Це дещо прикре становище трохи смутило хлопця, але він навіть не пробував протестувати, бо знав, що не поліпшить його, хіба викличе своїми протестами ще більше недовір’я і тим самим погіршить ситуацію.
Хоч Канту й Жакаре впевняли, що в Долину Іґурей тепер легко йти, — однак Данко був цілком іншої думки. Сонце в обідовій порі припікало немилосерно. На полудні, звідки можна було чекати прохолодних вітрів, здіймалися стрімкі гребені гір Маракажю та Каагвасу, що йдуть кордоном між Бразиліею й Парагваєм, а паралельно до них, майже просто з півдня на північ почався хребет Амамбаї. І, щоб дістатися в Долину Іґурей, цей хребет треба було перевалити. Східні боки гір вкривали дрімучі нетрі, в проваллях текли рвучкі потоки й ріки, а в широких долинах зеленіли розложисті трясовини — і все це вимагало багато труду й обережности при переходах.
Індіяни поборювали ті перешкоди легко, але Данкові доводилось виснажуватись з останніх сил, щоб з честю витримати тяжкий іспит. Добре було хоч те, що його наплечника несли провідники, і для них він не видавався тягарем. Тільки зледащіла Фрузя тепер нізащо не хотіла мандрувати самостійно і неодмінно сиділа в Данка на карку. А коли й злазила, то виключно для того, щоб поласувати овочами. Наївшись, вона підстерігала решту товариства на дереві і звідти скакала просто на голову своєму панові. Від несподіванки й переляку Данко кожного разу мало не падав на землю, чим викликав страшне вдоволення Жакаре й Канту, а найбільше — самої Фрузі.
Але, як-не-як, найголовніше і найтяжче лишилося позаду. До оселі було півтора дня дороги, і мандрівники сіли відпочити. Жакаре вполював паку[65], оббілував і порозрізував на кусні. Дальшу роботу з приготуванням печені здав на Канту, а сам сидів і рахував пальці. Фрузя десь полізла в ліс за поживою, Данко лежав під високим корчем, з насолодою розпростувавши змучене тіло на прохолодній траві, а Канту мугикав якусь невиразну пісню і дбайливо обертав над вогнем настромлені на веретела порції м’яса.
Сонце стояло в зеніті. Безхмарне небо, полиняле від горячі й світла, виглядало втомленим і піднесло своє молочно-попелясте шатро десь геть, в незбагнені висоти. Дим з вогнища, прозорий і тремтячий внизу, вгорі клубився білими й сивими густими хмарками, поки не розпливався ще вище в ледве помітні пасма, що тяглися з півдня на північ. Вся природа, розімліла від спеки, здавалося, дрімала, застигши в солодкій непорушності.
Данка також морив сон, але він, глянувши на печеню, зрозумів, що незабаром поспіє обід, і сказав:
— Піду скупатися.
Жакаре відразу покинув рахувати пальці й підвівся з місця. Почекав, поки Данко витягнув з мішка рушник і мило, а тоді пішов за ним по п’ятах до ріки. Індіяни вже звикли до того, що хлопець купається перед їдою, а не після неї, як це робили вони самі, і за кожним разом по черзі пильнували його підчас купання.
І тепер Жакаре спочатку йшов за Данком, але коло самої ріки випередив його, уважно оглянув берег, подивився у воду, чи нема крокодилів, і годі хитнув головою.
Данко миттю роздягнувся і плюхнув у лоскотливе срібло хвиль. Побовтавшись трохи і вимившись добре з милом, виполокав свою просяклу потом одежу і розложив на березі сушити.
Сам, вернувшись до вогнища, переодягнувся в чисте, як це робив щодня, і тоді взявся з апетитом їсти.
По обіді прийшла черга купатися на індіян. Вони пообтирали жирні від печені руки об волосся і чисто по-дитячому з криком і гулюканням покотилися наперегони до ріки.
Щоб дати їм можливість спокійно купатися, Данко пересунувся під захист великого каменя і ліг так, щоб індіяни його добре бачили. Тоді положив під голову мішок і збирався вже заснути, як раптом з’явилася Фрузя. Вона була дуже неспокійна, тремтіла, оглядалася на ліс і видимо, хотіла щось сказати. Але що саме — Данко не розумів. Він уже хотів встати і подивитися, та Фрузя, зрозумівши його намір, вчепилася йому за волосся і пригнула його голову до землі.
«Небезпека! — подумав хлопець. — Десь є небезпека!»...'
Ще кілька днів тому назад, опинившись в такому становищі, Данко напевне закричав би і покликав би Жакаре й Канту вголос. Тепер же він, уже набравши певного досвіду, того не зробив, лиш махнув у сторону ріки рукою, даючи знак своїм товаришам вернутися.
Цей знак був помічений відразу, й обидва індіяни тільки на секунду насторожено по-заячому піднесли голови, а тоді кинулись бігом до Данка. Та в половині дороги Жакаре якось неприродно високо підстрибнув і, перекотившись клубком, повалився на землю, зарившись з усього розмаху головою в траву. Одночасно Данко почув фурчання кількох стріл і навіть побачив, як дві з них встромилися в землю саме в тому місці, звідки перед секундою стрибнув уперед Канту. Фрузя запищала тихенько і забилася глибоко під камінь, а Данко, не тратячи ні секунди часу, вихопив з мішка фоґети. Як на злість, перших два були такі, що запалювалися від вогню, і, поки Данко знайшов третій, впав і Канту. Стріла пройшла наскрізь через його груди, але бідний індіянин ліз далі, поки не допав свого лука. Прилігши за корчем, Канту наложив стрілу і пустив тятиву. Данко в той самий момент шарпнув шнурок фоґета і гримнув у небо високим стовпом вогню. Тоді також вхопив лука і вискочив зі свого укриття. Тут побачив напасників: один уже лежав на землі, пробитий стрілою Канту, другий, присівши, закаменів, переляканий фоґетом, а третій у панічному стресі, гнався, мов божевільний, навтікача. Данко полетів за тим третім, стараючись заложити стрілу на тятиву. Та від поспіху, поденервування і невправносте з цього нічого не виходило. Спущені стріли падали далеко від мети, а втікач все віддалявся. Данко аж тепер зрозумів, що йому дійсно далеко до звання справжнього лучника, і сердився на себе за те, що ніколи не вчився стріляти на бігу і ніколи не думав, що це йому колись придасться. Лишивши невдалі спроби зі стрілянням, котрі його тільки затримували, Данко тепер старався просто затримати голого індіянина і кричав йому вслід:
— Стій!.. Стій, не тікай!..
Але втікач зовсім не мав охоти зупинятися і біг так довго, поки дороги йому не перегородив яр. Ткнувшись сюди й туди, індиянин миттю обернувся і наставив на Данка лук. Хлопець сховався за дерево, витягнув одне буска-пе, тернув його об стовбур і кинув у той бік, де стояв ворог. В тій же хвилині рукав його сорочки пробила стріла, і він інстинктовно шарпнув руку назад. Перший тріск буска-пе зіллявся з голосним виттям, а за ним почувся шурхіт гілляк, ламаних падаючим тілом. Потім знову трісло буска-пе, і на кінець роздався стогін, повний жаху.
Данко тепер вискочив з-за дерева і підбіг до краю яру. Став над його берегом, глянув униз і, вражений, подався назад: не нижче яких чотирьох метрів він побачив тіло індіянина, що корчилось передсмертними судорогами в обіймах величезної жібої[66].
В один момент хлопець забув про все і вже хотів стрибати в яр на допомогу. Та, коли зблизився вдруге до урвища, побачив, що рятувати нема кого: кров густою цівкою збігала з уст невідомого дикуна, а жібоя стискала його далі, з хрускотом ламаючи своїй жертві ребра.
Тепер Данко пригадав своїх товаришів і, повернувши назад, погнав щодуху їм на підмогу. Але й тут запізнився, бо застав уже три трупи та вмираючого Канту, що лежав боком, простромлений наскрізь стрілою.
З розпукою в душі й сльозами в очах Данко стояв над смертельно раненим приятелем і не знав, що почати.
— Води!.. — слабим голосом обізвався Канту. — Пити!..
Заливаючись сльозами, Данко метнувся з казанком до ріки, приніс води і подав її вмираючому. Але Канту вже навіть не відкривав очей. І тільки коли Данко скропив його чоло й скроні, — опритомнів. Жадібно ковтнув трохи води і заговорив уриваним голосом:
— Ботокуди... Убіражарині бурґи... Я помстився за себе і за Жакаре... Убив двох... Коли прийдеш до племени, скажи, щоб також помстилися....
— Канту, — гладячи кострубату голову, плакав Данко, — Канту... Скажи, як тобі допомогти?.. Як витягнути стрілу?..
