— Мені й самому тепер здається, що то був сон. Страшний сон!.. А однак я пам’ятаю в найдокладніших подробицях і печеру, і кривавий запис в євангелії, і той довгий хід під водоспад, і виламані двері, що трималися лише на одній завісі... Страшно, отче!..

— Так, це страшно... Дивуюся навіть, як у вас вистачило сили й притомности по всьому пережитому ще й завалювати хід в печеру...

Сокіл знову зітхнув:

— А що ж я мав робити? На острові постійно бувають різні люди, і напевне мало знайшлось би таких, які б встояли перед спокусою заволодіти такими нечуваними багатствами... Зрештою, то зовсім не було тяжко, бо підрита водою скиба землі ледве-ледве трималася.

— Але все ж...

— Ах, отче, я вам уже сказав, що не можу допустити, аби хтось використав для себе таємницю, за котру мій син заплатив життям... Бідний мій Даночко!.. Горда, золота душа!.. Як я горджуся і як болію за тебе!..

Нові сльози витиснулися на батькові очі й побігли по скронях.

— Так, — сказав священик, — таким сином можна гордитися. Він був твердим і послідовним у своїх вчинках, як стара людина, до самого кінця. Герой!..

В кімнаті запанувала мовчанка.

— Ви втомлені, пане Іване, — чуло сказав священик. — Тепер відпочиньте трохи...

— Ні, ні, отче. Я зовсім не втомлений і сьогодні взагалі не почуваю себе хворим. Тільки ота ослабленість не дозволяє мені звестися на ноги... Але, отче парох, скажіть, що тепер робити далі?

— Що ж ви хочете робити?

— Я хочу насамперед якось позбутися того поручника.

— Це неможливе, пане Іване. Він не вступиться звідси так довго, поки не дослідить всієї справи.

— Я, власне, того боюся. Хоч печера і засипана, але тепер її легко відкрити. Досить сильного дощу — і вода знову прорве хід. Скарби треба забрати. Тоді у мене будуть розв’язані руки, і я зможу сказати правду Шав’єрові.

— Як же ті скарби забрати?

— Сказати Коарасіабі. Нехай він собі робить з ними, що схоче.

— Коарасіаба ще зо два тижні не зможе рухатися. Як же він забере скарби і куди їх подіне?

— Гм!.. Це правда. Що ж зробити, щоб тих скарбів припадково хтось не викрав?

Отець Вісенте усміхнувся сумно і хитро заразом:

— Я про це подбаю...

— Ви? — здивувався Сокіл.

— Так, я!

— Яким способом?

— Скажу про Велику Кобру.

— Ви вірите в неї?

— Чому ж би ні? Чи є щось такого неймовірного, що в озері Великої Кобри живе велетенська гадина, яка може пожерти людину? Самі ж кажете, що Данко про це записав, і той бідний Онофре, — царство йому небесне! — також це підтверджував. Тепер навіть моїм обов’язком є остерегти людей перед небезпекою...

— Поручник Шав’єр в це не повірить і вашу осторогу перед людьми постарається висмішити.

— Не бійтеся, пане Іване, в моїй парохії моє слово є авторитетним, і ніхто не повірить більше поручникові, як мені.

— Правда...

На якийсь час обоє замовкли.

— Мене ще одне непокоїть, — обізвався після павзи священик: — отой Арасі...

— О, цього я хотів би піймати у свої руки! — понуро указав Сокіл.

— Ех, пане Іване! — зітхнув падре Вісенте. — Ви б нічого йому не зробили. Що з нього питати? Дикун! Боюся, що його вже стрінула гірша кара від тої, яку ви могли йому завдати...

— І це правда... Але кого ж то Семипалий так хитро пустив по його сліді?

— Я думаю, що Зенобія.

— Якого Зенобія?

— Ви його ледве чи знаєте. Є такий один кайпіра[30], що живе в Мато Ґроссо. Добрий чолов’яга, але затятий на смерть. Його, власне, отой Семипалий-Онофре пустив з торбами. Свого часу то була дуже голосна справа... Так от я думаю, що Зенобіо й гнався за Арасі, думаючи, що женеться за Онофре:

— Мені щось багато неясного в тій справі. Чому Зенобіо думав, що женеться за Семипалим?

— Я того також не знаю, бо й покійний Онофре того не міг сказати. Але я сьогодні ж пошлю людей до Зенобія і перекажу йому, щоб він прийшов сюди.

— А чи не ліпше вислати туди Шав’єра?

— Ні, пане Іване, на це я не маю права. Онофре дозволив мені сказати правду лише вам і Коарасіабі — більше нікому. Та й як я можу послати туди Шав’єра? Що йому сказати?

— Маєте рацію, отче...

— Ох, пане Іване, окрім тої рації я маю багато клопоту. Ви ж самі знаєте, що я вже нераз був суддею між своїми парохіянами, але мені ніколи й в голову не приходило, щоб обов’язки громадянина і обов’язки священика могли стати між собою в такому гострому конфлікті.

— Я не священик, але відчуваю те саме, отче.

Що ж тепер зробимо?

— Насамперед, я хочу звільнити з-під арешту того бідного Бенедіто. Ви ще того не знаєте? Так, так, невинний хлопчина сидить в арешті... Для цього мушу говорити з Коарасіабою.

— Я також мушу з ним говорити.

— Ні вам, ні йому не можна покидати ліжка... Хіба зробимо от що: я накажу принести старого сюди. Добре?

Сокіл погодився, і отець Вісенте пішов до Коарасіаби..

Старий зустрів його неприязним поглядом і буркнув щось нерозбірливе. А священик став у нього в ногах, схрестив руки на грудях і чекав.

— Чого хочеш? — нарешті обізвався Коарасіаба, котрому та мовчанка видалася дуже підозрілою.

— Хочу наказати перенести тебе до кімнати сеньора Івана, — тихо промовив священик.

— Що?! — відразу закричав індіянин. — До того білого пса?! Добре, неси!.. Я його вб’ю!..

Падре Вісенте зблід і з усієї сили вдарив рукою по спинці дерев’яного ліжка.

— Досить! — крикнув і собі. — Досить!.. Тобі мало того, що Данко згинув, рятуючи Соняшні Клейноди від Арасі, то ти ще хочеш вбити й батька?! Безсоромний ти і невдячний чоловіче!!!

Коарасіаба попросту онімів. Він навіть не уявляв, щоб падре Вісенте міг так сердито закричати, а, окрім того, згадка про клейноди його приголомшила зовсім. Він лежав оціпенілий, широко відкритими очима дивився на обуреного священика і тремтів цілим тілом. А той, зійшовши з крику на тихе шепотіння, продовжував:

— Ти знаєш, що ти наробив, нерозумна голово? Арасі підслухав тебе і підступом виманив Данка на ріку. Данко загинув, але тебе не зрадив. Сеньор Іван тепер лежить тяжко хворий. Бенедіто через тебе сидить замкнений, бо не хоче зламати даної тобі присяги. Ґваянські скарби, біля яких Данко знайшов смерть, були б уже досі розікрали інші люди, коли б їх не сховав сеу Іван. А ти ще за це все погрожуєш смертю і називаєш людину негідними словами?!

Коарасіабу ці слова били, як громи з ясного неба, і роздирали його душу. Як?! Чи справді він наробив стільки зла?! Чи ж можливо, щоб він Данка, того любого, щирого Данка, післав на смерть?! Ні, ні, цього було забагато, і старий благально витягнув руки до отця Вісенте.

— Не говори, не говори!.. — вимовив тремтячим голосом. — Я сам піду до сеньора Івана і попрошу, щоб він мене забив!..

— Він не заб’є тебе, — м’якше заговорив священик. — Він добрий і він християнин. Але ти мусиш тепер зробити так, щоб хоч трохи направити зроблене тобою зло. Ти не можеш ходити, і я накажу, щоб тебе перенесли з ліжком. Тоді порадимося, що маємо робити...

Як тільки Коарасіаба побачив Сокола, з ним сталося щось надзвичайне: він затрусився, лице його дивно викривилося, а з грудей у старого вирвався нелюдський стогін. Почорнілий і висохлий від хвороби та журби, дід нагадував собою брилу сирого каменя, що тряслась і плакала від болю.

Гіркі слова докору, готові перед тим зірватися з уст, застрягли Соколові твердим клубком у горлі, а ворожість, яку відчував останнім часом до Коарасіаби, зникла безслідно. Обидвоє простягнули руки і сплелися в незручних обіймах, наскільки це дозволяло лежаче положення і відстань між ліжками.

— Я не знав, Іване... Я не знав, що так буде... Я любив і шанував Данка, як нікого в світі... О-о-о!.. Забий мене — мені буде легше!.. — стогнав Коарасіаба.

— Цить, друже, цить!.. — зі сльозами в очах говорив Сокіл. — Я знаю... Тепер уже запізно... Нічого не порадимо... Так, видно, Бог хотів...