Довго не розходились бiля хати — читальнi й потiм ще купами стояли бiля ворiт допiзна. Було сьогоднi про що говорити. За землю знов тепер жвавiше, смiливiше, i хто навiть учора махав безнадiйно рукою, тепер гарячився:

— Та що ж, справдi! Де ми живемо — на планидi якiйсь чи в Радянськiй республiцi? Люди он, бач, а ми що ж — не люди?!

Хтось скаже:

— А що ж ти ранiш махав рукою?

— Нема що за ранiш згадувати! I зараз не пiзно!…Уже сутенiло, як Давид iз товаришами йшов до свого двору. Ще й на воротях дядько Гордiй застерiг:

— Глядися ж, Давиде! Бо вони такi, що й нальот на хату зроблять.

I вже хай не виходить нiкуди пiзно. Як треба буде, до нього зайдуть. Бач, списки треба сьогоднi переписати, бо на завтра ж у Щербанiвку думаі Давид. Теж занесуть iз Тихоном. Де той Тихiн? Його не було в гуртi. А хтось сказав, що бачив — на той куток пiшов кудись.

Погомонiли ще й за ворiтьми трохи. Потiм розiйшлись.

Давидовi чомусь так весело. Трохи й тривожно, але то — пусте. Ну, що вони йому зроблять? На людях не займуть, а пiдслiдити ввечерi — теж чорта з два! Про нальот згадав, що Чумак застерiгав його, тiльки всмiхнувся. Ну, а й те подумав: бiс їх знаі. Тягнирядно i Якiв, правда, хлопцi "одiрви та покинь". Тому, як iшов у хату, взяв вила — трiйчатки й поставив у кочергах.

А пiд лавою сокира — хай тiльки поткнуться! Батько вже дома був, саме обротьку лагодив бiля свiтла, а бачив, як Давид зайшов.

Спитав стривожено:

— Нащо ти, сину, вила в кочерги ставиш? Давид трохи зам'явся: не хотiлось говорити, щоб старих не лякати. Врештi знайшовся i, зовсiм мов весело, сказав:

— А ви ж коня привели, будем цього вже з вилами стерегти.

Мати аж руки згорнула — як у благаннi:

— Не доведи господи! На цього вже як i трудно стягалися, не дай бог заведуть, тодi хоч у яму лягай.

Батько сказав хмуро:

— Треба запори поробити, — завтра до коваля сходю. А на цю нiч у яслах ляжу.

Так i було: повечеряли, i старий, узявши сiряка, пiшов спати в повiтку.

Приходив Гордiй Чумак iз своїми списками. Тихона не було. I на дiм до нього заходив Гордiй, та хата защеплена знадвору i кiлочок застромлено. Ще, знати, не приходив. Ну, як тiльки вернеться, повинен би сюди прийти.

Нi, не було Тихона; вже й пiзно. Гордiй посидiв ще трохи, погомонiли з Давидом, а потiм пiшов. Та ще й знадвору постукав у вiкно й сказав Давидовi:

— Не сиди отак проти вiкна!

Давид сiв глибше в куток. Став олiвця ножем пiдстругувати.

В хатi вже поклалися спати. Прибiгла з вулицi й Христя, рожева й весела. Потiм одломила шматочок хлiба й вечеряла — борщу їй не хотiлось. Трохи дивилась на Давида пильно, тодi задумалась.

По паузi сказала стиха:

— Сьогоднi Зiнька така сумна була. Питала мене, чи правда, що ото балакають?

Парубок схвильований глянув на сестру.

— Що ж ти сказала їй?

Христя повела плечима.

— Сказала, що я не знаю.

Давид задумався. Може, в мислi стала перед ним постать дiвчини з великими темними й сумними очима, як отодi в хатi в ту нiч, i заплакана. Може, вдалинi десь, у давнинi, зашелестiли жита пахучi, буйно — зеленi в тривожнi мiсячнi ночi. I зараз на душi в нього так, як тодi, — i сумно, i радiсно. Чуі, як молода кров переливаіться… А в житi — вони. Брови в неї вже не суворi й не напруженi, а трошки крайками спустилися, як стомленi крила. Дивиться в зоряне небо задумана, а Давид в її задуманi очi…

Низько схилився на руку парубок.

Але от звiв замарене обличчя. На Христю погляд упав ще замарений. Потiм в очах мов щось розцвiло. Вiн усмiхнувся до сестри радiсний i весело:

— Ех, Христе! Не знаіш ти нiчого!

…Вже спали всi в хатi, i Христя. А Давид ще довго сидiв кiнець стола i щось швидко натхненно писав.

Устав Давид рано, як i завжди, хоч i за пiвнiч лiг. Але в Щербанiвку їхати не довелося: вiз трохи був несправний, i пшеницi треба було довiяти, щоб у Щербанiвку в заготконтору вiдвезти та грошi, позиченi на коня, — тридцять карбованцiв, — оддати Чумаковi.

Цей день так i минув: бiля воза до обiду провозилися, по обiдi в клунi вiяли зерно.

А вранцi другого дня вже серед двору стояв викочений вiз з — пiд повiтки, i на нього мiшки складали.

З хати вийшла мати й гукнула снiдати.

Сидiли вже круг столика посеред хати, як раптом дверi одчинилися i в хату увiйшов Тихiн, вiн був iще блiдiший, як досi, i очi ще глибше позападали. Бiля порога зняв шапку й не проходив далi. Вийняв з кишенi якийсь аркуш i тодi вже пiдiйшов i поклав на лавi. Довiдався, що їде Давид у Щербанiвку, та й занiс оце.

Старий Мотузка сказав:

— Сiдай до нас снiдати, Тихоне.

Тихiн подякував. Але ж i Давид глянув на нього щиро, iз спiвчуттям, i теж кликав. А Христя пiдвелась i з — пiд лави стiлець витягла, поставила для нього, а з мисника ложку для нього взяла. Тодi Тихiн мовчки поклав шапку на лавi i сiв до столика.

Їли якийсь час усi мовчки, не знаходили, про що балакати. Старий

Мотузка був похвалився, що коня вiн купив на ярмарку. Тихiн байдуже спитав, за скiльки та яких лiт. Сказав старий Мотузка. Але потiм уже не знав бiльш нiчого казати, хоч усi думали про одне. I мати перша, що думала, спитала:

— Може, в тебе, Тихоне, немаі дома хлiба печеного? То дамо. А на завтра

— хоч сама сходю, а хоч пошлю Христю та й учинимо.

Тихiн сказав, що про хлiб не знаі вiн — чи і, чи нема Знову мати по паузi опитала:

— А не приходила?

— Нi, — сказав Тихiн i поклав ложку, не приходила, i сам ходив до неї, то не показалась i на очi. I скриня ж iще тут.

Вiн говорив стиха й важко, мов не слова, а камiння вивертав.

— Хто його знаі. Як скринi не бере, може, ще й одумаіться!

Тихiн похмурий i задуманий мовив тихо, наче сам собi:

— Е, вже нi! Не одумаіться! До Упирки вчащаі, усе виворожуі щось. А там невдовзi злигаіться з кимсь…

Давид аж звiв голову й ложку поклав. Цiкаво йому, що то за Упирка в них.

— Баба собi така, нiяк її трясця не вхопить, — знехотя сказав батько, — знахурка. Вже не одну дiвку та молодицю спортила. А було, що на той свiт заганяла. Живе в дочки, удови Векли, на тiм кутку села. Самогонщиця Векла, Хома — бiженець у неї за апаратчика, не то приймак, не то наймит. Та й живуть так: самогон та ворожiння. Морочать народ!

— Не кажи так, старий. То баба знающа, — сказала мати, — хiба як i ми пiшли до неї з Мокриною за конi тодi, хiба не вгадала? "I не шукайте, сказала, не знайдете коней". А вкрали — випало на картах — проїжджi якiсь, начеб цигани. Випав i недалекий один, хто видавав їм. "I повели на схiд сонця, туди й шукайте", — сказала.

Батько аж плюнув роздратовано й пiдвiвся вiд столу.

— От iще дурна така, а й стара вже. "На схiд сонця", — перекривив вiн жiнку. — А найшли де Гордiівого коня? На схiд сонця? Як у Яреськах, це ж зовсiм у другий бiк. Та ти й те знай ще, що в неї й притон отих самих конокрадiв. Хома ж перший. А Кушнiренко, як був, i днював, i ночував там. I цi, нашi, туди вчащають. Ти от що, — звернувся вiн до Тихона, — як до

Упирки вже вчащаі, а тобi й на очi не показуіться, плюнь та й з голови викинь. Не варта вона, щоб за неї й думати. Та й… дiтей же у вас немаі.

Тихiн похилився головою.

— Я вже все передумав! Не думаю вже! А надворi, як Давид виїздив за ворота, йшов задуманий поруч iз ним, держачись за ручицю, казав:

— Справляйся ж там та вертайся, Давиде, будем до дiла братися. То ще берiгся, було задля кого, чи хоч думав, що було. А тепер — уб'ють, туди й дорога. А правди ми таки повиннi добитися! Хоч не собi, може, то людям!

Давид бадьорив:

— Нiде й ми не подiнемось, з людьми будемо! Бувай здоров!

…I ще в степу за селом все думав про Тихона, i скнiло серце за нього. Потiм поволi — день же такий ясний та сонячний, i повiтря морозне терпкувате — прояснiло i в думках. Веселiш уже думав про Тихона: "А, що там над собою крякати!" Торкнув гнiду веселенько вiжками — пiдтюпачили. Дивився на зеленi лани, на сиву вдалинi смугу лiсу поза Пслом, i спогади налинули… Завiв тихо пiсню давню, колишню партизанську.