I змовк Давид, затягшися цигаркою. Марiя й не рухнеться на кобилицi. Очей не зводить з парубка.

— От я й думаю собi, — знов Давид, а очi захоплено в нього на молодицю, — яка б з тебе, Марiі, та делегатка вийшла б! Замилуватися тобою.

Дивився, поривний, на неї. I таки ж гарна! Знов заговорив:

— У нас i досi чоловiки про жiнок так гадають собi: "Волосся довге, а розум короткий". Дурниця! Скiльки їх і i в партiї, i на громадськiй роботi взагалi. Селянцi ще трудно, то правда, хазяйство, бiля горшкiв, над прядкою з ранку до ночi, дiти облiпили, як реп'яхи. А в тебе ж, Марiі, нi дiтей нема… — i раптом занепокоіно: — Марiі, чого ти?

Жiнка повернулась до нього, i на обличчi в неї бiль. Сказала по паузi:

— Хоч не нагадуй, Давиде, — i видавила з мукою, — менi про дiтей. От ти кажеш: iншу жiнку реп'яхами облiпили, куди вони? Дурнi вони! Та я б, Давиде, хай би їх було в мене не знаю скiльки, не реп'яхи, а квiтоньки були б вони в мене! Чи я їх не нагодувала б, чи не обпряла б? I ще б знайшла час на щось iнше: чи на сход, чи ще куди. Це ж усе для них; от i школа в нас на зиму необмазана, чи ось ти колектив задумав, для них же це все, для дiтей. А як нема… Ми он те лiто мазали хату з Тихоном — як радiсно було! Тiльки що побралися. Та й пiч, я пiчникам кажу, щоб же тепленька була, i вiкна, щоб же — їм ясно! А тепер… Приходю додому — в хатi як на розпуттi, як билина. Та й билина росте — насiння з неї впаде, а на другу весну хоч i суха, та навколо ж так i пруть iз землi зелененькi… А ти, Давиде, як яку радiсть: "Дiтей у тебе нема"… — В голосi тихий докiр i жура.

Дивилась на Давида. Така не бачена, не знана ще ним i наче зiв'яла.

Було хвильно й жаль було жiнки. Тож iще хвилину тому — з очей аж сипалась веселiсть i смiх — бринiла вся молодiстю й смiхом дiвоцьким. А це немов одразу зiв'яла. Давид аж невеселий. А вона — чи що згадала, чи здумала — раптом мов вилиняла з журби та задуми, очима обдала ясно парубка. Палко й наче з викликом:

— Давиде, ну скажи менi: та чи ж я, трясця його знаі, не молодиця?! Бринiла знов уся, всiм тiлом пругким, молодим. А до Давида очi аж палять.

— Слухай, Давиде, подерж кобилицю, раптом згадала Марiя, що мазати ж треба.

Давид пiдвiвся й подержав. Вона, не зводячи з парубка очей, спустила ноги на перекладину, руку гарячу поклала на плече йому. Як спускалась, грудьми аж об нього черкнулась. Очима — в його темнi. Й затихла, призивна. Мить, потiм одiрвалась i сплигнула на землю. Дихала важко, а до Давида з мукою:

— Ех, Давиде!

Тодi ж iз коридорчика влетiла Галька — буде мазати з тiткою Марiію. Почали мазати.

Закiнчили мазання тiльки другого дня надвечiр. Обидвi кiмнати були вже побiленi чепурненько. Вгорi на стiнах висiли зеленi гiрлянди з сосни i через хату попiд стелею, навхрест з кутка в куток, теж висiли двома пишними разками, i на них ще червонi папiрцi були почепленi. (Так бачили на цукровому заводi в клубi). На однiй стiнi в зеленому з сосни вiнку висiв портрет Шевченка, бiленьким рушником обвiшений, а на другiй стiнi, що бiля неї стiл, великий портрет Ленiна, i теж у вiнку зеленому. Був i на ньому червоний квiтчастий рушник, — котрась iз дiвчат принесла.

Мили пiдлогу вже, та як повна хата молодi, то нiяк i повернутися. Не налюбуються дiвчата на бiлу, затишну, в зеленi, хату. У вiкна з причiлка сонце червоне з заходу кинуло золотаво — червонi снопи промiння, просто через кiмнату аж на протилежну стiну, мов золотавим колоссям розсипались. I впало колосся червоно — золоте кому й на голову, у волоссi остюками заплуталось.

Дiвчата, що мили пiдлогу, прогонили вже:

— Та йдiть, бо з вами нiяк i нагнутися!

Навшпиньках через помиту смужку з тiї кiмнати вийшов Яким.

— Да — да, товариство, хай уже дiвчата домивають. Iдiть собi! От у недiлю на вiдкриттi до пiвночi сидiтимемо.

Юрба помалу танула. Червоне на стiнах гаснути стало. Дiвчата помили. Потiм ще ганчiрки повиполiскували (ще ж пригодяться) й розвiшали їх на конов'язi. Повдягались у сiнях i розходились.

Яким вийшов iз Давидом i ще з одним парубчаком — Савкою, "видатним малярем" обухiвським. Замкнув хату — читальню, а ключ собi в кишеню поклав.

— Хватить уже анархiї! — сказав iз приімнiстю, спускаючись полатаними сходами.

Так i пiшли втрьох до нього. До недiлi лишився один день, а стiнгазета ще й не почата набiло.

В хатi свiтилося вже в Карпенкiв. Бiля печi молодицi з вечерею порались. За столом сидiла Якимова сестра Тетяна — школярка — i старанно виводила на великiм аркушi бузиновим чорнилом — Давидову передовицю переписувала. Хлопцi ж зараз i засiли за стiл. Дiстав Яким iз — за сволока чернетки дописiв i маленьку Тетянину палiтру двадцятикопiйчану з аквареллю. Славка ж зразу став випробовувати пензельком фарби. Треба це їм намалювати заголовок газети, малюнки та заставки. Давид почав читати дописи. Добра з них половина були його власнi, але були й ще чиїсь. Писанi чорнилом i олiвцем, усi карячкуватими, незграбними лiтерами. I про що тут не було тiльки — про землеустрiй i про лiси, про хату — читальню, про Матюху. Були й вiршi, — свої Сосюри та Тичини теж були в Обухiвцi. Навiть фейлетон свого доморослого Остапа Вишнi був. Розповiдалося в ньому про якiсь дуже темнi махiнацiї в кооперативi, внаслiдок чого перенеслась цiла дiжка вонючих оселедцiв iз Губаренкової крамницi в кооператив. Давид фейлетон похвалив.

— Треба й малюнок сюди дати, — сказав Савцi. Той i собi уважно прочитав фейлетон i захоплено вiдповiв:

— Небезпремiнно намалюю! I кооперацiю, i Гниду. А як ото намалювати, що воняють оселедцi? — аж задумався.

— Хай люди носи позатикають. От i розумiй — значить, воняі з дiжки, — сказав Яким.

— Ай правда! — зрадiв Савка. Знадвору ввiйшов старий Карпенко, батько Якимiв. Роздягся, а тодi пiдсiв до хлопцiв, до стола.

— Що це ви, хлопцi, записарювали всi?

— А це ж, тату, стiнну газету пишемо, — Тетяна дiловито вiдмовила, не пiдводячи голови, над аркушем схиленої. I писала далi, слiдом за ручкою виводячи й губами слова.

Похитав головою:

— Ой хлопцi, глядiть, щоб ви не написали чого на свою голову!

— Чого це "на свою голову", дядьку Левонтiю?

— Та чув я: Тетяна читала щось про голову там i про кооперацiю. Хтось здорово пробираі. Цього ж вони не подарують. I так вовками дивляться.

— Пусте! — сказав Давид. — Вовкiв бояться — в лiс не ходити. Скрiзь газети стiннi і, в яку казарму не зайди, в який робiтничий клуб не заглянь, а на селi — в сельбуд. Це в нас тiльки щось за республiка така особлива.

— Та хто ж зна, як воно де? А в нас же, бач! Може, ще й нам, старим, у хатi мiсця не буде за це? — сказав батько.

— Буде, не журiться, тату!

Батько по тому витяг витушку з — пiд полу й почав мовчки мотати пiвмiтка. Хлопцi робили своі. Було, що Давид раптом спитав у дядька Левонтiя: скiльки воно десятин у Рокитному всiії землi — i Книшевої, i Губаренкової, i iнших — огулом. Старий перестав мотати.

— Хiба ви там i про землю пишете?

— Аякже! Земельна справа — це в нас зараз найголовнiше. Проведемо землеустрiй — на ноги станемо, а нi — так i не вилiземо iз злиднiв. Це менi в статтю треба — скiльки землi. Про нарiзку тут мова йде на поля, так от по скiльки воно в якому куску?

Дядько Левонтiй пильно думав, вираховуючи в головi. Сказав потiм:

— Так десятин триста, а може, триста з гаком. Отак щось.

Давид записав триста. I ще потiм питав дядька Левонтiя про те, про iнше. Карпенко завжди спиняв витушку й вiдповiдав поважно. А потiм i мотав, а думка не спала. Час од часу вставляв i своі слово в розмову до молодих.

Пiшов Давид пiзно вiд Якима.

Дома пряла сама мати на лавi, бо Христя до Гальки пiвнiвської на попряхи пiшла. Батько чобiт Петриковi латав бiля лави. Дiти вже спали обоі.

Подаючи вечерю синовi, мати згадала:

— Була Марiя Тихонова. Казала, щоб небезпремiнно до них прийшов. Аж двiчi прибiгала: зараз звечора й оце тiльки — но.