…Вранцi їдуть сiяти наче: вiн, Данюша й Iлько — наймит їхнiй. Сiялкою наче їдуть, за хутiр — за садком зараз нива. Дивиться вiн — аж рiллю його та переорюі хтось. Небо червоне, а на ньому, як ото малюнки в книжках і: чорний увесь i чоловiк, i коняка, в соху запряжена, не в плузi, а як ото в Росiї, - у соху. I чоловiк за сохою йде. "Що за причина?" Аж оторопiв. На Данюшу: "А дивись, чи й ти бачиш?" — "Бачу, каже, сохою оре". — "Та то що сохою… А то ж на нашому!" Та так у грудях i похолонуло. Швидше до ниви їдуть, стали на обнiжку. А вiн пiд'їздить саме — Тихiн Кожушний, здоровий такий, червонопикий, а коняка — самi кiстки та шкура. Припинив, смiіться іхидно та: "Чого оторопiли? Що орю? Он тепер твоі де" — й показуі рукою на економiчеську землю, i саме — де солонцi. "Як не моі, на яких це правах?" — "А на таких правах, на совіцьких", — i смiіться іхидно, коняку поганяі. Огир став у борознi перед конякою та — по мордi, по мордi її. А вона як заiрже. А з — за лiсу сонце тодi, i не сонце, а мов пожежа, червоне так i розлилося. I іроплани, як галич, летять iз — за лiсу. Дивиться Огир — аж Тихiн як затруситься та — геп, на рiллю прямо, навзнак i руки розкидав, а з рота кров, i судороги його корчать.

Круг столу така тиша, аж чути дихання затамованi. I в тишi хтось: "Ага!" Огир перевiв дух i аж зiтхнув важко.

— Так я й похолонув увесь: Iлько ж бiля. волiв. Це ж розслiдування буде, по судах, ще i в ГПУ потягнуть. Аж дивлюсь далi, а то вже й не кров, а зерно, як з елеватора — сиплеться, сиплеться i просто на рiллю, вже й Тихона засипало, тiльки голову й видно. Купа вже там, i все сиплеться. Я на Данюшу — бiжи за мiшками, а вiн — як скам'янiв — i не рухнеться. Хочу сам зрушити з мiсця — i не можу. Аж у пiт кинуло. I прокинувся, сорочка на менi — хоч викрути. — Огир одкинувся на спинку канапи й дихав важко, мов справдi, поки сон розповiв, заморився, задихався. На жiночiм краї заговорили тодi:

— I таке присниться. Наче проти вiйни, чи що?

— Тобi все вiйна! — махнув рукою Никанор Iванович.

— А іроплани ж i кров? — не вгавала його жiнка. — Тепер же як розказують, яка вiйна буде, аж млiіш. Нiбито — у повiтрi бiльше та газами душитимуть.

— Да, технiка — все, — озвався Матюха й повернув до тестя голову, — а вам, правда, сон теі… замiчательний приснився.

— Умгу, — закурюючи, мгукнув Данюша i всмiхнувся криво: — Якби Тихона та ще декого з землеустройщикiв схватили судороги, кучугури пшеницi насипалися б. — I — паф сизим димом.

— Та Тихiн уже. Як похрестили його, тепер як вiл ото, що на ньому iстика поб'іш: з ярма дивиться та сопе тiльки. Тут новий і.

— А хто такий?

— Та і…

Прийшли саме Гнида й Губаренко з жiнкою — крамар.

— А — а, дорогi гостi, — п'яний, розiп'яв руки Матюха, — пожалуйте! А ти, чортова Гнидо, хитруіш усе. На ж, пий тепер пiдряд, коли так, скiльки й ми випили.

Налив Гнидi три пiдряд. Далi Губаренковi.

— А своіму ж здоров'ю?

— Е, я уже. Менi ще й на сход iти. Та й на вечiр треба ще мiсце залишити, — вiдмагався Матюха. Губаренко зважив на це, тим часом Гнида, обгризаючи кiсточку, заговорив:

— Уже сходяться. Чималенько вже було, коли я заходив. Там щось Давид розумуі дуже, а з ним Тихiн i Яким — гармонiст, — удосвiта з бурякiв повернувся. Каламутять народ: чув, щось про землю балакали i про хлiб, що зiбрали були, — i по паузi додав: — Сурйозний чоловiк той Давид, буде нам з ним клопоту немало. А це ж i перевибори незабаром. Може таку свиню пiдкласти, що тiльки вухами ляпнемо.

— Що? — подивився з презирством i грiзно Матюха па Гниду. — Хто вухами ляпне? Я? — Брови низько впали на очi, очi кров'ю налились. — Та я, мать… — трах! — по столу кулаком, як довбешкою. Забрязкотiв посуд.

Скрикнули жiнки, декотрi з — за столу схопилися. I чоловiки занепокоїлись.

— Корнюшо, ну, не треба! Ну, покинь!

— Як це покинь?! Якийсь сопляк, а я вухами ляпну?! Та я одним махом, — знов — трах! — по столу, — в баранячий рiг скрутю!

Пiдбiгла Лiза, заспокоюі чоловiка:

— Ну, скрутиш, Корнюшо. Не розстроюйся. Тобi ж не можна.

— А що ж вiн! — А таки сiв на стiлець Матюха. Дивився спiдлоба й сопiв важко. Лiза рукою гладила йому спину.

— Бач, настрiй зiпсував i собi, i всiм. Погуляти ж з'їхались, а мов на похоронах стало. Розкис Матюха:

— Заведи грамофон.

Заграв грамофон вальс "На сопках Маньчжурiї". Здалеку десь, мов iз глибини саду з естради оркестр духовий. Звуки залляли кiмнату вщерть, заглушили голоси. Наталка зробила тур i перед трюмо стала, зачiску поправляі. Жiнки прибирали з столу, а якi сидiли на канапi i щось собi гомонiли. Перед чоловiками тiльки ще стояли прибори, i в карафку Лiза ще налила з четвертини. Оркестр стих, спiвала Вяльцева. Потiм дует, потiм знову оркестр.

З кухнi увiйшла Зiнька. В шумi, в тютюновому диму, як у туманi, пройшла наймичка сiра, як перепеличка, в незграбних чоботях, по простiлках мережаних, до хазяїна з — за спини. Мовляв, там чоловiк прийшов, послала громада: чи що буде сьогоднi? Рукою махнув Матюха:

— Хай пiдождуть.

Зiнька вийшла й сказала чоловiковi: п'яний, махнув рукою, сказав: "Хай пiдождуть". Чоловiк мовчки надiв шапку й мовчки вийшов iз хати. А Зiнька знов за посуд узялась; перетирала бiля столу. Дивилась у вiкно задумана: сiдало сонце червоне за хатами, десь у степу, на далеких гонах.

На розi вiд майдану, де церква, бiля школи людей уже зiбралося чимало. Тупотiли на ганку чобiтьми, курили, гомонiли, сновигали в коридор, з коридора. Стояли бiля ворiт на вулицi юрбою.

— Чого вони не починають?

— Та голови нема,

— Гостi ж у голови!

Чухав потилицю хтось: пiшов сюди, а дома нi годовано, нi наповано, а хтось йому:

— Ти що ж, порядкiв наших не знаіш? На двi години призначено — у сiм збирайся. Нiде, мабуть, такого немаі!

Хтось пiдбивав розходитись, бо все одно, мовляв, нiчого сьогоднi не буде. I з — за ворiт тодi з юрби гукнув хтось:

— Да, братцi, розходься!

— А хiба що?

— А он — дивiться!

Бiля ворiт стихло одразу, i всi дивились на майдан. I на ганку стихло. Добре звiдси видно: од вiтрякiв по дорозi пара баских вороних коней у бричцi летiли просто сюди. Ближче. Аж землю рвуть копитами воронi, в милi. А на передку кучер у червонiм картузi — мiлiцiонер — одкинувся назад, — на вiжках конi несуть. У бричцi розвалився начмiлiцiї Сахновський iз району. Юрба колихнулась i од — линула з вулицi до огради. Як вихор, пролетiв повз школу. З шумом знялись галки на тополях круг церкви. А десь у вулицi вже баритон — "ге — еп!", i горобцi з тинiв, i малеча з дороги, як горобцi, пiд тини розлiтаються.

— Ну, тепер жди їх!

— Розходься, братцi!

Натовп колихнувся i ще зашумiв дужче. Сходили з ганку сюди до ворiт.

Уже були розходитись почали, як нагло гурт, що з вулицi виткнувся, — махають руками на них i ходу прискорили. Що там таке? Вертались до школи, i той гурт пiдiйшов.

— Куди ви розходитесь? Он iдуть!

— А начальник мiлiцiї хiба не до нього поїхав?

— До нього. На воротях стрiлись, устав iз брички, а й у двiр не зайшов. Прямо сюди йдуть усi. Видно, щось важне.

— То неспроста, як i в двiр не зайшов. Угадували: може, кого арештовувати? Бо якби самогонку трусити, не так би це нагально, де ж таки:

i в двiр не зайшов. Якось притихли всi i мовчки, хмурнi й тривожнi, валили в школу, гупали чобiтьми на ганку, до гурту: "Iдуть!"

В класi за столом секретар сiльради сидiв i щось вiдмiчав у продподаткових списках. Оточили селяни його. I на партах сидiли. Од вiкна ген на партах — юрба цiла. Проти вiкна стояв Тихiн Кожушний, сидiв на лутцi Яким, що оце з бурякiв повернувся. I говорив вiн, розповiдав про роботу на буряках, про життя тамошнiх селян, що живуть поблизу цукрового заводу, про заробiтки їхнi на плантацiях. Дядьки слухали уважно, захоплено. Аж не втерпiв Гордiй — незаможник, що в нього семеро дiтей: