Валька лавочникiв: "Не пройдьот номер, земля закрiпльона". А далi палець устромив у чорнильницю та й мазнув по малюнку. Ох, я ж його я — ак мазну в ухо, аж звалився з парти. А Ганна Iванiвна: "Хiба так можна?" — "А що ж воно… собаче!"

— Так у тебе ж синцi! — смiялися в хатi.

— Це вже потiм iз — за рогу. Це й кожному так можна. На перемiнцi набiг iз своїми та й дав ото… Ну, та й ми iз хлопцями їм надавали. Оце пiсля урокiв аж за млин гнали кiлками. Книшенкiв Iван i чобота в грязюцi загубив, а ми й знайшли та на млин закинули. Мати хитала головою й журила сина.

— Хiба ж можна отак робити? Що ж iз вас буде, як повиростаіте, коли ось дiтьми вже воюіте? Гай — гай, дiти!

— А що ж вiн чорнилом замазав? "Земля закрiпльона!"

Це твердження Петриковi, видимо, чомусь було — може, що з Вальчиних уст, — таке ж противне. Та ще їх не бити! Потiм хлопець згадав раптом, що їсти ж йому хотiлося. Взяв на столi пiд скатертиною хлiбину житню й довго возився бiля неї, а таки одломив добру шматуряку i ну її вминати.

Мати:

— Та хоч би ж олiію помастив, он у миснику в риночцi, ти, гайдамако!

Петрик слухняний — через мить уже бiля мисника.

— Тут, мамо, пiрце саме.

— Значить, нема, дитино. Пiдожди, ось галушок наваримо. Пшеничнi сьогоднi.

Мати совала сито по ночвах i хиталась постаттю, мов журилася. Дитинi шматка хлiба нема чим помастити. Три роки ось на корiвку нiяк не зберуться. Тодi ж як збули пiд голод. Теличка і, думала корови з неї дiждати. А тепер i на коня треба. I Христя ж який не принесла карбованець — усе туди. Дарма, що треба хоч би кофточку ситцеву дiвчинi. Мерзла, гибiла на тих буряках, боса — босiсiнька. А вже найгiрша старiй печаль, як на Давида гляне. Гострi материнi очi, чуйнi вуха: то десь уривок слова упав, то десь пiдмiтила, як рухнулась риска на обличчi, — i вже в серцi материнiм тривога. На фронтi ж був два роки, звiстки не чути було — болiла й сохла. Прийшов додому, i тут неспокiй, щось і, чуі серце. Тiльки ховають од матерi. Од вiкна щось спитав Давид Зiньку. Чуйно насторожила вухо мати.

— Нi, ще нiчого не помiчала, — стиха говорила Зiнька, — я, як тiльки що буде, зараз прибiжу.

О, вона тепер очей з них не зводить, хiба вже не знати як ховатимуться.

А тодi що вже боялася пiсля тiії ночi: думала, прожене Матюха. Коли ж нi.

Тiльки поїдом їсть, слова не скаже без образи. Та вже терпить. Хоч як, буваі, пече, — мовчить, мов у рот води набере, бо ще вiзьме й вiдiшле додому.

Зовсiм стемнiло в хатi. Тiльки од печi, де Христя пiдпалила солому, падало свiтло червонясте й мiнливе, грало на матерi, на лавi проти печi. Розпустилося трохи й у млi: стала вона прозорiша, й чiтко в нiй виступав тепер силует Зiньчин iз схиленою головою. Пiдвела голову й до Давида повернулася. Сказала тихо, мов марила.

До строку ж це їй два тижнi. Знов пiде на хутiр аж до весни, поки не найме хто. А може, й не найметься вже. Приходив оце вчора дядько Клим, записався у Тихона й батька записав. А це сю нiч i в снi вона бачила: наче в дворi бур'яну вже немаі, розчищено, i сохи вже нашi закопують.

— Тебе, Давиде, погано бачила увi снi. Ну, це через те, що я боюсь та що думаю все.

— А ти не думай нiчого.

— Як воно само думаіться.

Дiвчина притихла, притих i Давид. Може, сутiнi хатнi нагадали давнi синi сутiнi зоряних ночей. Як жита буйнi в степу шелестiли, а вони, бувало, сидять на межi; Зiньчинi очi замарено в зоряне небо, а хлопець дивився в її замаренi очi…

Раптом кинулася дiвчина й схопилася з лави. Ой, що ж це їй дома буде! Бiля печi Христя схватила за полу, хвилинку ще з нею пошушукались.

Давид задуманий у сутiнях сидiв бiля вiкна. I була, як колись, прокинувся юнацький запал i завзяття. "Брехня! Ми ще поборемось!" На далеких гонах в уявi виступала мрiя улюблена неясними обрисами сонячно — барвистих плям. Потiм перед нею стали очi — не заступили, бо прозорi. Тiльки заграло крiзь них веселкове оте, що вдалинi…

Днi йшли за днями по довгих паузах ночей, осiннiх, беззоряних.

Осипалось листя вже геть — чисто з дерев. Понамокали од дощiв i мов нижче понависали стрiхи. Розгасли вулицi й дороги в степ. Осiнь… Хто оборався i в кого ще смугами рудiли облоги в степу на чорному тлi чужих рiль — однаково вияснювали полички плугiв i ховали по повiтках до весни. Вся робота тепер у дворi. Чоловiки порались коло худоби, "до ума призводили" хлiб: по клунях вiяли, точили на решетах, трiірах. Цiлими днями з ранку до ночi на дворi. Ото тiльки й у хатi, як їсти. А встане з — за столу, i цигарки не скурить, мерщiй за шапку. Бо в хатi ж i дихали важко: ще не звикли легенi пiсля терпкого степового повiтря до пороху з мичок, до чадного з печi кiзякового духу. Та й кутюрма ж у хатi — справжня текстильна фабрика. Як тiльки витоплять жiнки, мерщiй за прядки сiдають. Прядуть на прядках молодицi й дiвчата, баби на веретенах. А коли і ще в хатi ткач — дiд сивий, — то в нехитру мелодiю прядок ще й верстат, немов барабан, гупаі i човник по основi кларнетом: сюр, сюр… Тодi й онукам робота і: цiвки сукати. Так з ранку до вечора, а ще й пiсля вечерi сидiли допiзна. Але чоловiки тiкали вечорами з дому.

— Хоч би ж он шпульку змотав, — скаже невдоволено жiнка.

— Хай удосвiта, — пiхне на порозi цигаркою i — або сюди через тин, або туди — до сусiдiв.

Тихiн казав, то й правда: вечорами тепер по хатах справжнi мiтинги. Як було колись, в першi роки революцiї. Цiлi вечори, довгi ж, осiннi, гомонiли селяни про землю, про мiсцеву владу, про новини, найбiльш про своі найближче, найболючiше — про землю. Говорили ще, правда, бiля припiчка, в колi однодумцiв пiд шум прядок, i то на дверi поглядаючи. Бо так i шмигають Матюшинi полигачi. Нюхають. Хiба ж не було Юхимовi Колодцi: отак у хатi зiбралися ввечерi, а вранцi в сiльраду Матюха викликав, i вже все знаі, що й говорилося. Пику набив, ще хотiв у Щербанiвку в мiлiцiю спровадити, та вiдпросився.

— Яке диво, що Колодцi набив пику! — стрiли цю звiстку обухiвцi. — Схоче

— i тобi, i менi наб'і! Бо вiн у властi й зна, що куди ти на нього скаржитимешся.

— Не скрiзь таке! То ми дороги не знаімо. А вiн i користуіться нашою темнотою, мовляв, хоч i заюшиться мазкою, то тiльки рукавом утреться. А от не бiйсь, чого вiн Давида Мотузки не вдаре?! Що той же прямо в вiчi йому правду рiже. Як отодi й на сходi "мерзотник ти" каже. I їхнi дiла всякi темнi викриваі. Що це означаі?

Обухiвцi просто не знали, що й думати. Говорили рiзно. Що партiйний вiн, та через те Матюха й терпить йому, чого нiкому iншому нiзащо не стерпiв би. Говорили, що то "полiтика свого роду", а що за полiтика — нiхто докладно не мiг i сам собi з'ясувати. Головне, що сумнiвiв та пiдозрiнь Давид з його щирою неприхованою ненавистю до Матюшиної компанiї нi в кого не викликав. Спершу, правда, були думки всякi, як тiльки вiн прибув. I хоч знали Давида ще змалку й усю родину Мотузки як чесну й порядну, але — хто ж його знав? За революцiю цiла Росiя одмiнилася, а за людей що й говорити. Хiба не було, що до революцiї чоловiк — так собi, п'яничка був, наймит, пропащий чоловiк — от хоч би й того ж Колодку взяти, а тепер — хлiбороб справжнiй: коняка, корова, сiм десятин засiву щороку, i самогону в рот не бере. I знов же взяти Матюху — бив буржуїв, за бiдняцьку владу нiби йшов, а тепер… То отак i Давид, може?

Але першi зустрiчi та розмови з ним неабияк здивували обухiвцiв. Вiн був звичайнiсiнький Давид Мотузка. Як i тодi, пiд час революцiї ще: гарячий i вдумливий. Розпитувався про життя, розповiдав багацько. Голос у нього рiвнiший став i твердий. I весь змужнiв. Ходив вiн у неперешитiй шинелi солдатськiй, i хоч партiйний, а без нагана за поясом. На другий же ранок уже з батьком жито домолочував. А вечорами з селянами гомонiв: розумний, начитаний. На вулицi, на гулях нiхто нi разу не бачив. "Сурйозний чоловiк", — подумали селяни. Потiм далi, отодi в млинi й на сходi якось аж вухо рiзали його смiливi слова, голосно названi iмена: Матюха, Гнида, — що їх обухiвцi вимовляли пошепки, а то ж усе — "товариш предсiдатель, Якiв Гаврилович", не дай бо' — проти хоч слово. Кожушний Тихiн он спробував: хто зна, чий до весни дотягне. I як тодi на сходi Давид виступив, обухiвцi затаїли дихання й ждали з тривогою, що буде. Не зайняв. Це була така незвичайна подiя, що цiлi днi по тому балачок було по селу. Висловлювалися всякi здогади, пригадувались найменшi деталi: як затрусився Матюха, а з переднiх парт начебто чули, як аж зубами вiн заскреготiв. А, бач, не вдарив! Що воно означа? Не iнакше, як злякався. Навiть безнадiйно переконанi в безстрашностi Матюшинiй, а й тi лише знизували плечима. Але всi вiдчували: в повiтрi носилась тривога, i окремi слова, кинутi десь у кооперативi чи бiля млина кимсь iз "тих", вiщували, що тиша та перед бурею.