Тепер треба було чекати, поки всі поснуть.

Сокіл неспокійно кидався на ліжку і вже сотий раз передумував все від початку.

Як-не-як, а незбитих доказів синової смерти він не мав. З кожним днем його все більше мучила думка, що він не оглянув добре печери, що зле прочитав запис в євангелії, що не добачив якихось інших слідів і можливостей рятунку. Тепер же ця непевність, під впливом таємничої поведінки падре Вісенте, переросла в переконання, що він не знає багато такого, про що вже знають інші. Тому Сокіл постановив собі за всяку ціну дістатися на острів і ще раз докладно оглянути підземелля. До того кроку принаглював його ще й виїзд Шав’єра, котрий міг викрити печеру і знайти скарби. Сокіл не міг довше чекати!

Коли б на перешкоді не стояв рішучий падре Вісенте — зробив би це ще за дня. А так — мусів чекати до пізної ночі й втікати, як школяр.

Нарешті, переконавшись, що все довкола спить, він встав і почав одягатися. Сховав до кишені сірники й свічку, взяв у руку черевики і тихенько на пальцях висунувся в коридор. Прислухався: — тихо.

Ступаючи якнайлегше, зійшов сходами вниз і попрямував до бібліотеки, що містилася в самому куті будинку. Він уже наперед вирішив, що вилізе там крізь вікно бо двері все пильно замикалися на ніч, а ключі отець Вісенте тримав у себе. Боявся тільки, що, відкриваючи вікно, наробить шуму. Але, на щастя, вікно не лише не було замкнене, а стояло підсунене вгору, прикрите знадвору тяжкою віконницею.

Сокіл обережно виліз на двір і прилип до стіни.

Було темно, хоч в око стрель, і тому Сокіл без труду перейшов подвір’я, квітник і город і опинився перед тією брамою, що виходила до ріки. Наш утікач уже хотів братися за тяжкий і довгий засув, що ним замикалася брама, але на своє велике вдоволення помітив, що брама не замкнена, а стоїть відхилена.

— Щастить мені! — подумав собі. — Щовечора падре Вісенте особисто перевіряє всі замки й засуви, а сьогодні, видно, забув...

Вже аж за брамою Сокіл взувся і пішов до пристані, надіючись там відчепити якогось човна.

Ішов напомацки і майже нічого не бачив, тільки по плеску догадувався, що ріка недалеко.

Скоро відчув під ногами втоптану землю і зрозумів, що прийшов на пристань. Дійсно, придивившись добре, побачив кілька човнів, що бовваніли на чорному плесі ріки. Один з них був особливо великий і навіть у темноті відрізнявся від інших.

— Моторовий! — зітхнув Сокіл. — От, як би ключі — то на ньому скоро можна осягнути цілі...

Не вспів він додумати цієї думки до кінця, як десь поблизу впав виразний шепіт:

— Іване!..

Сокіл так здригнувся від несподіванки, що мало не впав.

— Іване, це я — Коарасіаба, не бійся... — зашепотіло далі, і перед Соколом виросла з пітьми постать старого індіянина.

— Бійся Бога!!! — пошепки зойкнув Сокіл. — А ти тут що робиш?!.

— Чекаю на тебе.

— Чекаєш на мене?! То ти бачив, як я втікав?

Почулося тихеньке, як шелест вітру, хіхікання, а за ним голос:

— Не бачив, бо втік раніше.

— А чого ж ти втікав?

— Щоб відчинити тобі вікно й браму і щоб їхати з тобою.

Сокіл не міг з дива вийти:

— А звідки ж ти знав, що я буду тікати?

— Ех, ти гірше від малої дитини!.. Та ви ж там так кричали, що я мало не оглух. І я знав, що ти втечеш. Я чув, як ти вставав і бігав до вікна...

— Але як же ти вийшов, що я не чув?

— Ти — білий. У вас, білих, можуть у вусі оси зробити гніздо — і то ви не почуєте... Але нема часу на балачки... Я їду з тобою.

— Коарасіабо, та тобі ж не можна ходити!..

— Тобі також...

— Я не маю зломаної ноги!

— О, а моя зломана нога тепер така тверда й міцна, як не була зроду!..

— Коарасіабо, вернися зараз же!

— Я не вмію слухати наказів інших, тільки сам наказую, — сказав старий таким тоном, що сперечатися не було сенсу. — Ми попливемо оцим великим човном, що тарахкоче, як залізне урубу, і глушить всю рибу. Сідаймо!

— Для цього треба мати ключі.

— А де вони?

— Та напевне в Пості Опіки.

— Ну, то піди й принеси.

Це було сказано так просто, що Соколові стало смішно, і разом з тим у нього зародилася думка така ж проста, як і Коарасіабині слова.

Він обернувся і пішов до Посту Опіки.

Двоє вартових, які скорочували години служби грою в карти, побачивши Сокола, дуже здивувались.

— Добра ніч вам, хлопці! — спокійно привітався Сокіл. — Чи є тут моторист з того човна, що стоїть на ріці?

— Так, пане, — відповіли вартові. — Але він спить.

— То розбудіть його, бо я маю негайно їхати на Ґваїру і говорити з поручником Шав’єром в дуже невідкладній справі.

— Тепер?! Вночі?!

— Так; тепер, вночі.

Моториста розбудили, але він категорично відмовився їхати і викручувався різними прерізними претекстами. Сокіл розумів, що фактичною причиною відмовлень був страх перед Великою Коброю, і усміхнувся в душі.

— Коли не хочеш їхати разом, — сказав мотористові, — то дай мені ключі. Я поїду сам. Справа дуже пильна.

Моторист почав вагатися:

— А сеньор уміє керувати моторовим човном? — спитав з недовір’ям.

— Я вмію керувати навіть цілим океанським кораблем, — зіронізував Сокіл, — не то що моторовим човном. Давай но мені ключі і не затримуй мене!

Моторист, подумавши ще трохи, приніс ключі. Сокола знали всі, то ж не було загрози, щоб він украв човна.

Не минуло й десяти хвилин після цієї розмови, як човен з гуркотом прострибав по пружно-твердих хвилях геть від берега.

Хоч Сокіл і хвалився, що вміє керувати океанським кораблем, але насправді він мав лише дуже загальникові поняття про керівництво човном, і тепер мусів проявляти максимум уваги, щоб не наскочити на якийсь острівець і не розбитися. Дякував у душі Богові, що пару разів, подорожуючи по Парані до Сете Кедас, з цікавости просив моториста показати йому секрети ведення моторизованого човна і під наглядом фахівця кілька годин простояв за керівницею. Тепер цей невеликий досвід став у великій пригоді.

Довгий золотий сніп світла з уміщеного на носі прожектора прорізував нічну темінь і лягав на чорне плесо ріки. Вона оживала під його дотиками, іскрилася й кололася на блискучі скалки. Побіч пролітали в темінь острови, що виглядали тепер, як копиці сіна.

Обидва їздці мовчали, бо через гуркіт мотору й так би один одного не чули.

Соколові часто голова ішла обертом, в тіло вступала страшна ослабленість і він уже побоювався, чи зможе витримати цю ризиковану подорож до кінця. Однак, витримав.

Було вже десь коло четвертої години ранку, як він завів човен у тиху затоку і вилучив мотор,

— Слухай, Коарасіабо— обізвався до індіянина, обтираючи змокріле обличчя, — ти лишишся тут і пильнуватимеш човна. Ходити і так не зможеш, то я піду сам.

— Добре, — погодився Коарасіаба і цілком несподівано додав: — То Арасі упав у пропасть.

Немов сліпуча блискавка роздерла густу запону і освітила все, так ті слова відразу вияснили Соколові таємницю, над якою він надарма ламав собі голову від вчорашнього дня, і він став, як укопаний.

«Боже! — крикнув у душі. — І чого ж то я такий недогадливий?! Адже Семипалий сказав ясно, що пустив по слідах Арасі якогось чоловіка. Тим чоловіком був Зенобіо. Він, коли з’явився на виклик падре Вісенте, перш усього пішов висповідатися, а потім зложив свідчення Шав’єрові. Священик не міг мені нічого казати, а в Шав’єра могли також бути свої міркування. Що ж до дати?.. Ну, хіба ж не могло статися, що Данко й Арасі загинули в той самий день?.. Загинули... Ах, Боже, яке то страшне слово!..

Та вголос Сокіл не сказав нічого про свої міркування, тільки ще раз наказав індіянинові, щоб той не покидав човна, а сам пішов у глиб острова, в ту сторону, де мусіло бути озеро Великої Кобри.

«Коли вже я дістався сюди, то треба перешукати ще раз печеру», — думав собі, уважно вибираючи дорогу.

Плутався він по хащах наосліп з годину. В літню пору вже б розвиднялося, але саме тепер стояли дуже короткі дні, і до світанку треба було чекати ще добру годину.