— Я не піду в Долину Іґурей! — з трудом стримуючи свій гнів, холодно відповів хлопець. — Я вертаюся додому!

Ітапіра наїжився, а очі його запалали гнівом.

— Хлопче! — крикнув остерігаюче. — Я не питаю твоєї згоди, і ти мусиш робити, те, що я наказую!..

— Кам’яна Рибо, — ще холодніше відповів Данко — я не є ґваярець, і ти не маєш права мені наказувати!

— Ми врятували тебе від смерти!!! — закричали індіяни. — Твоє життя належить нам!!! Ми можемо тебе вбити!!! Піяґо, зламай стрілу над його головою!!!.

І перше, ніж Данко вспів запротестувати, чи щось сказати, на його плече тяжко наступила нога старого піяґи, а над головою почувся тріск зламаної стріли.

— Тепер ти наш! — сказав Ітапіра, звільняючи з-під своєї тяжкої стопи Данкове плече і відкидаючи геть переломану стрілу. — Так каже закон племени!..

Хлопець поволі звівся на ноги і гордо випростувався, стиснувши кулаки.

— Я вам уже сказав, що не підлягаю законам вашого племени, бо я не є ґваянцем! — сказав, задихаючись від обурення. — Моє плем’я має свої закони, і тільки їм я скоряюся!..

— А ми, — закричав Ітапіра, — визнаємо тільки закони свого племени і вб’ємо тебе, коли ти відважишся ще раз відмовитися виконати мій наказ!

Жаль і злість душили Данка: стільки натерпітися, стільки разів наразити своє життя на небезпеку за чужі інтереси — і в подяку за все стати рабом переломаної стріли і смертником!..

— Добре, — сказав тихо й зловісно. — Можете мене вбити... Але знайте, що тоді вб’єте і справу, задля якої прийшли сюди... Крім мене одного, ніхто більше не покаже входу до печери Великої Кобри!..

І Данко сів знову на землю.

Його рішуча заява зробила велике враження на дикунів, а в Ітапіри викликала навіть респект: «Твердий юнак! — з подивом подумав піяґа. — Недаром же Соняшний Волос зробив його своїм приятелем»...

— То ти нам не скажеш, де печера? — спитав уже далеко м’якшим тоном.

— Скажу, але тільки тоді, як пообіцяєте відпустити мене додому. Інакше не скажу!

— А скільки днів треба йти до твого дому?

— Не знаю. Може, три дні, може, — чотири.

Ще раз відвів Ітапіра мужів племени на бік, ще раз пошептався з ними, і тоді вернувся до хлопця з цілком іншим виразом обличчя.

— Слухай, хлопче, — промовив миролюбно і поклав Данкові руку на голову, — якщо ти справді є приятелем Соняшного Волоса — іди на поміч його внукові. Він у небезпеці... Коли тільки ботокуди довідаються, що мене немає в оселі, — вони заб’ють молоденького Ранка... Поки ми дістанемося до печери і поки пройдемо з ґваянським скарбом тяжку дорогу назад — може бути запізно. Тоді, пощо Соняшні Клейноди, коли не буде рук, щоб взяти арауе, і не буде голови, на яку одягається акванґапе?.. Ти маєш вогнений грім і оборониш нашого морубішабу. Канту і Жакаре тебе скоренько приведуть в Долину Іґурей. Побудеш там, поки ми вернемося. Тоді ми відпровадимо тебе назад до твоєї оселі і дамо тобі гарні подарурки. Ґваянці будуть назавжди твоїми найвірнішими друзями і прийдуть на допомогу, коли твоє плем’я опиниться в небезпеці. Скажи нам, де шукати Соняшних Клейнодів, а сам іди з Канту і Жакаре на захід.

Зворушений Данко похилив голову й задумався. Він не знав, чому би ботокуди мали напасти на Ранка саме тепер, але пояснював собі це тим, що відсутність старого піяґи і десятка добрих вояків значно послабить обороноспроможність племени, з чого можуть скористати ботокуди. З другого боку, розумів також, що видобування скарбів і мандрівка з ними через праліс заберуть напевне багато часу, і піяґа з оборонцями можуть прийти справді запізно. Нарешті, зрозумів також, що він один зі своїми фоґетами зможе нагнати більше страху на дикунів, як ціла сотня найдобірніших вояків. А на кінець пригадалися йому слова матері уві сні: «Твоя дорога стелиться на захід, а не на схід»…

І він погодився, хоч на душі у нього було дуже сумно.

— Добре, — сказав, — я піду. Піду не тому, що боюся вас, а тому, що я — приятель Соняшного Волоса і обіцяв йому колись піти до племени. Але й ти, Кам’яна Рибо, також підеш до Коарасіаби і до мого батька. Перекажи їм, що я живий, що я пішов у Долину Іґурей і що я не зрадив Коарасіаби перед Світанком. По закону нашого племени, батько все мусить знати, де є його син.

— Гаразд! — охоче погодився Ітапіра. — Я також тебе не боюся, але хочу бачити Соняшного Волоса, і по закону племени все роблю так, як хотять приятелі.

Після того радість і згода запанували між ґваянцями і Данком. Одні кинулися розкладати вогнище і готувати снідання, другі поспішили до човнів, а Канту й Жакаре взялися за виготовлення нош для Данка, бо, як запевняли вони, Данко ще цей і наступний день не зможе йти сам.

Ітапіра ж лишився з хлопцем, щоб обговорити всі справи. Данко тільки в загальних рисах оповів йому свої пригоди, оминаючи незрозумілих для дикуна подробиць. Про Арасі сказав лише, що той не хоче бути морубішабою, але хоче заволодіти скарбами, і, дуже можливо, що Ітапіра зустріне його на острові.

— Не розумію, — сказав Ітапіра, — навіщо йому клейноди, коли він не хоче бути морубішабою?

— Бо, бачиш, Ітапіро, за Соняшні Клейноди, за блискучі камінці й жовтий пісок Арасі зможе виміняти у білих гарну, велику оку, добру їжу й питво. Хто має багато блискучих камінців і жовтого піску — той має силу й пошану серед білих.

Ітапіра ще більше не розумів:

— А в племени він би не потребував на це вимінювати камінців і жовтого піску. Ми самі будуємо оки, самі здобуваємо їжу, а наші жінки виготовляють найкращі напої. Все це мав би Світанок без виміни, а на додаток мав би силу і владу і Соняшні Клейноди. Чому ж він не хоче?

— Я не вмію тобі того розказати, Кам’яна Рибо... — заклопотано потер чоло Данко. І — ліпше буде, як поговориш з Соняшним Волосом. Коли прийдеш до нашої оселі, не бійся білих. Вони тобі нічого не зроблять. Але на острові будьте обережні: коли білі побачать скарби — вони їх відберуть силою. У них є страшна зброя з вогнем і громом, котра вбиває людей здалека. Тому приставайте до острова вночі і вивозьте скарби так, щоб вас ніхто не бачив. Там можуть бути люди. Може бути багато людей. Тепер вони шукають мене.

Під кінець приятельської розмови Данко описав Ітапірі, де має шукати входу до печери, і як має дістатися до Санто Антоніо.

Незабаром поспіло й снідання. Ітапіра власноручно подав Данкові найкращий кусник підсмаженої на веретелі дикої кози і великий білий балабушок з висушеної тертої мандьоки, що заступає у диких племен хліб. Решта ґваянців приязно до нього посміхалися і всіми способами підкреслювали свої симпатії. Вони не розуміли тільки, для чого хлопець витягнув з мішка якийсь білий порошок і посипав ним м’ясо. Дехто і собі пішов за цим прикладом, але, вкусивши посолену їду, випльовував її й казав що той порошок псує смак.

В моменті, коли всі пильно займалися насиченням спорожнілих за ніч шлунків. Канту раптом схопився з місця і наложив на лук стрілу. Данко глянув у ту сторону, куди він цілив, і побачив Фрузю. Бідна мавпа була дуже зажурена і боязко поглядала з дерева на гурт людей.

— Не вбивай! — крикнув Данко і вхопив Канту за руку.

— Чому? — здивувався Канту. — Це — твоя Мараґіґана. Вона переслідувала нас учора і все хотіла до тебе підступити.

Але Данко не слухав його. Він підійшов до дерева і покликав мавпу:

— Фрузю, бідна Фрузю!.. Я завжди про тебе забуваю, а ти мене — ні. Ну, вибач мені. Ходи сюди, ходи!..

Фрузя недовірчиво поглянула в сторону вогнища, але поволі спустилася з дерева і сіла Данкові на плече.

— Це не Мараґіґана, — пояснив хлопець здивованим індіянам, вернувшись до вогнища. — Це — звичайна мавпа.

Індіяни невдоволено поморщились:

— Ми вбиваємо мавп і робимо з їхніх зубів намисто. Коли хочеш — зробимо й тобі. Давай її сюди...

— Ні, ні! — рішучо запротестував Данко. — Я не хочу намиста! Ця мавпа моя. Не вбивайте і не лякайте її. Хай буде зі мною.

Фрузя, страшенно втішена пестощами хлопця, заглядала йому в очі, гладила його волосся і показувала язика. Врешті ґваянці примирилися з новим гостем і реготали до сліз з витівок кумедного сотворіння.