— Потім будуть шанувати.
— Мені потрібно, щоб мене шанували зараз, а не потім!
— Морубішабі потрібно, щоб його шанували завжди.
— Так, шанувати мене будуть всі, але приятелем будеш тільки ти.
— Приятелями морубішаби бувають лиш найстарші мужі племени. А я ще молодий.
— Я також молодий.
— Чим молодший морубішаба, тим старіших приятелів потребує.
Арасі спалахнув гнівом:
— То ти не хочеш бути моїм приятелем?!
— Хочу, морубішабо! — палко вишептав Журіті. — Це — велика честь! Тільки...
— Тільки ти ту приязнь мусиш заслужити.
— О, морубішабо!..
— Цить! Слухай мене: вночі, під час наступу, тримайся біля мого боку.
— Так не буде добре, морубішабо. Ми ніколи не нападаємо так, щоб триматися по двоє.
— Певно! Так ніхто не нападає. Але ти будеш триматися коло мене.
— Я зроблю, як накажеш. Тільки Тамандуа...
— Коли говорить морубішаба, Тамандуа мусить мовчати!
Журіті не смів перечити, але й не годився з Арасі, бо ліпше знав вдачу Тамандуа.
День видався для Арасі особливо довгим сьогодні, і він зі заздрісним здивуванням поглядав на своїх товаришів, котрих, здавалося, зовсім не цікавило те, що мало статися. Всі вони були спокійні і не проявляли ні нетерпеливости, ні страху. Хто вирізував якісь орнаменти на сопілці, хто поповнював запас стріл, а хто й просто собі лежав і нічого не робив.
Моема й Аракень, котрі спочатку були захоплені новим морубішабою і довго просили Тамандуа, щоб він взяв їх з собою, останні два дні якось віддалилися від Арасі, не підходили до нього і не зачіпали ні словом. Вони навіть сторонилися від Журіті, хоч раніше були нерозлучними приятелями. І тепер, коли насуплений Арасі лежав самотньо під широколистою пальмою, — Моема й Аракень, стиха перекидаючись жартами, перенизували своє намисто на нові шнурки.
А Журіті пропадав десь зо три години і вернувся, сяючи від радости: він оце вбив дві папуги і вспів уже зробити з їхнього пір’я прикраси для вух.
— На, морубішабо, — зі щасливою усмішкою подав він Арасі дві барвисті китички. — Це для тебе зробив. Дай лиш пробити дірки у вухах — і побачиш, як буде гарно...
— Відчепися! — гримнув Арасі. — Непотрібні мені твої дурні квачі! Не хочу!
Як злитий холодною водою, Журіті став, розгублений і огірчений.
— Чому не хочеш? — роздратовано обізвався Тамандуа. — Не випадає, щоб морубішаба племени не мав прикрас, коли їх мають всі, навіть діти.
— Морубішабі Соняшної Династії, — похмуро обізвався Арасі, — не випадає носити такі прикраси, що їх може мати кожний! Я дозволю себе прикрасити тільки тими намистами і сережками, що їх тепер мають наші вороги!..
Тамандуа пригадав собі ті гарні, блискучі речі, які він сьогодні бачив з урвища, і йому стало досадно, що вони прикрасять собою особу безвартісного морубішаби.
— Журіті, — сказав він, — подаруй мені ці сережки, а я тобі дам за них дві стріли. Згода?
Журіті, котрого боляче вразила відмова Арасі, дуже зрадів, що його сережки уподобав Тамандуа. Тамандуа, правда, не був морубішабою, але був заслуженим і шанованим мужем племени, і коли йому китички пір’я сподобались — значить вони були й справді чогось варті.
— Бери, бери! — втішився він. — Дай я сам тобі заселю їх у вуха. О, ти сьогодні будеш дуже гарно виглядати, і вороги напевне здивуються, коли побачать тебе з тими сережками...
— Вороги нічого не побачать, Журіті, — відповів Тамандуа, підставляючи вухо. — Ми будемо наступати вночі...
Перед самим вечором Тамандуа ще раз пішов у розвідку, а Арасі, відкликавши Журіті на бік, почав пригадувати йому попередню умову.
— Ти ж будь коло мене, Журіті, — говорив він. — Не відходь. :
— Тамандуа може мене поставити в інше місце.
— Буде темно, він не побачить... Тоді ти підійдеш...
Журіті злякано крутив головою:
— Так не можна, морубішабо! Ніхто не сміє сходити з призначеного йому місця... Бачиш, коли в наступ іде ціле плем’я — тоді інакше. Тепер нас мало, і всі повинні стояти там, де накаже ватажок... Або, краще, веди ти. Тоді буде, як накажеш, і навіть сам Тамандуа тебе слухатиме...
Але Арасі добре розумів, що керувати нападом він не зуміє, і почав сердитись:
— Я би вів... Я вмію краще вести, як Тамандуа... Але ви всі навчені інакше і не зрозумієте моїх наказів. Чи то би було добре, коли б я почав вигукувати накази вголос?
— Ні, ні! — замахав руками Журіті. — Вголос не можна! Вороги почують. Треба тихо-тихо, по знаках...
— О-о, бачиш! А ви не знаєте моїх знаків, так саме, як я не навчився ще ваших. І коли Тамандуа подасть знак, то я не знатиму, що робити. Треба, щоб ти був коло мене і пояснив.
Присилуваний до згоди, Журіті покірно зітхнув і спустив голову, але був свідомий того, що так не робиться.
Однак, коли зблизилася хвилина виступу, Тамандуа перекреслив пляни Арасі. Суворий, але справедливий ватажок вважав, що він і Арасі, як відповідальні за напад, повинні бути обоє на найбільше небезпечному місці.
— Ти, Світанку, йтимеш, поруч зі мною, — безапеляційно наказав він.
Арасі відразу хотів запротестувати, але передумав. Постановив собі, що по дорозі він якось відстане і, або приєднається до Журіті, або взагалі причаїться в безпечному місці, поки напад не скінчиться.
Тамандуа мав простий плян: поділити гурток на дві частини і напасти на ворогів одночасно з півночі й півдня. Нападені таким чином опинились би в пастці, бо ні на круте урвище, ні в ріку втікати не могли.
Загорівшись зранку бажанням об’єднатися в мирі з посідачами ґваянських скарбів, Тамандуа тепер горів бажанням бою. Війна і небезпека були для загартованого вояка наймилішою розвагою, були потребою, і його зараз цілком не турбувала думка про те, чи добре він робить.
Те саме почували й інші, і, за винятком одного хіба Арасі, ніхто тепер не думав над вартістю і значенням Соняшних Клейнодів. Головне було — напасти, перемогти і відібрати. Для чого нападати, кого перемагати і що відібрати — грало другорядну ролю.
Коли на землю спустилася глибока темінь і стерла границі між небом і землею, коли розпливлись у чорній синяві контури дерев і гір, — Тамандуа дав знак наступати. Він, Арасі, Журіті і ще два старші вояки пішли в обхід поза урвище і мали вдарити з півдня. Аракень і Моема в товаристві трьох досвідчених мужів повинні були вдарити з півночі.
Видавши останні розпорядження, Тамандуа махнув рукою і пішов уперед. Арасі повинен був іти за ним, а Журіті — передостаннім. Під час самого нападу група мусіла переформуватися в такий спосіб, щоб Тамандуа став посередині, по обох боках від нього Арасі й Журіті, а по крилах групи старші вояки.
Та не пройшли й кільканадцяти кроків, як Тамандуа почав штовхати Арасі і знаками показувати, щоб ішов тихіше. Справді, вся чвірка посувалася безшумно, лиш біля одного Арасі чомусь постійно шелестіли гилки і трава, або хрускав під ногами сушняк. Як він не старався, як обережно не ступав — нічого не помагало. Тамандуа не говорив ні слова, але Арасі відчував, що його незграбність лютить не тільки провідника, а й решту товариства. Лютило це навіть самого Арасі, бо, чим далі, то справа ставала гіршою, а штовханці — безпардоннішими і сильнішими.
Напевне, коли б суворий Тамандуа не зобов’язався вчити недосвідченого морубішабу, — він би попросту викинув його з ряду, щоб не мати клопоту. Однак тепер, хоч Арасі міг все попсувати, він не почував за собою права того зробити і своє невдоволення зганяв кулаками. Мав переконання, що вороги їх уже почули, але пляну не зміняв і вперто посувався вперед.
ІІовзли вони довго. Так страшно довго, що Арасі вже втратив надію прийти колись на місце. З нього виступили вже семі поти, в роті пересохло від спраги й хвилювання, а в підошві ноги немилосерно докучала вбита тернина. Цілу дорогу він тільки те й думав, що про втечу. Та це були даремні думки: з-заду за ним ліз вояк, який напевне до того не допустив би.
Нарешті, завернули ліворуч і почали мовчки перегруповуватись. Тамандуа припав до землі, старші вояки повинні вже були також десь позаймати свої позиції, хоч Арасі їх не чув і не бачив. Він тільки якось намацав рам’я Журіті і вчепився за нього. Та в тій же хвилині дужа рука Тамандуа штовхнула його в другий бік, і Арасі з усього розгону сів просто на колючий кактус.
