Почалася ньємонґаба — нарада племени.

Говорили старі, говорили молодші, говорили поодинці, говорили й разом, і навіть жінки та діти докидали через голови свої погляди та міркування. А накінець заговорив Інає.

— Слухайте мене, ви, мужі ґваянські, і ви, піяґи, і ви, Тамандуа й Жакватіріка. Немає серед нас мужів, котрих би більше боялися й шанували в племени, як вас обидвох... Але я думаю, що ми спочатку послухаємо ще ось цього юнака і тоді вирішимо, хто має бути морубішабою.

Над окарою знялася буря протестів: Чужинець не має права на нашій раді!..

— Ми не знаємо, з якого племени він походить!..

— Ми навіть не знаємо, чи він має вже заслужене на полюванні ім’я, чи зветься й досі так, як його назвала мати!..

— Навіщо ми маємо слухати чужинця?!

Інає штовхнув ліктем Арасі під бік, і той зірвався на ноги.

— Мужі ґваянські! — крикнув на ціле горло, намагаючись надати собі певности.

На окарі відразу стало тихо, хоч маком сій, і схвильований Арасі напружено почав збирати думки. Вичекавши добру хвилину, він почав:

— Я скажу тепер вам все, щоб ви не вважали мене чужинцем... Я є такий самий ґваянець, як і ви, тільки походжу з іншого ґваянського роду. З того роду, від предків якого відгубилися колись ваші предки. Моє ім’я — Світанок. Не дала його мені ні мати, ані не здобув я його на полюванні, бо походжу з морубішабського роду, що носить соняшні імена. Мій батько називався Сонцем, а дід — Соняшним Волосом. Я є з роду Соняшної Династії, що в давнину рядила всіми ґваянськими племенами. Тому я маю на грудях оцей знак. Це — знак сонця. Дивіться всі!.. Бачите?.. — й Арасі обернувся на всі сторони, показуючи соняшний знак на своїх грудях.

— Тепер, — продовжував далі хитрий юнак, що вже зовсім заспокоївся і увійшов у свою ролю, — скажу вам, як я попав до вас... Коли я був іще маленьким, на наше плем’я напали білі і вибили всіх до ноги...

— Що?! Білі?! — посипалися здивовані оклики. — Вони нас не б’ють!..

— Вони навіть дають нам харчі!...

— Білі дарують нам гарні намиста і гострі ножі!..

— Не вірте білим!!! — покрив своїм голосом ці оклики Арасі. — Вони підлі й підступні! Вони вас не зачіпають, бо не бояться вас. Але, коли б довідалися, що серед вас є морубішаба соняшного роду, то виповіли б вам війну!..

— Чому?.. Чому?.. — посипались здивовані запити.

— Тому, — відповів Арасі, — що під проводом морубішаб Соняшної Династії плем’я стало б таким сильним, що могло б побити всі інші племена і самих білих. Скажіть, піяґи, і ви наймудріші старі мужі, чи правду я говорю?

— Світанок каже правду, — обізвалися піяґи. — Під проводом морубішаб Соняшної Династії ґваянці колись у давнину були найсильнішим племенем.

— Молоді вже цього не знають! — обізвалися й столітні діди. — Минуле забувається, і ніхто вже не дбає про стару славу!..

— Слава й сила пішла з нашого племени разом з морубішабою соняшноґо роду!..

— Скоро про неї й піяґи забудуть!..

— Бачите, — вдоволено сказав Арасі, — до чого веде плем’я загибіль правних морубішаб?.. Так от я говоритиму далі, а ви слухайте... Отже, білі винищили й спалили всю нашу оселю, вбили мого діда, вбили й батька, а мене скинули з високої скелі в пропасть...

Над натовпом вибухли крики обурення й переляку, й Арасі, мусів вичекати довгу хвилину щоб продовжувати наново.

— Але Тупан не хотів дати мені загинути, — плів він далі, пригадуючи собі підслухане оповідання діда, — він схопив мене, коли я падав зі скелі, й підніс високо-високо — аж на Блакитні Гори. А там сказав: «Я не допущу, щоб загинув останній нащадок Династії Сонця!»

Наївні індіяни здивовано перезирались між собою, і постать Арасі росла в їхніх очах з кожним його словом, наповняючи їхні серця подивом і пошаною.

— Мені було дуже добре на Блакитних Горах, — продовжував Арасі, — я нічим не журився, мав багато їжі й жив разом з душами свого батька, діда й всіх-всіх ґваянців, що загинули раніше. І я не хотів би нізащо звідти нікуди йти. Але одного разу призвав мене Тупан і сказав: «Слухай, Світанку, ти вже дорослий і мусиш вернутися назад на землю. Там є ще ґваянське плем’я, що ним рядить молодий Пальма. Він скоро помре, бо його на полюванні поранить тигр. Тепер ти йди і займай його місце»... Я дуже злякався й відмовився. Я казав Тупанові, що не вмію так добре полювати на землі й ніколи не воював з іншими племенами, тому ґваянці напевне мене не схотять мати своїм морубішабою. Але Тупан загнівався і закричав: «Ніхто не сміє зміняти того, що я накажу! Коли тільки ґваянці відмовляться тебе вибрати своїм вождем — я їх винищу голодом і пошестями до ноги! Хай вчать тебе всього того, що потрібно! Там є мудрий старий Інає, там є хоробрий Тамандуа і багато інших. Вони тобі допоможуть. Дивись, старий Інає вже давно шукає за тобою з чотирма молодими хлопцями»... Я подивився з Блакитних Гір і справді побачив Інає, Журіті, Моєму, Аракеня й Асіра. «Скачи!» — наказав Тупан. Але я злякався, що заб’юся, бо з Блакитних Гір до землі було дуже високо. І я втік. Та від Тупана не можна сховатися: він скоро знайшов мене під великим деревом і вхопив за шию. Я спробував ще раз видертися, але тим самим тільки дуже загнівав Тупана. Він вхопив мене за волосся, копнув ногою і з усієї сили пошпурив униз... Ох, то було дуже страшно, і я напевне був би забився, коли б не потрапив у болото!.. Тут мене й знайшли Інає з хлопцями. Далі ви вже знаєте все... Але є ще одна таємниця, котру мені довірив Тупан і котру я можу сказати тільки в колі старших мужів племени й піяґ. Більше не маю нічого говорити...

Арасі сів.

Його оповідання було таке надзвичайне, що всі просто поніміли з дива і не могли промовити ні слова.

Перший обізвався Асір, котрий чомусь від самого початку не злюбив молодого чужинця і навіть після всього, що той оповів, не відчував до нього ніякої пошани, як також не пройнявся ані трохи загальним настроєм.

— І ти хочеш бути нашим морубішабою? — спитав він зухвало.

— Ні, — відповів Арасі, — не хочу! Найкраще буде, коли ви виберете собі когось іншого, а ваші піяґи скажуть Тупанові, що плем’я мене не бажає...

Піяґи відразу запротестували:.

— Асір є занадто непочитальний, і його треба вже раз провчити!..

— Ми не сміємо так говорити Тупанові!..

— Він нас покарає!..

— Волі Тупана ніхто не сміє переступити!..

— Морубішабою буде нащадок Соняшної Династії!..

На окарі піднявся гучний однозгідний крик — і по кількох хвилинах Арасі вже сидів на почесному місці з ознаками своєї влади: в руках він тримав майстерне арауе, а на його голові під подувами вітру коливалися барвисті пір’їни розкішного акванґапе.

— Тепер слухайте моїх наказів, — важно промовив Арасі: — я мушу, як лишень одужаю, вибратися у подорож. На моєму місці залишиться Жакватіріка, і ви слухайте його так, як би слухали мене. Тамандуа вибере вісім найсильніших і найвідважніших мужів і піде зі мною. Куди ми підемо — про це скажу на раді піяґ.

Цю несподівану заяву зустріло загальне невдоволення:

— Ми хотіли виповісти війну ґваїкурусам!.. Вони вже нам давно надокучають!..

— Так, вони нас постійно кривдять, і ми не можемо їх перемогти, бо їх є багато родів, а нас — один!..

— Але тепер, коли ти, соняшний морубішабо, будеш з нами, — ми їх напевне розіб’ємо!..

— Правда, правда!.. Веди нас спочатку на ґваїкурусів, а потім підеш, куди тобі треба!..

— Ні! — рішучо заявив Арасі. — Коли ви хочете розбити ґваїкурусів й інші ворожі племена — мусите зачекати, поки ми вернемося. Тоді ми будемо мати таку силу, що перед нами ніхто не встоїть!..

На кінець наради Арасі сказав:

— І ще пам’ятайте, ґваянці, що білі напевне будуть мене шукати. Вони схотять мене забрати від вас...

Ґваянці відразу наїжилися й обурилися:

— Ми нікому тебе не дамо!..

— Ми поб’ємо всіх, хто схоче тебе від нас забрати, Світанку!..

— Ми погинемо до останнього в твоїй обороні!..

Арасі вдоволено посміхався: як-не-як, а тепер він мав сильну оборону.