— А тепер, Фрузя, дивися ще раз! — засміявся Данко і вхопив факона.

Мавпа, однак, не зрозуміти підступу, преспокійно витягнула з землі палицю, котра їй навіть більше сподобалася, як факон, бо була легша, і подивилася на Данка, не знаючи, що робити.

— Так, Фрузю, так! — махнув факоном Данко. — Чудесно, мавпочко! Ти — прекрасна учениця і найсимпатичніша в світі мавпа! Тепер ходім!

Данко ще раз обійшов довкола розколену гору, перешукав усе підніжжя, але так нічого й не знайшов.

— Шкода! — сказав. — Мабуть, мені судилося дивуватися без кінця, і нема чого пробувати всіх тих таємничих подій відгадувати... Куди ж тепер?.. У сні мені матуся сказала, що мій шлях лежить на захід... Чи можна поважно ставитися до снів?.. Хто його зна?.. Але тут на захід хіба не піду: он яка гора здіймається!.. Піду на південь... Як це колись казав Коарасіяба. «Коли не хочеш у лісі блукати — то йди свобідно за серцем. Коли ж почнеш думати і спробуєш міркувати — загинеш, а не вийдеш у потрібне місце». Гм!.. Ну, Коарасіаба не був би надто вдоволений мною, коли б побачив мене в ці дні... І як це я забув його науку?! Ні, тепер не буду думати! Піду он в той бік, бо мене туди тягне серце...

Незабаром, однак, Данко переконався, що серце його затягло в болото, з якого він насилу видерся. Але це не зломило його постанови, і він пішов далі, поклавшись виключно на інстинкт.

Не минуло й десять хвилин після того, як він опинився по другий бік болота, — і знову його зустрінула несподіванка: він наткнувся на подобу маленької індіанської оки, посеред якої чорнів попіл холодного вогнища. По прив’ялих гілляках Данко встановив, що люди були тут пару днів тому назад, і дуже жалував, що він так припізнився. Та йому, звичайно, і в голову не приходило, що як перше вогнище біля ріки, так і це, розложив старий Інає зі своїми молодими соплемінниками, як рівно ж не міг знати хлопець і того, що наплечник і ніж згубив Арасі, падаючи в прірву, коли за ним гнався Зенобіо.

Він тільки подумав, що остання доба була надзвичайно багатою на всякі несподіванки й пригоди...

Відколи не стало Коарасіаби, фактичним вождем племени зробився Ітапіра. Старий піяґа тримав залізною рукою ґваянців у цілковитому послуху, а різними повчаннями та пригадками скріпляв бойовий дух своїх підлеглих. Його гострі докори і невблаганні насмішки ґваянці зносили мовчки, знаючи, що піяґа має рацію.

— Хто ви тепер? — нераз гримів Ітапіра. — Ви — труп без голови! Ви гірші від ботокудів! Бо навіть ботокуди мають свого морубішабу і не зраджують його, як ви зрадили Соняшного Волоса!..

— Будь ти нашим морубішабою! — нераз пропонували ґваянці на нарадах племени і підносили йому берло.

— Ні! — рішучо відмовлявся Ітапіра. — Ґваянці або будуть мати правного морубішабу, або не будуть мати ніякого!

— Але ж у нас нема правного морубішаби! — мало не плакали ґваянці. — Коли нема правного, то будь ти! Ліпше мати якого-небудь, ніж ніякого!..

— Коли хочете якого-небудь — то з вас вистачить Убіражари.

— Не хочемо Убіражари, не хочемо!

— Коли не хочете, то терпіть і чекайте.

— Чекати? На кого?..

— На правного морубішабу з Соняшної Династії.

— А де ж він?

— Буде!.. — таємничо усміхався Ітапіра. — Чекайте...

І ґваянці терпеливо чекали...

Тепер оселі стояли поруч, чого ніколи не буває між ворогуючими індіянськими племенами. Але на це були свої причини: ботокуди не могли нікуди вийти з Долини Іґурей, знаючи, що їх відразу знищили б войовничі племена ґварані[50], або ґваїкурус; ґваянці ж вважали Долину Іґурей своєю дідичною землею і нізащо не хотіли залишити її ботокудам. На щастя, ця долина була ще така багата і велика, що могла прогодувати й більшу кількість людей.

Між оселями правдивої війни не було, та не було й правдивого миру, а ворожнеча, викликана беззаконною розправою над Коарасіабою й Арасі і постійно підігрівана терпкими докорами Ітапіри, росла в ґваянців з дня на день. Тому про злиття обидвох племен в одне, як мріяв свого часу Убіражара, не могло бути й мови. Навіть найзавзятіші прихильники мирного співжиття з ботокудами і виміни дівчатами між обома племенами стратили охоту до об’єднання після того, як подружені з ботокудками ґваянці всі до одного опинилися настромленими на веретела і пішли на поживу новим родичам.

Напруження між оселями то загострювалося, то стихало, але ніколи не зникало. Ботокуди постійно кривдили ґваянців, то грабуючи їхні поля, то відбираючи їм на полюванні здобич, то викрадаючи жінок і чоловіків.

Вже по самому зовнішньому вигляді осель кидалася у вічі величезна різниця між обома племенами. Ґваянська оселя, чепурна, з чисто виметеною і втоптаною окарою, з просторими, свіжо покритими оками, була на додаток обведена високим частоколом, при вході якого незмінно стояла варта. Оселя ботокудів представляла собою величезну підкову будь-як зліплених халуп, довкола яких валялося повно сміття, бруду й обгризених костей. На частокіл ботокуди не витрачали праці, як рівно ж не обробляли землі. Жили вони виключно з полювання, риболовства та збору диких овочів по лісах. Не знали вони також ніякого ремесла і не вміли нічого робити, крім зброї. Та й та виглядала дуже примітивно.

Ґваянці ж, навпаки, кохалися у всякого роду виробах і дбали про їхній естетичний вигляд. Жінки вміли прясти на веретенах бавовну, сукати шнурки і виплітати гамаки та торбини. Вони навіть мали подобу ткацьких варстатів, щоправда, дуже примітивних, на яких натягали основу з ниток і потім переплітали впоперек, виготовляючи щось подібне до полотна, з якого робили піяґа м святочну одежу і набедреники для чоловіків про всякі урочисті випадки. Знані були також ґваянцям секрети вироблення глиняного посуду й люльок, що їх перед випалюванням ще й оздоблювалося різними орнаментами. На топорищах кам’яних сокир, на списах, луках і музичних інструментах чоловіки дбайливо вирізували й випалювали тонкі візерунки, а стріли прикрашували пір’ям, так що на полюванні кожний міг пізнати, з чийого лука була забита звірина.

Мужі племени мали своє строго окреслене коло обов’язків, жінки — своє. Поза виготовленням зброї, музичних інструментів і приготуванням землі під городи, чоловіки всю решту часу віддавали полюванню і рибальству. На жінок спадала вся дальша робота в полі, збір врожаю, сушення овочів, консервування м’яса, виправлення шкір, приготування п’янких напоїв, догляд малих дітей і т. д.

На полях садили головно айпі, кукурудзу, бавовну, тютюн і гарбузи.

В цих щоденних зайняттях, сутичках і ворожнечі непомітно спливали для обох племен роки за роками.

В Убіражари, відколи він упав зі Скелі Невороття, зародилося одне, зовсім чуже для натури індіян, почуття — це було почуття страху перед смертю. Медицина назвала б це нервовістю і пояснила б його сильним потрясінням, що його зазнав морубішаба, падаючи в прірву. Але Убіражара не вмів його ні назвати, ні пояснити, а знав тільки одне — що він дуже боявся. Його постійно переслідували вночі якісь видіння, дратував кожний несподіваний різкий звук і сердило, коли хтось ставав за його плечима. За найменшу провину, або й без всякої провини він вбивав своїх підлеглих, чи, для більшої паради, засуджував на муссурану[51]. Забиті протестувати проти такої несправедливости не могли, а серед живих жорстока поведінка морубішаби викликала тільки респект і вдоволення, що ось інші загинули, а вони — ні. Це було навіть добре, що когось убивали, бо по тому все була свіжа печеня...

Однак самого Убіражару жорстокість ніяк не заспокоювала. Ще в лісі на полюванні йому ставало відрадніше, але в оселі він попросту не міг знайти собі місця від нез’ясованої тривоги. Переконаний, що смерть Ітапіри потягне за собою і його смерть, Убіражара майже щодня питався про здоровля ґваянського піяґи і строго-настрого заборонив його зачіпати. Страх, що підчас бою може наложити ненароком головою й старий жрець, утримував морубішабу від рішучого нападу на ґваянську оселю, хоч такий напад спокушав не лише його самого, а всю решту ботокудів.