Ботокуди натомість були приземкуватими, якимись квадратовими, з великими головами, низькими чолами і вузловатими у всіх суглобах руками і ногами. Шкіру мали землисто-сіру, очі — випуклі, носи — горбаті, а волосся — рівне і шорстке. Окрім того, в їхніх очах світилося щось хиже, тупе і дике.

Данко цікаво приглядався до ботокудів і сам одночасно попав у центр уваги багатьох очей, що з величезним зацікавленням і страхом дивилися на нього.

Запала довга мовчанка.

— Чого хочеш, Убіражаро? — спитав гостро хлопець, звертаючись до ватажка ботокудів.

Убіражара розгубився, відступив крок назад і не відповідав.

— Ну, я питаю, чого хочеш? — повторив Данко.

— Ти хто? — спитав і собі Убіражара.

— Я той, хто тебе питає: чого хочеш, Убіражаро?

— Не знаю тебе, — понуро сказав Убіражара.

— Але я тебе знаю, Убіражаро! — тупнув ногою Данко. — Я тебе знаю і тому наказую: іди звідси геть!

— Ти не смієш наказувати мені — богові вогню і морубішабі! — крикнув Убіражара. — Я тебе не знаю!.. Я хочу говорити з Кам’яною Рибою.

— Ти не є богом вогню, Убіражаро, не бреши! І з Кам’яною Рибою ти не будеш говорити! Іди звідси геть!..

І ґваянці і ботокуди з великою пошаною дивилися на молодого хлопця, котрий так сміливо ставився до Убіражари, а Убіражару від того огортало почуття безсилої злоби.

— Я хочу знати, хто ти є?! — визвірився він і дико засвітив очима.

— Краще буде, коли не будеш знати. Коли дізнаєшся — злякаєшся, — іронічно відповів Данко.

— Я не боюсь тебе, біла жабо! — лютився Убіражара. — Зараз скажи, хто ти є?!

— Ти хочеш знати, хто я є? — спитав Данко, почуваючи, що в ньому починає накипати злість. — Добре, я покажу тобі, хто я є!.. Прийдеш завтра ранком і побачиш...

— Я не хочу чекати до завтра! — завзявся Убіражара. — Зараз кажи, зараз!..

— Слухай, Убіражаро, — затремтів Данко, — я не хочу твоєї смерти, а тому кажу: іди звідси геть! Прийдеш завтра з усім своїм племенем і побачиш, хто я такий!..

Після тих слів Данко обернувся і пішов назад до оки, а ботокуди ще хвилинку постояли, покричали і повернулися до своєї оселі. Там відразу піднялася метушня і біганина: видно було, що скликають нараду племени. Це навіть тішило Данка, і він, відвівши Жібою набік, сказав, що має обговорити з ним дуже поважну справу.

Жібоя наказав усім братися до звичайної роботи, і коли ока опустіла, сів біля Данка.

— Говори, — сказав.

Поки вони перешіптувалися обоє, в обидвох племенах тільки й мови було, що про нечуваного молодого гостя, який так сміливо говорив з Убіражарою і який мав честь зачислятися до приятелів могутнього Соняшного Волоса.

Сумно похиливши голови, верталися ґваянці з-над Жовтої Ріки до своєї оселі. Оплакавши разом з іґурейцями молодого Журіті, вони поховали його на березі Парани, забезпечивши померлого їдою і зброєю, що їх положили з тілом до могили. Тепер спішили додому, щоб на раді племени обговорити все, що сталося і вирішити, чи об’єднуватися з іґурейцями, чи ні.

Тамандуа, котрий тепер перейняв на себе обов’язки ватажка, ішов попереду і докладно собі пригадував всю розмову з представниками іншого ґваянського роду, що його так довго і безуспішно шукав по пралісах Самотній. Він сам був за тим, щоб злучитися з іґурейцями, хоч тоді й не був би морубішабою. Але честь бути радним в племени під зверхністю морубішаби Соняшної Династії вартувала для Тамандуа більше, як саме морубішабство. Питання лиш було в тому, чи погодиться на це рада племени? Випадок з Арасі міг розчарувати ґваянців з-над Жовтої Ріки у Соняшній Династії, і тоді, звичайно, про об’єднання родів не могло бути й мови.

А розвінчаний морубішаба ішов посередині гуртка з опущеною головою і зі зв’язаними назад руками. Попереду від нього ішов Аракень, а позаду — Моема. Довгий шнурок, що ним були зв’язані руки Арасі, одним кінцем був прикріплений до пояса Аракеня, а другим — до пояса Моеми. Втікати було неможливо.

Малодушній і злобній людині завжди видається, що її незаслужено кривдить цілий світ і що тільки вона одна має скрізь і у всьому рацію. Так і недолугому морубішабі видавалося, що в його невдачах винне все довкола, тільки не він. Арасі був лютий на діда, на Данка, на Ітапіру, на Тамандуа, на Моєму й Аракеня, навіть на ліс і землю. Він вважав, що має всі права на скарби, на розкішне й ліниве життя, на Консуелу, бо він того хотів і так йому подобалось. Все те, що ставало на перешкоді цим бажанням викликало тільки ненависть і жадобу помсти. А свідомість своєї повної невдачі на переміну то викликала у нього страх, то видушувала з серця тяжкі прокльони.

— Чекайте ви всі!.. — погрожував він, невідомо кому. — Я вам ще покажу!.. Як тільки видеруся на волю — я вам того не подарую!.. Ви побачите тоді всі, що я вам зроблю!..

І в його уяві поставали різні жорстокі картини розправи з тими людьми, що звели його каригідні[70] пляни нанівець. Арасі бачив себе в тих картинах надзвичайно сильним, хоробрим, багатим, всевладним, невмолимим і жорстоким. Він попросту упивався уявними образами, в котрих Данко, Ітапіра, «рудий» Жорже, Аракень і Моема плазують біля його ніг, благаючи милосердя. О, але Арасі не буде таким дурним, ні!.. Милосердя — це глупота, а він чей же не дурний! Він вб’є Данка, відбере в Жорже його маєтки і зробить його жебраком, він пообрізає вуха Моемі й Аракеневі, він осліпить Тамандуа, а для Ітапіри придумає щось таке особливе, щоб той дурний дикун визнав перед усіми зверхність його, Арасі, влади!..

Так мріяв Арасі, але покищо в дійсності було зовсім інакше: ось він, зв’язаний, безборонний, упосліджений, іде туди, куди його ведуть на шнурку. На нього покрикують Аракень і Моема і шарпають, мов барана, то взад, то вперед. Але найстрашніше чекає попереду, коли він стане перед судом ради племени. Адже іґурейці розказали дещо про нього. Правда, вони знали дуже небагато і розказали далеко не все, але і того було досить, щоб заслужити собі на найгіршу кару, на найжорстокішу смерть серед дикунів...

І, думаючи про суд племінної ради, Арасі вже відкидав усякі мрії, зрікався Соняшник Клейнодів і багатства, зрікався й Консуели, а бажав тільки одного — впасти в руки білих. Його, звичайно, судили б і білі і неодмінно покарали б в’язницею. Але що означає в’язниця супроти, наприклад, муссурани? Навіть коли б суд білих засудив його до ув’язнення на Ілья дас Кобрас — Гадючому Острові[71], про який ходить стільки понурих і таємничих чуток, то все ж це краще, як муссурана. Кажуть, що на Ілья дас Кобрас, який лежить серед бурхливих бурунів океану біля порту Паранаґва, в’язні знаходяться в жахливих умовинах і не мають найменшої можливости звідти втекти. Туди висилають найбільших злочинців, і всякий слід по них пропадає. Але все ж таки вони там живуть, інколи навіть довгі-довгі роки[72]. А в оселі над Жовтою Рікою того не буде. Там чекає смерть! Неодмінно смерть!

— Жити!.. Жити!.. — кричав якийсь внутрішній голос, і Арасі корчився від нього, так хотів жити.

Вже три дні тривала ця поворотна подорож, і Арасі цілком підупав силами. Його, правда, годували і напували, але їда не йшла в горло під повними ненависти і призирства поглядами ґваянців. А страх перед жорстокою розправою шарпав нерви і не давав спокою ні вдень, ні вночі.

В полуднє третього дня Аракень помітив знову дим і закричав:

— Буріті[73] горить в оселі!.. Буріті!..

Це викликало велику тривогу.

— Що там могло знову статися? Яке нещастя? — питали один одного індіяни і спішили чимдуж на сиґнал.

По прямій лінії до оселі було зовсім близько, але гори провалля і ліси примушували мандрівників робити багато зиґзаґів, так що аж на другий день вони зблизилися до знайомої околиці.