сьогодні вже так наговорився і стільки наслухайся, що в мене і язик задеревів і вуха попухли. Женіть нас спати, отче парох. Нам завтра рано в дорогу.

Всі повставали з місць, за виїмком одного Данка, котрий сидів самотно при вікні і ще раз переживав події сьогоднішнього дня. Видавалася вони йому такими неймовірними, як у недавньому минулому видавалося неймовірним існування Санто Антоніо і манастиря, де він сидів тепер.

Саме в цю хвилину, коли Ґроссбах пропонував іти спати, перед очима хлопця яскраво виступила остання сцена в Долині Іґурей: поворот мужів племени зі скарбами і смертельно пораненим Ітапірою на ношах, виплетених з пальмового листя. Духи казали правду старому піязі, бо він і Убіражара загинули в один день. Недалеко оселі гурток ґваянців під проводом Ітапіри зустрівся з гуртком утікаючих ботокудів на чолі з Убіражарою і вступив з ними в бій. Ітапіра власноручно убив Убіражару, але й сам дістав смертельну стрілу в груди. Так що радість ґваянців потьмарилася тяжкою втратою.

Данко попросив для себе на пам’ятку тільки старе євангеліє, але відмовився від нагороди і не прийняв скарбів, що їх охоче дарувало йому плем’я, а батько його підтримав:

— Іване, — сказав Сокіл своєму похресникові, — іколи б Данко навіть і погодився взяти ці скарбні, то я б йому не дозволив. Багатство псує людину: і привчає її до ледачого життя. Хто хоче, бути багатим — мусить власними силами ним стати. Сховай золото і каміння для племени. Колись побудуєте за них в Долині Іґурей школи, лікарн| і церкви.

Коарасіаба похитав головою.

— Ми не залишимося в Долині Іґурей, — сказав він. — Ми почекаємо тільки на наших братів з-над Жовтої Ріки і підемо звідси геть шукати іншого місця. А скарби... Що ж, коли Данко їх не хоче — будемо ховати і берегти далі.