— Покищо я поробив усі можливі заходи, щоб до того не допустити: оселя є під наглядом і дороги до неї також. Але саме через це я хотів би говорити...
— Але ж зрозуміло, пане поручнику!.. — перебив священик. — Ходімо до Коарасіаби!
Побачивши візиту, Коарасіаба насупився, бо знав, що такі відвідини завжди приносили з собою докучливі випитування, що доводило його до люти.
— Коарасіабо, — почав тремтячим від хвилювання голосом падре Вісенте, — чи ти знаєш, що, помимо твого бажання, Арасі став морубішабою племени?..
— Як?! — аж кинувся від обурення Коарасіаба. — Цей злодій?! Цей буґро[61]?! Цей нездара?! Я ж наказав Кам’яній Рибі...
— Але це ще не все, — продовжував падре Вісенте, — це ще не все, Коарасіабо: Данко пішов до племени, Данка можуть забити на наказ Арасі.
Коарасіаба відразу спустив ноги з ліжка.
— Не допущу!.. Не дозволю!.. Власними руками заб’ю Арасі!.. Де той Ітапіра?!
— Де є Ітапіра — ми не знаємо, — сказав Морейра, — але зате в Пості Опіки є двоє інших індіян з твого племени. Ходи поговориш з ними. Переконай їх, щоб вони не переховували Арасі й не обстрілювали наших людей. Ми не хочемо зла для вас...
— Люди з мого племени?! — ще більше розхвилювався Коарасіаба. — Де вони?! Я зараз іду до них!..
— Коарасіабо, ти не можеш ходити!.. — почав хапати його за руки священик. — Я покличу людей, щоб тобі помогли!..
— Не треба! — махнув рукою старий. — Я вже ходив і нічого мені не сталося. Піду сам!.
І справді, вхопивши в руки дві палиці, Корасіаба пошкутильгав так скоро наперед, що падре Вісенте і Морейра ледве за ним встигали.
Коли відкрилися двері в’язничної кімнати і всі троє індіян стали між собою до ока обидва в’язні широко розплющеними очима прилипли до Коарасіабиних грудей, на яких виразно виступав знак сонця. Коарасіаба також у перший момент дивився на незнайомих, весь тремтячи з нетерплячки. Але тоді, коли в обох в’язнів обличчя з кожною секундою все більше розпромінювалися радістю, — в Коарасіаби, навпаки, лице похмурніло, виявляючи глибоке розчарування.
— Навіщо ти сказав, що тут є люди з мого племени? — з докором обернувся Коарасіаба до Морейри. — Вони не є ґваянці.
— Чому так кажеш, морубішабо? — раптом простягнув до нього скуті руки Інає. — Ми є ґваянцями!
— Не знаю вас! Таких не було в Долині Іґурей.
— Морубішабо!.. Морубішабо!.. — залебедів зворушений Інає. — Ми не є з Долини Іґурей — ми є з-над Жовтої Ріки!.. І я давно шукав морубішабу зі соняшним знаком на грудях!..
Коарасіаба з великим зусиллям проковтнув твердий клубок, що став йому в горлі, і сказав:
— А я також колись шукав по лісах ґваянських племен і не знайшов...
Обидва діди у глибокому зворушенні поклали один одному руки на голови і якийсь час стояли мовчки.
Асір, котрий досі в глибоку захопленню міряв то одного, то другого діда, несподівано впав на підлогу і в розпуці почав шарпати кайдани і угризатися у них з цілої сили зубами.
— Негідні! Підлі! Нікчемні пси! Взяли в неволю морубішабу Соняшного роду, зв’язали руки мудрому Інає!.. О-о!.. Чому я не можу вмерти за вас обидвох?!
— Що говориш, юначе? — схилився над ним Коарасіаба. — Я зовсім не є в неволі... Як називаєшся?
— Мене прозвали Болем, морубішабо, — стогнав Асір. — Я заслужив це ім’я у війні з карібокцями. Але тепер я не можу нікому з цих білих псів завдати болю, щоб вас визволити!..
— Не треба говорити марних слів, Болю! — строго, але й тепло промовив Коарасіаба. — Зараз будете вільні, й ти знову зможеш воювати з ворогами ґваянців та завдавати їм біль.
— О-о! — радісно зірвався на ноги Асір. — Це говорить справжній морубішаба! Не такий, як той непотріб, що його напевне викинув Тупан з Блакитних Гір!..
— Про кого говориш? — стрепенувся Коарасіаба.
Асір зиркнув з-під лоба на Інає і спустив голову.
— Ми, морубішабо, — почав, затинаючись, Інаіє, — знайшли ще одного нащадка Соняшної Династії... молодого... зі знаком сонця... Ми... Я порадив на раді племени обрати його на морубішабу племени... Але білі полюють за ним... Ти маєш тут силу... Не дозволь їм забирати нашого нового вождя...
В міру того, як Інає говорив, ніздрі в Коарасіаби роздувалися все сильніше, а очі розгорялися в дикому гніві.
— Як звуть того, кого ви зробили морубішабою? — спитав, наступаючи на Інає.
— Світанок.
Коарасіабу ніби хто обілляв окропом. Він закричав, затупав загіпсованою ногою, застукав палицею так сильно, що ціла будівля Посту Опіки задудніла.
— Арасі — морубішаба?!! — вигукнув люто. — Що ж варте плем’я, котре вибирає собі такого морубішабу?!!
І в цій хвилині йому пригадалися насмішливі слова внука: «Коли ти був серед них наймудрішим, то що ж варта решта?»... Коарасіаба як би вдавився тими словами і відразу замовк.
— Він сказав нам, — зніяковіло почав оправдуватися Інає, — що його прислав сам Тупан на морубішабство...
— Він — ошуст[62]! Ти знаєш це слово? — аж задихався Коарасіаба. — Він говорить таке, чого ніколи не було. Його треба було вбити, як гадину!
— А ти, хіба, його знаєш? — спитав Інає.
— Знаю?.. Не хочу знати! Він — ганьба Соняшної Династії!
Священик торкнув поручника і сказав йому тихенько:
— Лишім їх, пане поручнику. Вони тепер порозуміються до кінця...
— Але про що вони говорять?
— Зараз вам скажу все... Поскидайте з них кайдани.
— Вони тоді готові кинутися до бійки..
— Ні, вони того не зроблять.
— Ручите?
— Ручу!.. Коарасіабо, — звернувся падре Вісенте до старого, — скажи своїм братам, що їх тільки для того зв’язали, щоб вони не повтікали перше, ніж побачаться з тобою. Але тут їх ніхто не буде тримати. Ідіть собі всі, куди хочете і поговоріть.
В’язні з острахом підставили руки Морейрі, але, коли тільки відімкнені кайдани впали на землю — обоє стрибнули в двері.
— Стійте!!! — крикнув Коарасіаба, стукнувши палицею в підлогу.
Від того владного окрику обидвоє втікачів поприлипали на місці й стали, як укопані.
— Верніться назад! — скомандував Коарасіаба. — Підете тоді, як я дозволю!
Індіяни покірно завернули і посхиляли голови перед грізним вождем Соняшної Династії.
Морейра з заздрістю подивився на Коарасіабу і мимовільно подумав, що така волева людина була б дуже корисною на службі в поліції.
— Отже бачите, пане поручнику, — сказав падре Вісенте, коли вони вийшли з в’язничної кімнати, — ви помилилися: оці ваші полонені й Коарасіаба не походять з того самого племени.
— Як?! Та ж вони всі ґваянці.
— Так, вони ґваянці... Я трохи неточно висловився: вони всі належать до одного племени, але до різних родів. Коарасіаба походить з Долини Іґурей, а ці двоє — з-над Жовтої Ріки.
Морейра в досаді пошкріб потилицю:
— То, виходить, що Данко пішов у Долину Іґурей?
— Напевне!
— А-а-а!.. — ще з більшою досадою сказав поручник. — А я ж скерував розшуки до Жовтої Ріки!
— В тому вже моєї вини нема, — сказав отець Вісенте з явними нотками іронії в голосі.
Морейра, стараючись замаскувати свою зніяковілість, почав нервово закурювати цигарку.
— Знаю, на що ви натякаєте: що я вам відразу не сказав? Але ж прошу зрозуміти: на Шав’єра нападають на острові ґваянці, ґваянці ж вибирають морубішабою Арасі, ховають його і ставлять енергійний спротив поліції. Знову ж старий ґваянець приходить до Коарасіаби і питає його, чи Арасі має бути морубішабою? Та я дав би був себе повісити на цибуляному пір’ї, коли б мене хтось взявся переконувати, що вони всі не походять з одного племени!
— Ми, друже, здається, таки обоє повісимося на цибуляному пір’ї, перше, ніж дійдемо до кінця в цій справі! — обізвався через двері з сусідньої кімнати Шав’єр.
— Тихо будь! — добродушно відгризнувся Морейра. — Як тільки повісишся — індіяни тебе підіпруть стрілами — і будеш далі жити. Скажи краще, що тепер робити?
