Данко довго дивувався і нарешті зрозумів, що він опинився на місці старовинної оселі, яка в давнину належала до єзуїтської провінції.

Таких забутих руїн є кілька на західньому побережжі Парани, а багато з них уже поглинув бразилійський праліс. Не дивно: збудовані не з каміння й вапна, а виключно з дерева й глини, такі оселі дуже скоро піддалися впливам клімату й часу та безслідно зникли з лиця землі.

Данко пригадав собі записки інженера Андре Ребоусаса, котрий в 1875 р. зробив подорож по ріці Парана до водоспадів Сете Кедас і по дорозі також зустрінув такі руїни. Андре Ребоусас був дуже вражений їхнім виглядом і у своєму щоденнику записав таке: «Чи дійсно можливо, щоб місцевості, які мали видатні людські оселі, де процвітали торгівля, хліборобство й цивілізація, що мали добру наземну й водну комунікацію, тепер обернулися в пристановища, дикунів і хижих звірів та стали цілковито невідомими?..»

Пригадавши собі ці записки, прочитані недавно в монастирській бібліотеці з такою цікавістю, Данко сумно усміхнувся: «Пристановище дикунів!... — гірко подумав він. — Де ж ті дикуни? Навіть і їх нема. Коли б побачив хоч дикунів, — то, може, вони помогли б мені звідси вибратися»...

Зробивши свою звичайну ранішню роботу, Данко гукнув на Фрузю і з важким серцем помандрував далі.

До самого полудня лазив він безцільно у всі напрямки, куди лиш можна було ходити без великого ризику, але нічого не осягнув. І тільки, коли вже сонце стало з полудня, він помітив далеко на північному заході високу, зруйновану з одного боку гору. В ясних проміннях полудневого сонця гора виглядала так, як свіжий насип, що його роблять при прокладаннях доріг, і в Данка живіше забилося серце.

— Може там є люди? — подумав собі й без довшої надуми взяв курс на дивну гору.

Тепер уже не блукав по галявинах, долинах і відкритих берегах потоків, а йшов у вибраному напрямку, то ж і не дивно, що зустрічав тяжкі перешкоди: брів через води, перелазив через провалля й горби, а навіть пересікав густі зарослі, пильнуючи, звичайно, щоб не застрягнути у них зовсім. Не вважав на те, що тіло його обливається потом від зусиль і спеки, на порожній шлунок, що бурчав і пригадував про себе кожної хвилини, на пошматовану одежу, рештки якої залишалися на колючих корчах. Витискаючи з себе всі сили, наполегливо дерся вперед, щоб прийти на місце ще перед смерком. Фрузя товаришила йому весь час і навіть багато помагала: досить було лише Данкові в нерішучості зупинитися, вибираючи дорогу, мавпа негайно з’являлася на вершечку якогось дерева і щось там верещала, ніби закликаючи хлопця йти за собою. Незабаром Данко переконався, що Фрузя все мала рацію і вела його найвигіднішими місцями.

По кількох годинах дуже тяжкого маршу хлопець нарешті досяг мети і з розпукою подивився довкола. Він зайшов у ще глибше провалля з розлогим болотом на дні й густим лісом, що насувався з усіх сторін. На самій зруйнованій горі не було помітно навіть признаку живої людини, а в прірві вже панував присмерк. Взагалі картина була моторошна: величезна маса землі, відірвавшись десь вгорі разом з лісом, обрушилася просто вниз, засипавши частину провалля і нагромадивши в ній купу повириваних з корінням, потрощених і знівечених велетенських дерев. Ще в підніжжі гори мішанина глини, коріння, пнів і гілляк лежала пологим схилом, але вище вривалася перед прямовісно зрізаною стіною.

Данкові стало страшно в глибокій ямі, що наповнювалася чимраз густішою пітьмою, і він подерся по звалищах просто вгору, де ще на глиняній стіні спочивали прощальні відблиски сонця. Вгрузав по коліна в зрушену землю, викручував ноги в ямах поміж коріннями й гілляками і все ліз угору, маючи слабеньку надію знайти вихід на шпиль.

Та незабаром переконався, що марна була його надія: насип, утворений з обрушеної гори, обхоплював її підковою, обидва кінці якої уривалися круто вниз, а вгору також здіймалося стрімке глинище. Ходу далі не було.

Данко ворожо зміряв очима неприступну висоту, пішов ще раз ліворуч по лукові насипу, потім повернувся до правого його кінця і став. Хотів уже прочистити собі якесь місце під вогнище, як несподівано погляд його впав в шкалубину[48] гори, що містилася за гострим виступом саме в лівому кінці насипу. Шкалубина була глибока, а прорили її напевне струмки, що підчас дощів збігали з гори водоспадами.

Обережно намацуючи ногою землю, Данко трохи просунувся всередину, і на нього вдарив зі шкалубини специфічний сморід, що є невід’ємною прикметою всіх берлог, де живуть хижі звірі. Це насторожило хлопця і примусило його повернути назад.

— От, маєш! — заговорив трохи злякано. — Мало того, що заліз в таке дурне місце, а ще й потрапив у сусідство до хижацької берлоги!.. Цікаво тільки, чи той «господар» вдома, чи?..

Данко не скінчив своєї думки і став, оторопілий: знизу до нього наближалася великими еластичними стрибками плямиста онса[49]. Вона була не далі, як в тридцяти метрах, і помимо западаючих сутінок, хлопець бачив її цілком виразно.

Данка спаралізував жах. В одній секунді усвідомив собі, що годі ставати йому до боротьби проти сильного хижака зі своїм імпровізованим списом, чи з сильцем на гадюк, а тікати він також не мав куди.

— Ов, Данку, аж тепер зле! — шибнула хлопцеві через голову думка, а вслід за нею з блискавичною швидкістю полетіли другі уривки думок. — Тепер я пропав!.. Що робити?.. Смерть!.. Битися, чи тікати?.. Краще битися!.. Гіршого від смерти не буде, а смерти однаково не оминути... Ех!.. — і Данко затиснув у руці списа.

Онса, ніби відчуваючи небезпеку, стала обережнішою. Вона припадала в ямах і під захистами грубих стовбурів, але потім робила великі стрибки і знову припадала до землі.

Серце у хлопця колотилося так, що аж груди ходили ходором, але при тому думка працювала ясно, а кожний мускул стверд і набрав сталевої пружности. Данко погодився з тим, що загине, але знав також, що не схибить і що його смерть буде ягуарові багато коштувати. Тому не квапився і давав можливість хижакові підступити зовсім близько. Стояв нерухомо, як стовп, і вже бачив хижий блиск страшних очей, чув зловісне муркотіння. Онса була всього в кільканадцяти кроках і готувалася до останнього стрибка. Однак, щось непокоїло її. Рвучи гострими кігтями під собою землю, вона одночасно нюшила повітря і пряла вухами. Данко зауважував це, але не розпорошував своєї уваги і всю її скерував не на поведінці, а на самому хижакові. Він бо знав, що онса все одно скочить і що він має в розпорядимості тільки один однісенький рух — удар списом. Моменту тратити не можна!

І ось цей момент наступив. Він був коротший від пострілу, але Данко його не прозівав. Коли тільки онса відділилася від землі в останньому стрибку —- Данко зробив сильний випад і, вложивши всю свою міць в руку, вдарив списом...

Сила зустрічного удару була страшна, і спис, увійшовши в тіло хижака під шиєю, пробив його наскрізь і виліз десь під лопаткою, а гнучке деревище тільки крякнуло, але не зломалося.

Та все ж удар не був смертельним і роз’юшив звіря до божевілля. Майже невловимим для ока рухом онса вишарпнула списа і строщила його, як сірник, а тоді знову припала до землі, готуючись до стрибка. Дія в Данка попередила думку, і, перше, ніж усвідомив собі, що робить, він зірвав кошичок з жаром, який висів у нього на шнурку через плече, і кинув його просто на голову звіреві. Жарини заясніли на чистому повітрі, віялом розсипались перед хижаком, а порожній кошичок, підстрибуючи по нерівній землі, покотився вниз. Онса рикнула, замурчала і стала подаватися назад.

Та Данко знав, що боротьбі не кінець. Знав, що онса скоро опам’ятається і піде знову на приступ, а тим часом він уже не мав чим боронитися.

І хлопець, хрестячись та молячись впівголос, пильно стежив за своїм ворогом та готувався до своєї останньої хвилини.

А онса все відступала й відступала, спустивши до землі квадратову голову, поки раптом не кинулась і обернулася до Данка хвостом. І тут хлопець побачив щось зовсім несподіване: за онсою стояла на задніх лапах тамандуа, широко розкривши обійми передніх лап.