Це сумирне і гарне на вигляд сотворіння вважається найсильнішим з усіх звірів бразильського пралісу і одиноке вступає в боротьбу з онсою. Тамандуа — порода мурахоїдів, розмірів великого пса. Воно має маленьку пропорційну до всього тіла голову, вкрите темною, довгою і м’якою шерстю, з гостренькою мордочкою і навіть беззубе. Годується тим, що розриває мурашники і виловлює лялечок на свій довгий язик. Тамандуа ніколи не нападає, лише борониться, але її оборона майже завжди кінчається перемогою, і тому лісні мешканці рідко коли важаться зачіпати того дивного звіря. І напевне, коли б онса не була роз’юшена попередньою боротьбою і раною, вона б також обминула тамандуа. Але тепер жадоба помсти її осліпила. Забувши про Данка, ягуар кинувся на ні в чому неповинного звіря і відразу вгородив свої зуби й пазурі в його тіло. Тамандуа ані не здригнулася, тільки замкнула на спині онси свої залізні обійми і у відплату вгородила свої довгі пазурі в хребет напасника. Сила тих обіймів була така страшна, що Данко відразу почув хряскіт ламаних ребер і болісний смертельний рик яґуара. Шкіра тріснула на його хребті, а з широкої рани бухнула червона кров. Онса заричала ще пронизливіше і почала шарпатися, стараючись звільнитися з лап тамандуа. Але вже було запізно: тамандуа нікого не випускає живим зі своїх обіймів, навіть коли гине сама. Так було і на цей раз. Не минуло й двох хвилин, як обидва звірі — онса з роздертим тілом, а тамандуа з перегризеним горлом — лежали і здригалися в останніх судорогах.

Данко аж тепер зауважив, що очі його заливає піт, а волосся й одежа стали цілком мокрі, ніби не онса, а сам він потрапив в обійми тамандуа. Він обтер залишками рукава мокре лице, зітхнув і перехрестився.

— Ну, Данку, ти ще раз врятувався! — сказав з полегшею. — Щастить тобі ще більше, як тому Колобкові...

Однак, перемога коштувала занадто дорого: Данко позбувся списа разом з ножиком, і — головне — позбувся вогню.

— Що ж я робитиму тепер? — спитав невідомо кого. — Адже за яких чверть години западе ніч, а я не маю ні пристановища ні вогню... Ні, мабуть таки мені доведеться пропасти... Хіба ще спробувати залізти в ту шкалубину, що напевне служила житлом покійній онсі?.. Завтра побачимо... Ах, який же я втомлений і голодний!..

Дійсно, ще за весь час своєї мандрівки не був такий голодний, як тепер. Та що було робити? Не пускатися ж в ліс по овочі проти ночі!..

Данко знову зітхнув, але на цей раз від огірчення, і обережно поліз в шкалубину гори. В темноті нічого не бачив, тільки намацав під собою досить грубу й м’яку підстилку та, не роздумуючи довго, розлігся на ній.

— А де ж Фрузя? — прийшло йому несподіване питання до голови.

Через ту онсу він зовсім забув про мавпу і навіть не помітив, коли й куди вона поділася.

— Фрузя! Фрузя! — закричав Данко, висуваючись з печери.

Довкола було тихо й темно.

Хлопець послухав трохи і махнув рукою. Нема! Щезла десь і Фрузя.

З порожнім шлунком повалився він на дно печери. і відразу заснув, як убитий.

Снилося йому щось дивне й радісне:

Він опинився на широкій рівнині й побачив схід сонця. Це його страшенно втішило. Адже він уже довгий час шукає шляху на схід, і все йому перешкоджають гори й ліс. А тут раптом — вільна й рівна долина!.. Данко поступився бігти чимдуж по тій долині, але зірвався такий страшний вітер, що він ні кроку не міг посунутися наперед. Виснажувався, виснажувався і все тупав ногами на тому самому місці. І тут несподівано з’явилася мати. Данко не бачив її виразно, але відчув непомильно, що це — його мама. Вона взяла його за руку й обернула в протилежний бік.

— Ти не туди біжиш, синочку, — лагідно промовила вона. — Твоя дорога стелиться на захід, а не на схід.

— Але ж, мамусю, — протестував хлопець, — Санто Антоніо на сході, а не на заході!..

— То нічого, — відповіла мати. — Бачиш, тобі на схід не вийти: вітер тебе не пустить. А, подивись, як легко йти на захід!..

Справді тепер іти було легко й приємно.

Данко притулив ніжну материну руку до свого обличчя і почав скаржитися:

— Ах, матусю, я так втомився!.. Я напевне загину тут сам, коли ти підеш від мене!.. — і він підняв уперше очі на маму.

Мати сумно й ніжно посміхнулася.

— Ти б уже загинув, синочку, коли б я тебе не оберігала... Пам’ятаєш, як я сказала перед смертю, що буду чувати над тобою в найтяжчі хвилини твого життя?..

— Пам’ятаю, матусю... Ось — твоє благословенство. Я не розстаюся з ним...

— А я не розстаюся з тобою, Даночку, і не покину тебе. Будь мужнім!..

Данко хотів ще щось сказати, але материна рука раптом ніби розтопилася і щезла з його долоні. Він крикнув і прокинувся.

В печеру заглядав тьмяний ранок. В його скупому світлі Данко побачив біля своїх ніг якийсь дивний клубок і здригнувся, отрясаючись остаточно від враження сну. А клубок тим часом підняв голову, і Данко пізнав у ньому... Фрузю.

— Фрузя, Фрузечка!.. — розчулено заговорив хлопець і обережно торкнувся мавпиної голови.

Фрузя також здригнулася, але вже не відскочила і не втікала, як це робила раніше, і тільки за звичкою показала Данкові язика.

Хлопець встав на ноги і вдарився головою об якийсь дивний предмет, що звисав, зачеплений за корінь і гойдався. Поглянувши вгору, Данко онімів з дива: над ним висів наплічник. Наплічник з сірого мішка, що його брав зі собою тато до ліса, а в останній день перебування в Санто Антоніо вкрав Арасі! Як він сюди потрапив? Де подівся Арасі, чи той інший хтось, хто цього наплічника тут лишив?

Данко вискочив з печери і почав уважно оглядати ґрунт, але нічого особливого не помітивши, вернувся до печери й зняв мішка. Коли розкрив його — не міг здержати радісного окрику: в наплічнику знайшов зміну білизни, казанок, шнурки і — найголовніше — сіль і фоґети! Отже, тепер мав і вогонь і неабияку зброю проти звірів!

Данко танцював з радости і вигукував:

— Фрузю, Фрузю! Ти бачиш, які ми тепер багаті?!.

Чи розуміла Фрузя, чи ні — інша справа, але, побачивши, що її приятель підскакує з радости, негайно почала й собі скакати та наслідувати всі Данкові рухи. При чому, звичайно, скакала вище й зґрабніше від хлопця, так що той врешті засоромився і стримався від бурхливих виявів надмірної втіхи.

Встромивши до кишені кілька буска-пе та пару більших фоґетів, Данко поскладав усю решту до наплічника, вдягнув його на спину і вийшов з печери. Потім пригадав собі свого ножика, що загинув разом зі списом, і вирішив його пошукати. Ще з певним острахом і недовір’ям підійшов він до мертвих тіл тамандуа й онси, до половини обгризених за ніч мурахами, і став шукати. Та не знайшов нічого, крім уламків деревища від списа, і це його трохи засмутило. Все ж ніж, хоч і кишеньковий, має велику вартість в лісі, і без нього трудно обійтися. Але треба було і з тим погодитися.

Данко вже рушив в дорогу, як його зупинив крик Фрузі. Обернувшись назад, хлопець побачив, що мавпа опинилася високо вгорі над печерою і звідтам вимахує великим факоном. Данко тільки рота роззявив:

— Фрузю, — крикнув, — а це що? Звідки ти взяла факона?

Мавпа, звичайно, не могла відповісти, бо не вміла говорити, але на крик злізла і підійшла до Данка.

— Це факон Семипалого! — майже скрикнув Данко. — Звідки ж він сюди попав? Яким способом? Фрузю, дай сюди його!

Фрузя показала язика і відскочила з факоном геть.

— Дай сюди, кажу тобі! — наказав Данко і простягнув руку.

Фрузя відбігла ще далі, сіла на землі й почала розглядати блискучі мідяні ґудзики на рукояті.

Данко боявся, що дурне сотворіння може чкурнути з факоном в ліс, або й попросту його закинути, і тому вдався на штуки. Він взяв звичайну палицю і почав нею крутити в повітрі.

— Фрузю, Фрузю, дивися, що я роблю!..

Фрузя подивилася, вхопила факона й собі почала ним крутити.

— А тепер, Фрузю, дивися! — і Данко встромив палицю в землю.

Мавпа негайно підбігла і встромила факона поруч палиці, дуже вдоволена, що й вона уміє зробити те саме.