— Перший раз?.. Коли це було?

— Двадцять дев’ятого червня, пане поручнику... Я знайшов ту печеру ще зранку, а потім засипав землею...

— Для чого ж ви це зробили?

— Ах, пане поручнику, тільки не все зразу!.. Коли знайдемо Данка — дізнаєтесь решту...

— Коли ви вже такі ласкаві, пане Соколе, то, може, скажете також, що вас спонукало вибратися другий раз на Ґваїру?

— Я хотів ще раз оглянути печеру.

— А ті індіяни, що напали на Шав’єра? Який ви маєте з ними зв’язок?

— Я про той напад довідався щойно пізніше.

— То ви не умовлялися з ними?

— Я?! З індіянами?! Але ж бо, пане поручнику, звідки ця думка?..

— Гм... А тоді може скажете, з ким це ви говорили тепер крізь вікно?

— Помилка, пане поручнику, помилка!.. Не я говорив, говорив Коарасіаба.

— З ким же він говорив?

— Спитайте його.

— Коарасіабо, — звернувся Морейра до старого індіянина, — ти знаєш, з ким ти говорив?

— Кам’яна Риба, — відповів Коарасіаба, з трудом вимовляючи ці слова по-портуґальськи.

— Що?! — здивовано обвів очима Морейра присутніх. — Що він каже?

— Він каже, — вмішався в розмову отець Вісенте, — що говорив з Кам’яною Рибою.

— Іншими словами, — спалахнув поручник, — він не хоче признатися, з ким говорив?!

Отець Вісенте і Сокіл почали сміятися.

— Ні, пане поручнику, той індіянин, що приходив до Коарасіаби, називається Ітапіра, що по-індіянськи означає «Кам’яна Риба».

Поручник потер чоло і розсміявся також:

— Гарний співбесідник, нема що сказати! «Риба» та ще й «Кам’яна»!.. Це ім’я Коарасіабо, тобі, здається, найліпше підходило б, бо поручник Шав’єр мені казав, що говорити з тобою, а говорити з камінною рибою — те саме.

— Той пан, — не зрозумівши жарту відповів Коарасіаба, — ніколи не говорив з Кам’яною Рибою.

— Певне! — підхопив Морейра. — На таке зайняття ледве чи собі дозволить розумна людина... Але до справи: що тобі казала та твоя «Кам’яна Риба»?

— Ітапіра казав, що Данко живий і просить, щоб про це сповістити батька.

— А де ж Данко?

— Він пішов з індіянами до мого племени.

— Як твоє плем’я називається?

— Ґваянас.

— Ага, он воно що!.. — муркнув Морейра. — А тепер розкажи, як воно все було з тією твоєю Кам’яною Рибою?..

Розмова велася через посередництво отця Вісенте, оскільки Морейра не розумів добре Коарасіаби, а Коарасіаба його. І отець Вісенте переказав таке:

Коарасіаба лежав у ліжку й дрімав. Раптом почув тихий свист, що ним завжди ґваянці повідомляють про свою присутність. Ніхто інший так свистати не вміє, і ніхто інший, крім ґваянців, того свисту не розуміє. Почувши умовний знак, Коарасіаба схопився, відкрив вікно і свиснув також. В темені побачив чиюсь тінь, що притьмом кинулась до дерева і поп’ялася на нього.

— Я Ітапіра, — сказала тінь, і тими словами викликала в Коарасіаби величезну радість.

— А я — Коарасіаба. Ходи сюди, приятелю!.

— В ту пастку?! Ні, я туди не полізу... Коарасіабо, ми знайшли білого хлопця, що називає тебе своїм приятелем.

— Данка?

— Так, Данка.

— Він загинув.

— Ні, він пішов з двома чоловіками до племени, а мене послав до тебе і до свого батька. Просив переказати, що живий і що тебе не зрадив. Данко також сказав нам, де шукати арауе і акванґ'апе ґваянців... Ми їх забрали з печери... За мною слідкують, Коарасіабо, і я мушу тікати... Скажи тільки, хто має бути морубішабою племени: Арасі, чи Коема?

— Тільки Коема! Арасі забийте!

— Коарасіабо, я чую засідку!.. Вертайся до племени... Вже тікаю... — і зник.

Морейра слухав це, не перебиваючи ні Коарасіаби, ні отця Вісенте, хоч сам дуже нетерпеливився.

— І це все? — спитав на кінець.

— Все, — відповів Коарасіаба.

— То, виходить, ґваянці прийшли до печери саме тоді, коли там засів Шав’єр?

— Про це Ітапіра нічого не говорив.

— А що ж то за арауе і акванґапе? — почав допит Морейра, добираючись несвідомо до найнебезпечнішого моменту.

— Це — старовинні морубішабські клейноди ґваянців, — поспішив на поміч Сокіл.

— Звідки ви це знаєте?

— Від Коарасіаби..

— Це не видумка?

— Ні, пане поручнику. Я бачив ті клейноди, коли був перший раз у печері.

— А, то вони були в печері!.. Цікаво!.. І що ж то за клейноди?

— Індіанська корона на голову і берло.

— Звідки ж вони взялися в печері?

— Вони лежали там цілі століття від моменту знищення індіанського редуту на острові.

— Неймовірно!

— Неймовірно, але факт!

— І ґваянці знали про них?

— Як бачите, знали. З поколінна в поколінна зберігаласа усно таємница.

— І ті клейноди не зігнили?

— Ні, — усміхнувся Сокіл.

— Гм!.. То це були ті «скарби», про акі Коарасіаба сказав Данкові?

— Для племени, пане поручнику, це — великий скарб. Це — реліквія, і ґваанці вірать, що разом з нею відзискають повагу серед інших племен, що її мали в давнину.

— Значить, — іронічно усміхнувса поручник, — ті клейноди мають магічну силу...

— Пане поручнику, ви не дивуйтеся: державний прапор — це також тільки кусник полотна, а перед ним треба ставати на струнко.

Морейра задумався.

— Скажіть, пане Соколе, — почав по довгій павзі, — чому ви відразу не хотіли сказати всієї правди?

— Тому, пане поручнику, що я не мав морального права. Таємниця була не моя, а племени ґваянас.

Морейра розсердився:

— Що за дурниці!.. Гине ваш син, чи, принаймні, так виглядало, що загинув ваш син, цілий відділ поліції вилазить зі шкіри, дошукуючись правди, Шав’єр мало не платить життям, а ви, замість того, щоб розплутати всю справу кількома словами вияснень, ще й ускладнюєте її, пускаючи поголоски про Велику Кобру. І все через якісь дурні дикунські корони й берла!..

— Пане поручнику, — нахмурився Сокіл, — по-перше, мене змалку вчили принциповости. Для вас, може, воно й дурниці, але для мене — це справа засаднича. Свого сина я також виховував у тому дусі і вчив, що слово чести варте більше, як життя. І міг би загинути не тільки мій один син, а навіть десять моїх синів, — я вам все одно не сказав би нічого, коли б Коарасіаба не дав своєї згоди на це. По-друге, я не пускав ніяких поголосок, як ви кажете. Я вірю в те, що Велика Кобра живе в скелях на острові Ґваїра. Скажу вам тепер навіть більше: Рижу Корву з'їла Велика Кобра. Обставин не знаю, але про це може докладно оповісти мій син, коли ми його знайдемо. Прикро мені дуже, що поручник Шав’єр поранений, але я від самого початку просив його, щоб він звернув увагу виключно на кримінальну сторону цілої справи. Шав’єр мені не вірив, він підозрівав мене Бог-зна в чому і от тепер терпить... Але... Але, пане поручнику, я буду вас дуже просити, щоб ви помогли мені мого сина знайти...

— Це само собою зрозуміло, — відповів зм’яклий Морейра. — Я вже завтра пороблю все можливе в тому напрямі.

Розмова ще тяглася довго, і, хоч ніби все було ясно, в Морейри залишилося враження, що Сокіл і Коарасіаба щось затаюють. А він, своєю чергою, нічого не згадав про те, що Арасі став уже морубішабою і переховується в племени ґваянців. Та, в конечному висліді, поручник був переконаний, що стоїть на порозі розв'язки і що йому вдасться розплутати все до кінця з моментом, коли матиме у своїх руках Данка й Арасі.

Після чорного хаосу, наповненого невиразними тінями, відсвітами вогню, незнайомими голосами і ще чимсь, чого не можна було збагнути, прийшла безодня солодкого спокою, в якій розчинилися і зникли безслідно біль, страх і саме Данкове єство. А потім хлопцеві видалося, що якийсь невидимий гак зачепив його і тягне з глибини густого болота вгору. Цей підйом видався таким тяжким, що хлопець аж зіпрів і з великим зусиллям зітхнув, щоб набрати в легені свіжого повітря. Зітхнув глибоко і отямився.

Перше, що відчув, — був біль. Важкий біль кожного мускула і кожної кісточки. Він ще не знав того, що після нещасливої вчорашньої зустрічі з жараракоюу нього не лише линула кров з носа і вух, але також повідкривалися всі рубці від ран, навіть давно загоєних і забутих, не згадуючи вже про ті рани, що він їх здобув в останніх днях своїх дивних пригод.