Від оселі зближалися люди.

— Чужинце, — пролунав з темноти знайомий голос, — хоробрий Жібоя і його сестра — славна Квітка чекають тебе. Ходи з нами!

— Я йду, — відгукнувся Данко, вилазячи з корчів. — Зі мною мавпа. Не бійтеся її не робіть їй кривди.

Хоч було темно, індіяни побачили на Данкові одежу, і це їх знову насторожило. Але звичай забороняє щось розпитувати гостя так довго, поки він сам не розкаже про себе всього, що має казати. І ґваянці, мовчки обступивши Данка, попровадили його до оселі.

Минули сторожі біля входу за частокіл, при чому вартові дуже пильно придивлялися до дивних гостей, минули кілька ок і нарешті зупинилися. Тут показали Данкові рукою на вхід, а самі лишилися на дворі.

З тремтінням серця хлопець зігнувся і вступив до індіянського житла, що було освітлене тільки полум’ям багаття. Не говорячи ні слова, приступив до вогнища і ліг горілиць на розстелені шкури, де вже лежав господар з обличчям, накритим шкірою з якогось звіря. Данко й собі накрив обличчя носовою хустинкою і крізь щілину поглядав на те, що робить Іботіра. А Іботіра, з трудом окриваючи цікавість і збентеження на обличчі, спішно вешталась коло вогнища, готуючи прийняття. Її кремезне, мускулисте тіло вилискувалось проти вогню і здавалося вилитим з поливаної глини. В спритних жилавих руках робота горіла, і незабаром над вогнищем повисли великі кусники м’яса.

Данко відхилив хустинку і глянув у другий бік. Тут помітив хлопця, що злегка гойдався на гамаку і також з цікавістю зиркав на гостя.

«Коема!» — догадався Данко.

Ситуація була дивно-комічна: ось їх тут є четверо, і у всіх сверблять язики з нетерпелячки, а одночасно вони всі мовчать і чекають, поки гість не наїсться і не нап’ється. Бо щойно тоді можна буде почати розмову.

Та Данко не витримав.

— Жібоє, — обізвався він, — закон не велить говорити гостеві перед гостиною, але я більше не можу терпіти. Поки Квітка прилагодить їду — подивись на мої плечі. Я хворий через них і не зможу вам нічого оповісти.

Жібоя відразу сів.

— Покажи свої плечі, — сказав. — Що там у тебе таке?

Данко без пояснень обернувся спиною догори і почув, як Іботіра скрикнула.

— Ранку, — гукнула вона, — у гостя берни! Дивись, як у нього спухла спина! Давай сюди сало і тютюн, скоро!..

— Іди до своєї роботи, Квітко! — строго наказав Жібоя. — Ми з Ранком самі дамо раду.

Тепло, що йшло від вогню ще більше роздражнило хробаків, і Данко почав з болю кусати собі руки, щоб не завити диким голосом.

Тим часом Коема метнувся кудись у темний кут і приніс усе потрібне для лікування: це було сало з дикої свині і тютюн.

Поки Жібоя нарізував сало тоненькими платочками, Коема жував тютюн і все скоса поглядав на Данка.

Хробаків берни позбувають досить простим і нешкідливим способом: на головку паразита владуть тоненький шматок сала, а на сало — розжований тютюн, і щільно об’язують зверху. Хробаки негайно вгризаються в сало, пробивають його наскрізь і тоді попадають головками в тютюн. Нікотина вбиває їх моментально, і вони гинуть. Тоді треба лиш уміло відкинути обклад так, щоб не попереривати хробаків, бо коли в тілі залишиться якась їх частина — на тому місці неодмінно постає боляк.

Спочатку, як лиш його грудна клітка опинилася в тугих обіймах обкладу і хробаки заворушились, добираючись до сала, Данко думав, що збожеволіє. Мав таке почуття, ніби його спину роздирали десятки гострих, розпечених на вогні гачків. Але мало-помалу біль утихав, і хлопець захотів спати. Ще ні разу в житті його так не морив сон, як в цю хвилину. Як не старався Данко тримати отяжілі повіки, як не боровся зі собою — дарма!

— Хай буде.— ворушилась в голові млява думка. — Хай буде... Я тільки трошечки задрімаю... На одну хвилинку... — і він заплющив очі.

Коли розплющив їх знову — з великим здивованням помітив, що лежить роздягнений у гамаку, а в отвір оки пробивається світло соняшного ранку. Іботіра й Жібоя спали навпочіпки біля пригаслого багаття, а Коема, як і Данко, лежав у другому гамаку і рівно дихав у глибокому сні.

Ледве вспів Данко поворухнутися, як всі троє сплячих відразу прокинулись і повернули до нього голови. А Жібоя підійшов до гамака і спитав:

— Ну, як? Вже не болить?

— Ні, нічого не болить, — відповів Данко, розправляючи плечі. — Але я й справді проспав усю ніч?

— О, ти дуже твердо спав! — усміхнувся Жібоя. — Ми повитягали берни, прикладали до спини ліки, потім перенесли тебе на гамак, а ти нічого не чув. Я б так не заснув, навіть коли б зовсім упився. Ходи їсти...

Мовчазна Іботіра вже лагодила сніданок, а Коема звісив ноги з гамака і уважно прислухався до розмови між дядьком і чужинцем.

Данко хотів уже встати, але йому було ніяково, і він попросив Жібою подати собі свою сорочку. Зробив з неї щось подібне до набедреника і пояснив:

— Закон мого племени велить мати на собі якусь одежу.

Жібоя з повним зрозумінням хитнув головою:

— Нічого, не встидайся. Коли закон твого племени велить щось носити на собі — можеш носити. Ми не будемо з тебе сміятися...

Не розпитуючи й далі нічого, гостя спочатку нагодували й напоїли. Правда, Данко, знаючи спосіб виготовлення і властивість індіанських хмільних трунків, категорично відмовився їх пити і обмежився тільки до запашного чаю з герви-матте, приправленого медом диких бджіл.

Печеня з дикої кози, риба і балабушки з тертої мандьоки були дуже смачні, хоч і не посолені, і Данко наївся так, як ніколи в житті.

Під час того, як родина і гість снідали, до оки понаходило повно людей, чекаючи на новини.

— Жібоє, — спитав хлопець, — чи всі можуть слухати те, що я оповідатиму?

— Можуть, — хитнув головою Жібоя. — Тільки коли є таємниці — задерж їх для ради племени.

І Данко почав оповідати.

В міру того, як він оповідав, до оки тиснулося все більше людей, а здивовання і вигуки зростали так, що готові були розсадити тростинову халупу з середини зовсім.

— Як?! Соняшний Волос живий?!

— Ти бачив його?!

— Чому ж він не вертається до нас? — сипалися питання.

Слова Данка передавалися з уст в уста і виходили на двір, де тісною юрбою збилися всі мешканці оселі. Коли ж хлопець дійшов до трагічної смерти Канту й Жакаре, — довкола знявся крик і зойк. Не тільки родини загинулих, але все плем’я від старого до малого качалося по землі й рвало на собі волосся, оплакуючи забитих. Це так вплинуло на Данка, що він мимохідь піддався спільній жалобі і плакав та голосив не гірше від інших.1

В самий розгар голосіння знадвору донеслися крики:

— Ботокуди прийшли!..

— Убіражара хоче говорити з Кам’яною Рибою!..

— Убіражара під брамою частоколу!..

Плач і лемент моментально урвалися, і в оселі стало тихо, хоч маком сій. Всі присутні в мовчазному запитанні звели очі на Жібою і чекали.

— Жібоє, — підвівся Данко, — Я би хотів сам говорити з Убіражарою. Чи дозволиш?

— Добре, іди, — згодився Жібоя.

Але Данко раптом собі пригадав:

— Та я ж не вмію по-їхньому!...

— Вони розуміють по-нашому, — обізвалося кілька голосів. — Іди й говори.

Натовп розступився, даючи Данкові вузеньку дорогу, а, коли хлопець вийшов — посунув за ним.

Перед частоколом в центрі яких двох десятків ботокудів стояв Убіражара. Данко його відразу пізнав, хоч досі ніколи не бачив. Величезне акванґапе, численні шнурки намиста на шиї, грубі кістки замість сережок у вухах. І особливо велике кружальце, від якого нижня губа аж відвисала вниз — все промовляло за тим, що це є власне морубішаба.

Вже з першого погляду кидалася в очі величезна різниця між обома племенами. Ґваянці були високі, довгоногі, мали бронзово-смагляву шкіру і злегка хвилясте волосся. Їхні очі, невеликі, але мудрі й бистрі, трошки приплескані носи і високі чола робили обличчя дитинно-приємними й одвертими. Єдиним хіба недоліком цілої будови тіла були стани. У чоловіків, а особливо у жінок, тулуби були подібні до великої груші і були вужчі в обводі грудей, як в об’ємі пояса, так що плечі пропорційно до цілого тіла виглядали дуже вузенькими.