— Як?! — загудів невдоволено натовп. — Уже?! Ми ще не натішилися!..

Дійсно, перша точка кривавої церемонії муссурани на цей раз була надто коротка і фактичмо звелася до того, що насміхалися не над в’язнем, а, навпаки, в’язень висміяв і образив переможців разом з морубішабою. І ботокудам це дуже не подобалося.

— Ще!.. — гукали вони.

— Ми ще нічого не сказали ні про нього, ні про його.плем’я!..

Але Убіражара вирішив таки з першою точкою скінчити.

— Досить! — гримнув він ще раз. — Я сказав показати в’язня племени!..

Охорона Данка покірно кинулася виконувати наказ: вони вхопили кінці шнурків і потягли хлопця довкола окари, щоб всі могли бачити і оцінити майбутню печеню. Фрузя підбігала за хлопцем крок-у-крок, робила смішні гримаси і, як все, показувала язика. А занімілий від страху і внутрішнього болю Данко покірно обходив площу і молився.

З усіх сторін падали на нього критичні погляди і насмішливі слова, але він уже не звертав на них уваги і не чув їх зовсім.

Так. обійшли окару і стали знову перед Убіражарою. Тут з Данка поздіймали шнурки, а Убіражара сказав:

— Тікай!

Данко знав, що так пропонують кожному в’язневі, засудженому на муссурану, і що всі смертники з такої пропозиції стараються скористати, хоч втеча ніколи не вдається.

— Тікай!.. Тікай!.. — закричали ботокуди. Але Данко, обвівши поглядом оточену густим ланцюгом індіян окару, зрозумів, що впекти йому не вдасться. Тому, щоб не тішити зайвим видовищем дикунів, став у горду позу і крикнув:

— Не хочу тікати!

— Тікай! — махали руками ботокуди. — Звичай велить тікати!..

— Я не шаную звичаїв вашого нікчемного племени і тікати не буду! — відрізав Данко і тупнув ногою.

Ботокудів огорнула лють. Вони загалайкали, закричали, замахали руками, а кілька з них кинулися до Данка і почали його штовхати. Та це нічого не помогло. Данко впав, але з місця не зрушився. Тільки перелякана Фрузя писнула і в загальному замішанні кудись щезла…

— Досить! — крикнув Убіражара. — Коли не хочеш тікати — співай свою пісню смерти! Зв’яжіть його!..

Двоє ботокудів побігли до стовпів, де лежав грубий шнур, підхопили його і перекинули Данкові через пояс. Не зав’язали ґудза[80], лиш обмотали раз довкола і потягли до купи дров. Тут уже сиділо кілька невимовно брудних і страшних на вигляд, старих ботокудок з кам’яними сокирами і дерев’яними ножами. Обов’язком цих дикунок було — після смерти розібрати трупа і порізати його на кусники. Данка вкрив холодний рясний піт.

— Співай!.. — кричали знову довкола. — Ти маєш право ще на пісню смерти!..

І Данко, сам несподівано для себе, заспівав. Себто, не заспівав, а почав речитативом вигукувати окремі речення, як це роблять індіяни. Мішаючи українські й індіанські слова, він говорив про хоробрість свого народу, про дружбу з ґваянцями, котрі колись переможуть і знищать ботокудів. Він співав про те, що незабаром настане на землі такий порядок, коли для канібалів-пуру і для дурисвітів не залишиться місця. Співав він пізніше про все, що лиш йому до голови приходило, аби тільки виграти час і відстрочити страшну хвилину.

Ботокуди спочатку слухали з увагою і навіть хвалили собі Данків спів, але пізніше, коли це почало занадто довго розтягатися, закричали і затупали ногами, домагаючись кінця.

На знак Убіражари двоє ботокудів вхопилося за кінці муссурани і підвели Данка до купи гілляк: смертник мав на власні очі бачити, як підпалюються вогнища.

Коли вогонь затріщав і поліз по сухих гілляках вгору — наступив останній акт трагедії. Данка поставили між вкопаними стовпами, переселили обидва кінці муссурани через дірки і так натягнули шнур, що хлопцеві відразу сперло віддих.

— Хто бере танґвапему? — спитав Убіражара.

— Я! — вирвався з ланцюга натовпу кремезний велитень з грубезними руками.

— Гаразд! — згодився Убіражара. — Подайте танґвапеми!..

З юрби вибігло два вояки і принесли дві грубі палиці понад метр довжини кожна. Вони були зроблені з тяжкого дерева імбуя і мали грубілі й тонші кінці. Тонший кінець був круглий, як качалка, а грубший мав чотири грані. Одну танґвапему, прикрашену китицею пір’я, подали екзекуторові, другу, що не мала ніяких окрас, вручили Данкові.

— Боронись! — кричали при тому.

Досі Данко не міг навіть думати про якусь боротьбу, чи спротив. Але тепер, відчувши в долонях дотик тяжкої танґвапеми, стрепенувся, а в серце його вступила одчайдушна відвага. Коли б не був зв’язаний муссураною — напевне кинувся б наосліп у битву з натовпом і дорого продав би своє життя. Але, прикований муссураною до одного місця, мав у розпорядимості хіба один єдиний удар, як пам’ятного дня лишався йому в боротьбі з онсою удар списом. І Данко постановив собі твердо — того удару не дарувати. Він вимірив віддаль між собою й Убіражарою і з жалем ствердив, що вона завелика, і удар не був би певним. Не міг він також цілити на тих, які натягали муссурану біля стовпів. Єдиним лишився хіба велетень, що взяв на себе ролю екзекутора. Він саме грався танґвапемою, вимірюючи в руках її вагу, і робив пробні розмахи.

Данко підняв і свою танґвапему, описав нею над головою кілька кругів, і став у вичікуючу позицію. Між ним і ботокудом було з тридцять кроків віддалі, що давало можливість велетневі розігнатися і вдавити з цілого розмаху, в той час, коли Данко міг боронитися тільки стаючи на місці.

І ось кат присів, підстрибнув і величезними кроками погнав на свою жертву. Данко в той момент розкрутив над головою танґвапему і, підпустивши ботокуда до себе на віддаль п’яти кроків, шпурнув нею просто велйтневі в голову. Той крикнув, перевернувся на бігу і цілою силою гримнув на землю. Атанґвапема з коротким і глухим звуком відбилася від його голови і з свистом вдарила в багаття, довкола якого сиділи огидні старі різнички. Стовп іскор і розметаного вогню скрив під собою їхні тіла і змішався з пронизливим вереском.Тепер Данко став і чекав смерти. Не знав тільки, чи його підстрелять з лука, чи проб’ють списом, чи попросту роздеруть живцем.

Але, на його величезне здивовання, ніхто навіть не рушився з місця. Тільки регіт і крики вдоволення повисли над площею. Особливо ж раділи ґваянці і здалека гукали Данкові компліменти.

Коди крики трохи стихли, а старі ботокудки, позбиравши своє начиння, перенеслися до дальшого вогнища, до Данка підбігло кілька вояків і почали йому вияснювати, що в’язень не має права кидати танґвапемою на віддаль, лиш мусить боронитися на місці.

— Ти випустив з рук танґвапему і більше її не дістанеш. Зрозумів?

Тим часом повалений велетень спробував піднести голову, але впав безсило на землю.

— Добийте його! — крикнув Убіражара.

Наказ негайно виконали, а тіло, під загальні крики вдоволення, потягли до другого вогнища і віддали в руки різничок.

— Тепер дайте танґвапему мені! — скомандував Убіражара і встав зі свого місця, і Данкові заціпеніла кров. Він уже був до всього приготований, однак смерть саме з рук Убіражари видалася йому особливо ганебною і страшною. А канібальський морубішаба, посміхаючись хижою потворною посмішкою, вже зближався до Данка котячими кроками.

— Мараґіґана!.. Мараґіґана!.. — закричали ботокуди хором.

Убіражара спинився і оглянувся. Оглянувся й Данко і в той самий момент мало не збожеволів від радости: бідолашна Фрузя, зігнувшись вчетверо від зусиль, волочила по землі його наплечника. Побачивши Убіражару з танґвапемою, вона скоро полізла до мішка, витягнула звідти найбільший фоґет і почала ним розмахувати в повітрі.

— Фрузю, Фрузю! — закричав Данко. — Дай мені, дай!..

Мавпа вишкірила зуби в чемному усмісі і подала фоґета Данкові..

Всі з цікавістю придивлялися до цієї сцени, забувши про танґвапему.

— Слухайте, ботокуди! — владно крикнув Данко. — Я випустив танґвапему з рук і не маю чим боротися. Чи закон вашого племени забороняє боронитися такою малою палицею?

Про це закон племени нічого не каже, — обізвався якийсь піяґа.