— Тихоне, оце Давид таке розказав за життя, за дiтей, що… як ти собi не хоти, а щоб… — i не доказала, бо почервонiла, i над очима брови чорнi стрiпнулись. I очi на Давида — стрiлися очима. Чоловiки смiялись, жартували, i Тихiн теж.

— То ще треба розслiдування зробити: хто винен iз нас?

Марiя встала з — за прядки, напилась i до столу кухоль принесла — поставила. Потiм через стiл станом гнучким до чоловiка перегнулась i чуб йому з жартом розтрiпала рукою на очi. Тодi на Давида очима — блись, чорними.

Дрiбниця це, а так якось погано i тодi було, i зараз Давидовi.

Витяг кисет, став закурювати. Мiсяць дивився, а вже не смiявся. Надi

Пслом, у мiсячнiм сяйвi, на кручi, де човен прив'язаний, нiхто вже не стояв iз заломленими руками — сама верба розпатлана схилилась над водою. На селi не спiвали дiвчата, чути, реготались: у морозному повiтрi аж сюди лунко їх голоси. I лунко з вулицi цокотiв вiз, ближче, просто до млина парового. I знов Давидовi груди отак тiльки — тук!

Як до млина доходив, обiч возiв порiдiлих забачив кобилу Тихонову сiру: в дузi стояла бiля акацiї прив'язана. А з млина гомiн голосний чути було i смiх. I як зайшов туди, що перше — смiх Марiїн. У бiлiй хустинцi маленькiй, наперед крайками зап'ята, свитка розстебнута, i очi горять, а обличчя рум'яне од жартiв. О, до них попадись тiльки! Дарма що бороди, що, може, в котрогось дома шестеро дiтей голопузих, люблять жiночий смiх. А ще як весела, та бiдова, та дотепна, — клочать тодi бороди бородачi, й очi в них звуженi.

— Кажеш, мiшка не наб'і. Той дiд iще наб'і.

— Е, нi вже, — похитав головою сивий дiд од коша, — люльку ще так — сяк, хоч пальцем натопчу.

— Го — го — го!..

— Марiі!

Крутнулась на каблуцi молодиця та й не чула вже: глянула до дверей, i брови здригнули. Ступила крок, спинилась i смiіться очима.

— Де це ти, мiй мiрошнику, та забарився?

Давид навмисне, аж надто поважно:

— Наша черга за дiдом молоти.

— А! — i пильно глянула на парубка, i стала — не знати: чи смутна, чи задумана.

— Лови, Карпо! — дiд кинув од коша порожнiй мiшок, а Карпо саме зав'язку суче, то Марiя схопила мiшок, почепила на ящик i совиком насипала борошно в нього, i вже знов весела (про людськi очi), а про себе — нi — нi, та й гляне на Давида, задумана.

Той позносив мiшки на помiст до коша ближче й сiв на них, головою на руки схилившись.

Дiдове Остапове випадало.

— Лагодь, Давиде.

Давид розв'язав мiшка Тихонового — пшениця. Як випало, пiдвiвся й засипав на кiш, тодi став до ящика з порожнiм мiшком — убирати. Марiя пiшла до коша. Гуркотiв камiнь. Селяни стиха гомонiли промiж себе, хто дрiмав. Раптом знадвору вбiг Карпо.

— Хлопцi, та що це за жарти такi дурнi: хто це отосу вiдчепив? Смiх.

— То жарти, правда, плохi!

— А ти дивись, у кого двi, — хтось радив весело, — та й собi пожартуй!

А дiд Остап:

— В'яжи хоч вiжки, чоловiче, то доїдемо якось додому.

— Та нi, що за народ такий без понятiя! Гуркотiв камiнь, i знову стиха гомонiли промiж себе селяни. А хто й дрiмав.

Давид заклопотано вбирав борошно: покладе совик, наб'і тугенько мiшок i знов за совик береться. На Марiю силкувався не дивитись — i так знав: сторожка вона й за кожним рухом його стежить. I крiзь повiки немов чуі на очах своїх погляд її гарячий. "А, яка це дурниця!" Аж хмурився. Думав про сход завтрашнiй. Це ж уперше пiсля стiлькох рокiв усiх обухiвцiв у гуртi побачить. Якi вони на сходi? Невже то правда: що б не голосував Матюха, завжди "одноголосне" проходить? Воно й те — темний народ, нажаханий. Ну, а коли побачать, що правда ж і таки десь, бiдняцька правда… "Нi, чорта з два, Матюхо!" Згадав у степу економiю й дядька Клима. Нижче саду буде виселок, колектив у дворi. Гр — гр — гр… — жатками жнуть. Тихiн на переднiй, дядько Клим… А на стернi молодицi, дiвчата над снопами, в червоних хустках, у бiленьких… i крайками якась наперед зап'ята, чорнява, весела…

У, чорт! А вона стоїть бiля коша, на нього дивиться, задумана. "Нi, це свинство треба к чорту! З Тихоном жити треба, робити. Хто вiрнiший за нього?"

Набиваі мiшка, мiцно губи. На чолi високому мiж брiв зморшка. I такий смуглявий та… хороший!

— Давиде! — щоб хоч глянув на неї. Звiв голову. — Треба засипати?

— Та вже ж.

Насипала в коробку жита Марiя й стояла з нею в руках, потiм вигнулась пругко, в кiш заглянула, потiм на парубка — в тiй самiй позi, i ждала. I забулася. Аж коли знизу Давид гукнув, кинулась i засипала жито.

Так i змололи. Давид набив останнiй мiшок, зав'язав туго i звалив собi на плечi. А Марiя ще ранiше схопила мiшок, нiхто й не пiддавав їй, i до воза побiгла. Як нiс Давид, саме поклала була на возi, й крутнулась, i — темно ж — просто на парубка налетiла, просто грудьми.

Той за плече її.

— Легше, молодице!

I хоч темно, ну, от же бачила, ну, та всмiхнувся ж. Повеселiшала вiдразу Марiя. Мiшки тi пиряла; свитка розстебнена, з — пiд хустки пасмо чорне вибилось. А вже як їхали, Давид сидiв, ноги через полудрабок звiсивши, i поганяв, а вона ззаду на мiшках лежала горiлиць, головою аж до лiктя Давидовi й очима знизу, як той оглянувся, немов кликала: ось прихились!

— Давиде, чого ти сьогоднi такий непривiтний?

Той смикнув за вiжки.

— Чого б же я? Я однаковий.

Марiя задумано:

— Е, нi!

I мовчали потiм усю дорогу обоі. I думав знов Давид про Тихона й про його кашель поганий. I думала Марiя — хто знаі? — може, теж про Тихона й про його кашель поганий?

Тихо у вулицях. Темно по хатах. Тiльки в Матюхи всi вiкна свiтилися, i хоч не виразно, а чути було, коли проїздили повз двiр, спiвала за вiкном спiвачка з грамофона якийсь романс.

— Ну, от i дома вже ми.

Давид оглянувся до Марiї, а вона лежала горiлиць на мiшках, як i тодi. Мiсяць їй в очi, i темнi, i блискучi, i нерухомi, мов склянi. Давид одiрвав погляд од неї й сплигнув. Марiя звелась тодi й сiла. Скинув мiшок Давид, до тину поставив, другий взяв на плече. Марiя взяла вiжки.

— Тiльки от що, Марiі, - затримав її Давид, — хай Тихiн дурня не строїть, нехай лiкуіться. Хлiба жалiі — хлiба наробимо.

Жiнка журно й задумано:

— Та хлiба не жаль, i полотно ж у мене і. Хiба я жалiю!

Рушила. I от як од'їхала вже, а Давид саме на перелаз став, оглянулась до нього й щось сказала. Не тукнула, а тихо, Давид i не розчув навiть.

— Що таке кажеш?

Тихо. Смiшок…

— Е, було б слухати!

Тихо. Спiвали пiвнi на селi.

Давид повносив мiшки в хижу й зайшов у хату, засвiтив свiтло на столi. Мати встала вечеряти синовi дати. "Мабуть, уже пiзно?" — спитала. "Та за пiвнiч і". Але й повечерявши, не загасив ще лампи вiн. Дiстав з полицi абажур з газетного паперу, щоб на пiл не свiтило. Поставив лампу на край стола й роздягся. Спав вiн на лавi проти вiкна, до покутя. Над вiконечком маленьким — Ленiн. На покутi в головах — жмут книжок.

Дiстав одну. Ще очi дивились мрiйно кудись за вiкно в мiсячну морозну нiч. А потiм одвернувся: "К бiсу!" Розгорнув книжку i, знайшовши сторiнку загорнену, вп'явся очима в дрiбненький шрифт.

Гикнув Матюха — ще очi заплющенi, поплямкав губами, а в ротi погано: "Фу!" Розплющив очi заспанi — над головою кульки блискучi лiжка, вiд стiни килим i черевичок голубий iз жовтим, гарусний, Лiзина робота. "Гик", — схилився з лiжка над чавунчик, сплюнув. На подушцi бiлiй руда пляма, й на простирадлi пляма. Було того… знать. Що й скiльки там випили звечора! Чи, може, що був у розстройствi?

Буль — буль, буль — буль — надали секунди десь за стiною в їдальнi, мов пiсля дощу краплi з ринви в шаплик. I тихо. Лише через хату за дверима шипiло, шкварчало щось, i дух смаженого несло, аж на блювоту зводить.

— Зiнько!

Голос хриплий з перепою, — тоненько дзенькнула скляна ваза на комодi, як ото муха крильцем об струну. Рипнули дверi кухоннi, вiдхилилась половинка в спальню, i на порозi — Зiнька.