У журбi отакiй i подружився Давид з одним австрiяком, на ймення Стах. Залюбився в пiснi вiн хлопцевi сердечнi. Бувало, каже:

— Спiвай, хлопче. Най серце за неправду болить змалечку. Виростеш — бунтар будеш!

Вони й на степ виїздили орати завжди вдвох. Давидко коли поганяі, а Стах за плугом борозною йде i щось розповiдаі. Про родину свою, про iншi краї, про минуле. (Дома, в Галичинi, вiн за вчителя був, а потiм на вiйну його забрали, та вiн передався до полону). Який вiн був хороший! I знав чисто все, що не спитай: i де земля взялась — не як у школi пiп учив, i чому люди бiднi і i і багатi, i яке буде колись життя… Бувало, примружить очi, дивиться й каже:

— Отут, де фольварк панський, не буде вiн панський, бо пана виженете. А самi, наймити, житимете за хазяїв. Земля вся буде ваша, i худоба, i дiм, i ще дома такi збудуіте, i сад насадите бiльший…

Давидко аж оторопiв:

— Так пан же не впустить.

— А так, так, — не пускатиме пан, жовнiрiв визве гнiздо та землi боронити. Таж вас сила з сiл. А й жовнiри хiба не з села? Хiба то не їхнi батьки та брати прийдуть маіток брати? На брата, на батька хто зведе рушницю?

Очi горять у Стаха, горять у Давидка. Хоч i мале воно, хоч i замурзане.

— Товаришу, дай закурити!

Давид аж кинувся.

— Будь ласка, якщо і.

Воли парубчак спинив, вилiз iз борозни на облiг i стояв у лахмiттi, — зразу видно, що наймит. Давид звернув на стерню й пiдiйшов до орача. Поздоровкався, закурили. Ну, а воли спочинуть тим часом.

— Сiдай, товаришу. Це не з служби, бува, не дев'ятсот перший?

— Дев'ятсот перший, еге. А ти не з Обухiвки часом?

— Нi, я он з отих хуторiв. — Вiн виступив з — за вола й пужалном ткнув у простiр, де за рiллями, за облогами в балцi хутiр визирав зеленим дахом iз червоного, як величезний пук калини, вишневого садка.

Може, чув про Огиря? Так ото служить у нього. А це тут оре. Воно земля й обухiвська на паперi значиться, то як справа до продподатку дiйде, а так — хутiрська земля. Потому — далеко страшенно вiд слободи, за десять верстов не наїздишся, не находишся, ну, в оренду й здають. А ще як коняки в котрого бiдняка немаі — погиб, щитай. А хуторянам — подай боже. Огирi, Хоменки, Кипшарi… Ой, треба ще на них вiсiмнадцятого року! У декого десятин на двадцять п'ять посiву самого, та випасаі товару скiльки. Вже ж на долонi не випасеш. От i щитай кругленько — тридцять. Норма! Бiльше з половини беруть: виоре, засiі. А зiжне другий незаможник, подивиться на копи та тiльки потилицю почухаі: на плечах за десять верстов не однесеш.

Хоч покинь на стернi. Оцим моментом i користуються куркулi. Бувало, за самий продподаток та за який мiшок зерна всю норму оддавали. От вищитай, — той же восьмий або десятий снiп…

Вiн жадiбно затягався цигаркою, що стала вже самий вогник, аж по мокрих губах шкварчала. Тодi плюнув, iще попросив на цигарку. Бо сьогоднi вiн пiсникуі: пiзно вчора повернувся з оранки та й не висушив тютюну. Давид дав на другу i сам другу скрутив.

— Погане ти, дружище, розповiдаіш.

— Та тут як викласти тобi усе життя наше, нi чорта воно не варте, братухо! — Вiн чвиркнув крiзь зуби i трохи помовчав. А згодом пiдвiв голову i, примруживши око, пильно глянув на червоноармiйця.

— А на фронтах воно як там? — спитав чомусь пошепки. Давид вiдказав, що фронтiв нема тепер. Парубок нiчого не сказав. Тiльки враз одiрвав погляд од Давида i опустив очi на рiллю. Заговорив згодом, пiдвiвши очi:

— Ти от повiриш, мiй хазяїн — куркуляка ж який: мав сiмдесят десятин землi, а тепер — оце приїде дочка з Обухiвки, що за голову сiльради торiк вийшла, за Матюху…

— За Корнiя? Що був воінкомом при волостi? — Давида аж смикнуло.

— Ну да. За комунiста. Так вiн ото дочку в Огиря й схватив собi. Там весiлля таке було! З району начальство приїздило, ракети пускали.

Скривив губи парубок в усмiшку якусь, i презирливу, i болючу, i ще раз чвиркнув крiзь зуби. Задумався. Раптом згадав i пiдвiв обличчя до Давида:

— Да, так я й не доказав. Приїде оце, бувало, в гостi та й похвалиться, буваі, батьковi, що там Миколай Миколайович наступатиме, чи що. Так плюіться, не признаі. Пробi, якої трясцi йому тут треба. Щоб знову рiзанина пiшла? I так, мовляв, життя налагоджуіться. Та 'дже: пара волiв, пара коней на синовi стоять, двi норми й ще землi, аби брав. Горою стоїть за радянську владу, — знов губи в усмiшку. — То отаке — то, товаришу.

— Н — да. Дiла тут у вас…

I задумався Давид. Згадалося — колись читав книжку "Нове село". Тодi якось аж не вiрилось, що живi отi цифри нетяг, здачi землi в оренду… I от цей парубчак уже ж не вигадуі: "буваі, за продподаток норму здають", "по тридцять десятин посiву в декого". I ще от — Матюха й Огирiвна. Чи подурiли вони тут? Чи самогону пообпивалися?

Кинув цигарку потухлу Давид i пiдвiвся з землi, речовий мiшок перекинув на плечi:

— Прощай, товаришу, — до орача. — Як же тебе хоч звати?

— Iльком. А тебе?

— Давид Мотузка.

— Ну от. Будемо знати.

Вiн узяв воли за налигач, замахнувся батогом i свиснув. Рушили. А Давид пiшов стернею. I ззаду довго ще чув свист Iлькiв. Якийсь такий… ну от — немов то чайка над степом лiтаі, кигиче.

Над ставом, що колись належав економiї, як проходив Давид, шумiли верби хором жiночим, тужливим. А одна — плакуча — над самим урвищем схилилася в розпачi над ямою обiч млина водяного, — аж її коси розпустилися i впали у воду, i занiмiла.

Хто її тугу збагне? Бо хто бачив?

…На конюшню козаки — денiкiнцi Катрю ковалеву, що при дворi жив, затягли — красуню степову, розпатлану. I на тiло молоде, як пси, накинулися. Так цiлу нiч: дудлили самогон, горлали пiсень, щоб не чути було крику дiвочого… А вранцi, змучену, випхнули за дверi…

Тiльки — тiльки свiтало. У лiс до партизанiв, як тiнь, прийшла й сказала: "Сю нiч". Потiм — нiколи нiхто вже не бачив її. Бо нiч була темна, її остання нiч. Спали козаки в сараї i в штабi спали. Як тiнь кралася, — тиша така. Лиш десь у березi блукав хтось, її гукав — може, мати. I враз з усiх кiнцiв спалахнуло: сараї, конюшнi. Кинулись iзсередини до дверей — засунено знадвору, стiни кам'янi: крики, гоготiння полум'я. А з степу тодi ватага партизанiв — з усiх бокiв оточили маіток. Давид iз хлопцями повз ставок саме бiг тодi — на кручi щось майнуло бiля млина… — А! хiба тодi знав! — Мерщiй у двiр гайнули. Захопили штаб, розстрiляли, забрали два кулемети i коней. Потiм до самого свiту шукали Катрю в саду, бiля ставу — не знайшли… Лише днiв через кiлька, — вже в лiсi були, — звiстку сумну принiс Давид (ходив уночi в хутiр на розвiдку): у ставу знайшли утоплену Катрю ковалеву…

I от — плакуча верба бiля млина над урвищем ламаі руки, хитаі головою, мов журить когось: "А — і!.." I шумiли верби хором жiночим, тужливим.

По греблi пройшов Давид повз водяний млин. З — за безлистого саду, як крiзь сивий серпанок, червонiли цеглянi будiвлi. Обiч пiд садом бiлiла хата, челядня, жовтiв невеличкий ожеред соломи. Ближче, — з кузнi вилiтав сизий димок, а раптом не стало, i тодi з кузнi загупало молотом по ковадлу: гуп — дзень.

Хтось живе в економiї.

З греблi Давид просто й звернув до кузнi. Побрiв рудою жаливою та бур'яном понад ставом. Обiйшов ярок, порослий ожиною, молодняком, i пiдiйшов до кузнi — землянки. Молот не гупав. Чути було з землянки — сопiв мiх i гомiн тихий.

Давид спустився сходами в землянку. Бiля горна — коваль.

Так i зарум'янилось лице Давидове радiстю:

— Здрастуйте, дядьку Петре!

— Здрастуй… товаришу! — мовив од горна сивий iз закуреним обличчям коваль, пильно вдивляючись у червоноармiйця. Видно було, що не пiзнав.

А Давид — той одразу впiзнав дядька Петра. А то незнайомi два: хлопчисько дув мiх та якийсь кремезний чолов'яга рудобородий сидiв пiд стiною в солдатськiй ватянцi i в кудлатiй сибiрськiй шапцi. Вiн, видно, помагав ковалевi кувати, а це лише сiв i крутив здоровенну цигарку. Як слинити, пiднiс її до рота, тодi скоса пильно глянув на червоноармiйця бiля дверей. I всi мовчки дивились.