Данко тихо застогнав, обертаючись на спину, і зараз же побачив над собою незнайоме старе обличчя.

— Де я? — спитав Данко по-українськи.

— Не знаю, що ти говориш, — відповіло обличчя, і Данкові ця відповідь відразу нагадала Коарасіабу.

— Хто ти? — спитав знову хлопець, але на цей раз по-індіянськи, хоч і не усвідомлював собі того.

— Я — Кам’яна Риба, — відповів старець.

— Кам’яна Риба... Кам’яна Риба... — Повторював Данко і приплющив очі, стараючись щось пригадати. — Це ім’я мені знайоме... Звідки я його знаю?.. Ах, це Соняшний Волос говорив про Кам’яну Рибу!..

Данко шептав так тихенько, що ніхто інший його не почув би, але Ітапіра нашорошив вуха і потряс Данка за плече.

— Соняшний Волос?! — спитав украй здивований. — Що ти знаєш про Соняшного Волоса?!.

— Соняшний Волос — мій приятель, — сказав Данко автоматично.

— Твій приятель?! — ще більше здивувався Ітапіра. — Де ж він?

Але Данко раптом підвівся й сів.

— Чекай!.. — сказав, потираючи чоло. — Ти — Кам’яна Риба?.. Найстарший піяґа ґваянського племени з Долини Іґурей?..

— А хто ти, що мене знаєш? — спитав своєю чергою піяґа. — Я тебе ніколи не бачив.

— Я називаюся Данко. Данко Сокіл. Ти мене ніколи не бачив, і я тебе також не бачив, але Соняшний Волос оповідав мені про тебе... А це хто? — спитав, вже тепер зауваживши, що довкола нього стоїть гурт нагих, як і піяґа, чоловіків.

— Це — мужі ґваянського племени.

У Данка після тієї відповіди закружляли в голові сотні думок, обганяючи одна другу: Ґваянці!.. Скарби!.. Коарасіаба!.. Поміч!.. Тато!..

— Ох, дайте мені напитися, — обізвався тремтячим голосом, — бо я вмираю від спраги!..

Данкові моментально піднесли пиття, але не воду, а щось інше, чого він ніколи не пив, і що відразу увілляло силу в його ослаблений втратою крови організм.

Напившись, хлопець оглянувся навкруги і зрозумів тільки тепер, що якраз сходить сонце, а він лежить близько від потакаючого вогнища, і його нога від самого бедра до ступні обложена якоюсь масою і загорнена в широке бананове листя..

— Скажи, де Соняшний Волос? — штовхав його між тим в плече Ітапіра, вже третій раз повторюючи питання.

— Чекай! — потер скроні Данко. — Я зараз вам все розкажу... Маю дуже багато говорити...

— Перше скажи, де Соняшний Волос? — наполягав Ітапіра.

— Соняшний Волос недалеко звідси. Він живе в тій самій оселі, де і мій батько. Ми зараз підемо туди всі... Ні, ми спершу підемо деінде... Ох, я боюся, чи то вже не запізно... Нам треба човнів, Кам’яна Рибо, і треба вийти на берег ріки!..

— Ти говориш багато і нерозумно. Так говорять ті, кого перший раз покусала гадюка, або ті, коло кого сидить Мараґіґана, — зауважив Ітапіра.

— А мене й справді вперше покусала гадюка! — пригадав собі Данко з похололим серцем. — І я напевне вмру!..

— Ні, не вмреш. Будеш жити. Ми почули блискавку з громом і побігли, щоб тебе врятувати.

— Що? Блискавку з громом?! — здивувався Данко, але зараз же пригадав собі вистрілений в останній хвилині фоґет і посміхнувся.

— Був би з мене кращий бог вогню, як з Убіражари, правда?

Індіяни з острахом подалися назад, лиш один Ітапіра спитав недовірчиво:

— То ти, може, також бог вогню?

— Ні, — поспішив його заспокоїти Данко, — я не є богом вогню, бо таких богів нема. Ваш Убіражара вас ошукав. Я маю кращі штуки, що роблять вогонь і грім. Де мій мішок?.. А, бачу! Тут є те, що робить вогонь і грім. Я вам пізніше покажу, як це робиться, і віддам його для Ранка. А... Ранок живий?

— Ранок живий і вже позначений знаком сонця, — з гордістю відповів Ітапіра. — Він є мудрим хлопцем і не говорить так багато, як ти, білий.

Данко зніяковів і замовк.

— Ми довго чекали на Соняшного Волоса, — задумано говорив Ітапіра. — Ми вірили, що Скеля Невороття покаже його правоту і що він вернеться разом зі Світанком...

— І він би вернувся, Кам’яна Рибо, — палко заговорив Данко, — коли б не пошкодив собі ніг. Тепер Соняшний Волос не може далеко ходити.

— А Світанок?

— Світанок, Кам’яна Рибо, зрікся свого племени. Він не хоче бути морубіпіабою, і він не вернеться. Тому Соняшний Волос хотів, щоб морубіпіабою став Ранок... Але, піяґо, ти знову будеш мене ганьбити за те, що я багато говорю. Тому найкраще буде, коли про все розпитаєш самого Соняшного Волоса. А тепер час не терпить. Ми мусимо ще до ночі вийти на берег і переплисти ріку. Не можна гаяти часу!..

— Наші човни вже майже готові, — спокійно відповів Ітапіра. — Ми сидимо тут два дні й випалюємо їх з дерева.

— Але берег? Як вийдете до берега, коли тут скрізь гори?

— Хіба ти не знаєш? Он там вихід на берег ріки.

Данко подивився у вказаний напрям і не побачив нічого, але, видно, Ітапіра знав, що говорить, і сумніватися в правдивосте його слів не було підстав.

«І чому мене понесло вгору?! — з досадою подумав хлопець. — Коли б я пішов униз, то досі давно вже був би дома».

Разом з досадою його почала опановувати тривога: Ось він скоро сяде з ґваянцями в човен і попливе. Куди перше плисти? Звичайно до Ґваїри по скарби. Але, чи вони ще на місці? Зрештою, чи він певний, що зустрів того, кого було треба? Здається, що так. Та на всякий випадок слід було ще раз перевірити, і Данко почав обережно:

— Скажи мені, Кам’яна Рибо, як ви сюди попали? Ви йшли шукати Соняшного Волоса?

Але Ітапіра, немов не чув питання, сидів і задумано дивився в далечінь..

— Ти сказав, — обізвався спроквола, — що Світанок не хоче бути морубішабою. Такого випадку ще не було в нашім племени. У нас, як і скрізь, кожен хоче бути морубішабою..

— А Світанок не хоче. Він привик до життя в оселі білих і не думає про поворот до племени.

— То він, може, став у вас морубішабою?

Данко засміявся:

— Ні, Кам’яна Рибо, він не став морубішабою. Він рубає дрова для чужих вогнищ і не має ніякої пошани від білих.

Ітапіра злісно засвітив очима:

— Ви, білі, такі самі, як тапуї! Ви не шануєте нікого, навіть морубішаб, і тому вас уже давно прозвали тапуїтінґами[59]!..

Данко образився:

— Ти не знаєш, піяґо, то й не говори! Світанок став ще гіршим, як тапуя, і його навіть власний дід не хоче знати! Інакше не призначав би Соняшний Волос на морубішабу сина молодшого сина... Ти не любиш багато слухати, тому я не буду оповідати. Ліпше скажи мені, чого ви тут шукаєте?

— Про це тобі не можна знати! — відрубав сердито Ітапіра.

Данко оживився і хитро посміхнувся:

— Чому ж мені не можна знати?

— Тому, що того ніхто не сміє знати, крім нас!

— А коли я знаю?..

— Що ти знаєш? — затривожився Ітапіра.

— Знаю те, чого шукав Соняшний Волос і не знайшов...

Як пума Ітапіра кинувся на хлопця і повалив його горілиць на землю.

— Кажи! — нахилився він над Данком і впився кігтистими пальцями в його плече.

— Ви шукаєте того, — сміливо відповів Данко, ані трохи не злякавшись, — що знаходиться за дверима зі знаком сонця і дасть сили вашому новому морубішабі. Так?

— Так, — ствердив Ітапіра і відразу випустив Данкове плече.

— Я знаю, де шукати, — сказав хлопець, зводячися з землі. — Один я знаю, де шукати. Я був і бачив... Я знайшов!.. Але треба поспішати, бо печера відкрита, і ми можемо прийти запізно... Соняшні Клейноди і скарби можуть вкрасти!..

Договоривши ці слова, Данко так розхвилювався, що аж тремтів. А під індіянами як би хто землю запалив: вони зажестикулювали, заговорили всі разом і в безладному поспіху затупцювали на місці. Ітапіра кивнув, відвів їх в сторону, пошептався з ними, потім підійшов до Данка і сказав:

— Скажи нам, де шукати печери?

— Я поїду з вами і покажу.

— Ти не поїдеш з нами, — твердо відповів Ітапіра. — Ніхто чужий не сміє з нами їхати. Ти звідси підеш в Долину Іґурей.

Данка до живого діткнуло це недовір’я і тон самовпевненого наказу, яким Ітапіра відсилав його в Долину Іґурей.