…Стояв простоволосий, переляканий, а вiн — Матюха — з наганом у нього перед пикою.

— Де миколаївськi, веди!

В саду заступом копаі Огир, блiдий, а вiн ще наганом по пiдбiччю.

— Ворушись, товстопузий, — i матюкаі…

I за Наталкою ж ганявся конем по хуторi. Звiсно, коли те було — ще у 1918 роцi. Тепер свiй чоловiк. Але як вирвати тi спогади з пам'ятi?

Сопе Огир, пальцями пухлими на колiнах задумано перебираі. Глянув на зятя, а той спiдлоба — розбiглись погляди. Знов пальцями перебираі, сопе старий. Н — да… А i йому хiба, Матюсi, те забулось? Десь якийсь черв'ячок точить. Недарма ж колись п'яний узяв руку тестеву, розмахнув, по пицi себе бив нею i кричав: "Я сволоч!"

Згадав це старий. А Матюха iнше щось згадав, перехилився до Данюшi й хмуро крiзь зуби: /

— Що там Кушнiренко в допрi дурака валяі?

— Та я ж писав тобi через маму.

— Та писав же… на поруки взяти, бо видасть. Що — я ж так i знав. Хiба не чувствував, який то елiмент твiй Кушнiренко? От i зволь тепер. Звiсно, хто йому повiрить i якi в нього речовi докази і, ну, а пляма, клопiт?.. — аж кусав цигарку Матюха. — Гад отакий! Сидiв би вже, коли попався. Ну, два роки дали б йому… Пiддержку давали б якусь i ми.

— Я й цього разу, як жiнка до нього їхала, червiнця дав.

— Ну, як же вiн там?

— Нiбито в карти дуіться на всю. На побачення вийшов, — розповiдаі жiнка, — в самих пiдштаниках та пiджачок позичений на голе тiло. I рядно, й подушку програв. I голова провалена. Жалiвся, що попервах уркагани жити не давали, ну, а тепер уже — свої.

— А розслiдування ж як?

— Видно, закiнчено. Вiн вiдмовляіться вiд усього: мовляв, у циган купив, та й усе. Питала жiнка слiдчого, чи можна на поруки його взяти. Каже, що приговора вiд громади треба.

Данюша прихилився ближче до зятя й сказав:

— Оце ж сьогоднi сход, треба б…

— Да! Треба буде! — мов iз задуми кинувся Матюха по паузi.

Грамофон стих. Принесла пирiжки на блюдi до столу Огириха, Секлета — борщ.

— Просю покорно за стiл! — запрохувала Огириха. — Лiзочко, ти ж таки хазяйка… I де та Зiнька ваша, хоч би дитину в молодицi взяла. Зiнько! — погукала в кухню. Та вбiгла i взяла дитину.

Заторготiли стiльцями, — сiдали до столу шумно. Матюха з буфета карафку дiстав i другу, меншеньку, з наливкою для жiнок.

Частували господар i господиня: до пирiжкiв, до борщу. Та ще ж чарки в

Матюхи! То пiсля локшини вже мов одмiнилися всi. I сам господар уже не спiдлоба дивився, вже й балакучий став. Та й усi за столом стали шумнiшi. Кожен говорив вищим тоном од звичайного, i говорили багато. I приборами стукали шумнiш, а вже що їли — на славу! На двох блюдах принесли Секлета й Зiнька печеню й яблука моченi. Найперша в Матюхи думка, як глянув, — що качки без води ж нiяк не можуть.

— Аякже. I ситiшi, i кормiв менше йде, як вони на водi, — хтось зауважив з жiночого краю.

— Та ясно! — Отже, налив чарку повну, аж на скатертину полилось, i тестевi пiднiс. Той вiдхилив тихенько рукою — своіму ж, мовляв, здоров'ю.

— Гм! — пожадно глянув на чарку, прозору, як кришталь. А з кишеньки бокової — краічок червоний. Усмiхнувся Матюха, глянув на гостей iз застиглою усмiшкою. Потiм нахмурив брови й сказав не своїм голосом — задерикувато перекривляючи когось: — "Раз ти партійний, не должон ти пити!" — Аж голову в плечi втяг i брови звiв — це вже вiн: — А хiба вищi партiйцi не п'ють? Конішно, не цю гадость, а коньяки всякi, портвейни. П'ють, та ще й як п'ють! Потому — наша робота партійна, — пий без нiяких розговорiв!

Випив. Частуючи далi, заговорив:

— Це хоч гнати навчились, приятна якась, все одно, як i миколаївська колись була. А попервах бувало — руда, вонюча, нiс затикаіш рукою. А п'іш, бо не пив би — згорiв би вже досi. Як i пiд партизанщину ото — коли спиш, бувало, тодi тiльки й не п'яний. А дiла, брат, якi творили! Або як i вiйськовим комiсаром був у волостi… Ну, ну, Никаноре Iвановичу, всю. "Щоб наша доля нас не цуралась".

Данюшi налив. Знов говорив далi:

— Бо як не п'іш, то й доля десь поза Уманню ходить, i сам ходиш як неприкаяний. Думаіте, легко партійному з таким народом? Думаіте, не знаю, як на мене дивляться обухiвцi — як на чорта! "Живе здорово!" А що б же — кров свою в революцiю проливав, жизнi, можна сказать, не жалiв та й ходив би обшарпаний, ячниками б давився та по — свинячому жив, як вони?! За що ми й боролись тодi?!

— Правильно!

Цокали прибори, говорили весело на тiм краї столу жiнки. Матюха все бiльше увiходив у роль.

— Звичайно, — хто жизнь понiма, той: "Правильно". А в нас же народ! От тiльки й розговорiв — не в вiчi, звичайно, хiба б я дозволив? — по закутках: "З куркулями породичався…"

За столом — як струм по всiх пробiг.

— I доки вже тi "куркулi" будуть?

— I рiвнi всi, i куркулi ще!

— Троцько в чужiй хатi живе (з хутора ж вигнали), як старець ходить, а куркуль!

— От же ж народ! Ясно ж сказано, що куркулiв тепер нема. к крiпкий хазяїн. Тiльки хто йде проти властi або не пiддержуі її, то — куркуль, злосний елемент.

— Та чи ми ж продподатку того не платимо? — Огир аж плечима здвигнув.

— Отже ж. А що у вас пара волiв та пара коней…

— Та й конi ж то Данюшинi…

— А хоч би й вашi? Хлiбороб, значить, добрий хазяїн. I державi од нього тiльки користь. В газетi ж читала якось Лiза, в "Правдi", награднi вже хорошим хлiборобам дають. Влада розумiі. От i в оренду — бери скiльки хочеш, аби лад їй дав. Наймай хоч десяток наймитiв собi, — будь ласка!

Данюша поважно тодi:

— Iнакше й бути не може. Наша Україна до вiйни була "житницею квропи".

I знаіте, скiльки хлiба вивозили ми за кордон? А тепер давно хiба ось самi з голоду пухли? I ще пухнути будем, якщо влада не вживе заходiв та правильно не розв'яже аграрного питання так, як то потрiбно в iнтересах держави. Бо що зараз ми бачимо в себе на свої власнi очi? Та десятина, що в помiщика чи в хлiбороба — власника — хай буде по — їхньому вже — у куркуля, — давала двiстi пудiв, тепер даі двадцять. Ну, в хазяїнiв — то, правда, буваі, що й до сотнi даі, а що вже в кенесе, так iменно — двадцять пудiв, i то ще — "слава богу". Бо при такiй обробцi, при такiй культурi — дурна земля, що й насiння вертаі.

— Це правильно! — поклав Огир на тарiлку виделку й витер рушником вуса. — Душа болить, як гляну, як те кенесе з землi святої знущаіться, їв мене ж за клунею хуторяни взяли. Шiсть рокiв уже, а не можу дивитись. Душа болить! Оце виїде, — сонце пiдiб'іться, розсiі на стерню, коровчатами пошкрябаі ральцем, в одну борону заволоче — роди, боже, як хоч! Та вже аж косити прийде. Бувало, заблуде який — свою ниву шукаі — шукаі, сердега.

— У вас добре, що хоч сiють, — засмiявся Никанор Iванович, — а в нас хитрiший народ: на осiнь зрале, хай падалиця сходе. I родить.

— Бодай їх родимець змалечку побив був, як отак хлiборобити! — Огир аж одкинувся на спинку стiльця, опустив голову, зламав бороду об груди й дивився задумано кудись через стiл у куток. Заговорив повагом:

— У мене ж було до революцiї сiмдесят десятин. Та я її — збуди опiвночi, з зав'язаними очима по всiх кусках обводю. Нiде й у борознi не спiткнуся… А ореш, бувало, — у двi ж пари завжди, вже не боїшся, що пристануть: "гей та гей". Батуіш ту борозну в колiно. I сiіш же — не в землю, а в пух. Ну, то й родило ж… Треба любити її — землю, спиш, i в снi, було, бачиш…

— А тепер ото й не сниться, засмiявся Никанор Iванович.

— Нi, сниться й тепер.

Сидiв задуманий, важкий i хмурий. На тiм кiнцi столу весело говорили й смiялись молодицi. Матюха взяв знову карафку, мовляв, треба ж i землю святу полити, щоб родила та щоб снилась гарно.

— Нi, що менi оцю нiч приверзлось, аж на стiл схилився Огир i всмiхнувся, — вдивленiе чисте, не сон. Своіму здоров'ю, — одхилив вiн чарку.

Другу випив. Потiм рушником витер вуса й став розповiдати свiй сон. I жiнки затихли й повернули сюди обличчя.