Справді, Іботіра крутилася коло звичайної роботи, а потім щезла з оселі так непомітно, немов крізь землю провалилася. Ніхто не бачив, коли і як вона перелізла через частокіл, і взагалі ніхто не догадувався, що вона кудись пішла.

До Данка ґваянці ставились з великою пошаною і забобонним страхом. Ніхто не наважувався до нього підходити, чи говорити з ним. Тільки коли хлопець проходив по оселі, всі лишали свої зайняття і пильно дивилися йому вслід. Навіть молоденький морубішаба спочатку тримався від нього на поштивій віддалі і не важився зачіпати його розмовами. Зрештою, він не смів виходити з оки, а Данка, навпаки, тягло подивитися зблизька на життя індіян, і він вештався по окарі.

Ціла оселя складалася з восьми величезних ок, повних людей. Довкола йшов високий на чотири метри частокіл, а від нього до кожної оки тягнулися додаткові внутрішні перегородки, рівно високі. Таким чином кожна ока мала своє окреме заднє подвір’я, відгороджене з обох боків від інших.

Вхід до оселі мав подвійну браму: одну біля зовнішнього частоколу, другу — біля внутрішнього, що тятивою відділяв ще одне подвір’я від цілої оселі.

В загородах, що Лежали поміж оками і частоколом, кипіла звичайна робота. Чоловіки робили стріли, луки, списи, або щось випалювали. Жінки пряли на веретенах бавовну, терли на дерев’яних терках крохмалисті коріння мандьоки, віддушували її, ліпили великі балабушки і розкладали на високих, виплетених з гілляк ґратах проти сонця, щоб сушилися.

В другому подвір’ї Данко наткнувся на виготовлення ауаті — напою з кукурудзи. Понад десяток жінок сиділи довкола великого дерев’яного корита, мололи зубами молоду кукурудзу і спльовувати її в корито. Три таких, повних уже коритах стояли проти сонця і ферментували, заправлені медом, гнилим м’ясом, кістками і різними коріннями. Від корит ішов жахливий сморід, а їхні боки густо обліпили цілі рої великих зелених мух.

Данкові стало недобре, і він поспішив відійти з тієї «фабрики». Був радий, що вже давніше знав про спосіб виготовлення тих напоїв і не погодився сьогодні ранком їх пити, хоч в готовому вигляді вони не викликали обридження: переферментований, відціджений і відстояний напій мав колір пива, був прозорий і навіть приємно пахнув.

Вештаючись по оселі. Данко думав про Фрузю. Вона вчора видерлася з його рук і втікла, коли він заходив до оки, і тепер не показувалася. Почасти це смутило хлопця, але почасти він був і радий. Бо що робив би з мавпою, коли б її довелося забрати додому? Ще в Санто Антоніо це не було б великим клопотом. Але як тримати мавпу в місті? В клітці хіба? А тварини і птахи, позбавлені волі, в Данка завжди викликали великий жаль. Він мало не плакав, коли довідався, що Коарасіаба підрізав білій арарі — Рріко сухожилля, на все життя позбавивши нещасливого птаха можливости літати. Тим більше було б йому жаль Фрузі, коли б довелося її тримати на ланцюжку, або в клітці.

— Ні, нехай вона краще вернеться до свого «племени»! — вирішив Данко і пішов до оки.

Застав там самотнього Коему, що від нудьги гойдався ліниво в гамаку, і присів біля нього.

— Твій дід, Ранку, — почав він розмову, — просив мене, щоб я пішов до тебе і розповів тобі про скарби, знаєш?

Коема дуже зрадів, що гість заговорив до нього, і усміхнувся.

— Я не пам’ятаю діда, — сказав з жалем. — Але всі кажуть, що він дуже мудрий.

— Це правда, Ранку: твій дід надзвичайно мудрий і добрий. Я його дуже люблю і шаную. Він мене багато вчив і врятував від смерти. Мого батька також.

Між хлопцями відразу зав’язалася жива розмова. Вони оповідали один одному про себе, про своїх родичів і життя. Коема, обдарований великим природним розумом, дуже легко схоплював і перетравлював у своїй голові різні ніколи не бачені і не чувані речі з такою бистротою, що це дивувало Данка.

— Знаєш, Коемо, сказав він, — коли б ти поїхав зі мною і повчився серед білих людей, то вернувся б ще мудрішим, як твій дід — Соняшний Волос.

Коема подумав і покрутив головою.

— Ні! — сказав поважно. — Я не можу нікуди йти. Я мушу бути в племени, бо я же — морубішабою.

— А коли б дід схотів тебе послати до білих, ти б пішов?

— Коли дід схоче, тоді піду.

— То я попрошу діда, щоб тебе пустив зі мною. Хочеш піти зі мною до мого батька?

— 3 тобою піду, але не на довго.

Потім подумав щось і додав:

— Ліпше приходьте з твоїм батьком до нас жити. Ти маєш сестру?

— Ні.

— Шкода. Коли б ти мав сестру — я б з нею оженився. Або, коли б я мав сестру, — то віддав би тобі за жінку.

— Але ж, Ранку, — засміявся Данко, — куди ж нам ще женитися?!

— Чому смієшся? — запитав Коема. — Дівчата можуть рости, а ми — також. Мій дядько вже вибирає для мене дівчину.

— І що?

— Не знати. Є чотири. Треба тільки почекати, щоб побачити, котра буде ліпша для мене. А ти вже вибрав?

— Що вибрав?

— Дівчину.

«Ого, — подумав Данко, — дав би мені тато, коли б я від цих років уже собі дівчат вибирав!..» — і засміявся знову.

— Ні, Коемо, — відповів уголос, — я ще не вибрав.

— Не треба відкладати, — повчально сказав Коема. — Потім всіх ліпших дівчат повибирають інші юнаки, а тобі доведеться брати таку, яка залишиться в племени... Та чого ти смієшся?

— Бо в нашому племени, Коемо, є дуже багато дівчат і багато хлопців. Так що всім вистачає.

— А-а-а, то добре!.. І як ти думаєш, будеш платити тестеві подарунками, чи роботою?

— У нас, Коемо, за дівчину не треба платити ні подарунками, ні роботою. Коли дівчина і хлопець хотять побратися, то беруться — і все.

Коема дуже здивувався:

— Як?! І батько віддає доньку задаром?

— Задаром. А, коли батько багатий, то ще й дає дочці багато всякого добра: одежу, начиння і... і багато такого, чого ти ще не знаєш.

— То знаєш, що? — зрадів Коема. — Коли мені прийде час женитися — я прийду до вашого племени по жінку.

Данко споважнів.

— Я тобі скажу; Коемо, що найкраще брати жінку тільки зі свого племени. Чужа жінка не спече тобі печені, до якої ти привик, не зробить тобі такого доброго напою, який вживають у твоєму племени, чужа жінка привчена до інших законів. Я буду женитися тільки з дівчиною свого племени!

— Ти правду кажеш, — задумано відповів Коема. — Тому наші юнаки не хотять женитися з ботокудками...

Поговорили ще трохи про всякі речі, а потім Коема запропонував:

— Дай мені те, що ти маєш на шиї, а я тобі віддам своє намисто. Моє краще. Дивись, скільки тут зубів!.. І всі з молодих тварин. Нема ні одного попсованого. Але мені не шкода. Бери!

— Ні, Ранку, не можу!.. Дам тобі щось інше, але цього — ні. Це мені дала моя мати. Вона вмерла... Твій батько також вмер... Ти не маєш нічого від батька?

— Маю розбиту глиняну люльку. Коли був бій батько згубив цю люльку. Потім мати знайшла і сховала.

— Де ж вона?

— Не знаю. Мати сховала, кажу тобі.

— А ти б проміняв цю люльку за щось інше?

— Ні. Вона стара і розбита, але я не проміняв би її на багато-багато нових і гарних... Ага, вже знаю! Ти також не хочеш міняти свого шнурочка навіть на таке гарне намисто, бо то від матері. Так?

Данко був зворушений і здивований тонкою догадливістю Коеми і, щоб віддячитися чимсь, сказав:

— Твоя мати, Коемо, дуже хоробра і мудра.

— О-о! — з гордістю випростувався Коема. — А яка вона сильна, щоб ти знав!.. Вона дужча від багатьох мужів племени.

— Знаю. Мені твій дід казав... А твій дядько також сильний і відважний.

— Так. Його в племени дуже шанують.

— А він не має родини?

— Ні. Була жінка і двоє дітей. Жінка вмерла, а дітей покрали ботокуди.

— І ті діти в них?

— Нема! — глухо сказав Коема. — З’їли дітей...

Данкові пішов мороз поза шкірою, і він, щоб змінити розмову, спитав:

— Ви самі живете в цій оці?

— Живемо тут я, мати, дядько та ще троє мужів. Вони пішли з Кам’яною Рибою. їхніх жінок також покрали ботокуди.

За розмовою непомітно збіг час, і в оку увійшов Жібоя. Він власноручно приготував обід з печені та овочів і гукнув хлопців їсти.