Вiн подiлився наслiдками свого допиту з товаришами. Нiчого не знаі Iлько. Ну, а що лист у Давида, про це не може бути й мови — ясно. Отже, до дiла тепер. Що з ним робити i як? Гаяти й часинки не можна. Почали над цим мiркувати.

Була зайшла Огириха — вечеряти несла. Але зять так потурив її, що аж на порозi спiткнулася: не до вечерi їм тепер!

Морщили лоби й говорили багацько й гаряче. План ухвалили врештi Матюшин та Гнидин. План бiлими нитками шитий, але — хай. Хто там доскiпуватися буде. Тут аби як здихатися, то здихатись, а там уже й Льоньцi робота буде. Тi два не дуже небезпечнi. Ну, а Мотузцi шлях хiба до шелюгiв, а далi йому шляху немаі. I це небарно. За цю нiч не вспiють — за он ту обов'язково треба. Не доки ж його.

— Да, волинити нема чого, — погодився й начмiлiцiї. - а на цей час треба пильно за ним стежити, щоб часом не втiк. День i нiч ока з нього не спускати. А то ми — зараз оце сидимо, а вiн уже, може, й подався куди.

Матюха од самого цього припущення схватився з стiльця стурбований i зараз же почав одягатись. I Якiв. З ними й Тягнирядно їхатиме. Почав одягатись i начмiлiцiї.

Огиренко Iлька погукав надворi, але вiн не вiдкликався. Так i довелося самому та з рудим мiлiцiонером запрягати конi Льоньчинi. А Матюха сам свого загнуздав, i сiли втрьох у бричку.

Ще гукнув щось Сахновський од порога, — не розчув Матюха й уже не перепитав. Смикнув за вiжки — аж вороний храпнув i об дугу головою вдарився. А тодi шарпонув з усiх чотирьох i скочки вилетiв у розчиненi ворота, в чорну нiч.

Марiя все ще й досi жила в сестри Лукiї. Пiсля тої ночi про Тихона не могла згадувати, щоб не здригнутися од образи та вiд зненавистi до нього. I тодi ще в недiлю, як поверталася з сестрою та з Нюркою додому, а Тихiн догнав, — лише блиснула на нього гнiвно очима, а й словом до нього не обiзвалася. I в хатi — читальнi тодi — знаі одна лише Лукiя, який то смiх був у неї та веселiсть. Бо нiхто ж не бачив тих синякiв у неї на спинi, на грудях. I тiльки Лукiя бачила потiм, як прийшла вже додому, — упала на пiл ниць Марiя й ридала, як ще нiколи, мабуть. До самого вечора. I свiтла не свiтили в той вечiр.

Лукiя тiшила сестру. Говорила, що життя їхні ще наладиться, що — кого чоловiки не били замолоду? — i проганяли, а потiм одiйде, скучить — сам ще й просити прийде.

Марiя аж стогнала тодi:

— А, Лукiі! Хiба ж я того!..

Було поночi в хатi, i не бачила Лукiя обличчя сестриного, як та звела його од подушки. По голосу чула лише всю ту журбу й одчай Марiїн, i по голосу знала, що очi заплаканi й скорботнi в неї. Казала тодi, ламаючи руки:

— Лукiі, ти зрозумiй: прийшли вдвох, мов нiчого не сталося. Був i глянув, та враз i одвiв очi. I потiм, як говорив вiн з — за стола, очей вже не зводила з нього, а вiн хоч би раз глянув. Для кого ж я пiшла? Для кого синяки забула й смiялась?

Лукiя зрозумiла її, аж чомусь зрадiла немов.

— Ой яка ж бо ти дурненька, Марiі,ласкаво журила й гладила рукою по головi, — чого ж ти ранiш не сказала менi, не призналася одразу? I не плакала б оце ти! Хiба ж я не бачила, який Давид був отодi, хiба не знаю, чого такий був? Що прийшли разом з Тихоном — ну, що ж тут такого? Не тiльки жiнки хитрi, а хитрими й чоловiки бувають. Ось подивишся — все буде гаразд!

Вона довго ще говорила з сестрою, тiшила її, розповiдала випадки, подiбнi до цього, що вона знала їх. I навiть про свого щось небiжчика замолоду розповiла. А про Давида — правда: куди Тихоновi до нього. Та, може, й умре незабаром. А чи нi — i так Давид вiзьме. Але ж треба часу виждати. Бо все ж таки — товаришi вони з Тихоном i за одним дiлом iдуть, так зараз одверто не наважиться. Можна буде поки що й тихенько собi любитися. Чи до них прийде коли увечерi…

По паузi задумана казала ще Лукiя:

— Хто його знаі. I Тихiн — дивитися на нього, то хiба до весни дотягне. Хата ж нова — удвох же мазали, i господарство сповна. Якби вмер, прости господи, краще б було. Ну, а хто ж його знаі?

Того ж вечора були з Марiію в баби Упирки. На картах випало: "Ранньою дорогою — радiсть. Думаі про неї трефовий якийсь, та і в нього ворог — чирвовий король. Зле думаі, i от — труна випала". На короля чирвового кинула баба Упирка: "Хвороба. Ну, а нiчого, одужаі. Казьонний дiм, мовби тюрма, чи що, ранньою дорогою рипав. Якийсь обман".

Марiя жадiбно, не зводячи очей, дивилася в сухе, поморщене обличчя столiтньої баби, на її запалий беззубий рот — як вона, шамкаючи, випускала слова. I кожне слово, як птах, жiнцi об серце крилами черкало. Ще згадувалося мимоволi, як отодi колись Лукiї, ще пiд вiйну германську, ворожила Упирка i вгадала ж, що вбито її чоловiка. I ще кому не ворожила — все вгадувала. От про конi — розповiдають же, що вгадала: що одну — знайдуть у ярмарку на схiд сонця, а тих, хоч шукають хай, хоч не шукають — на картах випало: пропали. Тому й жадiбно ловила молодиця кожне слово, i кожне слово було таке вiще й значне. I все — мов у душi побувала в Марiї — вгадала.

Думала: тюрма? Може, з Давидом що — небудь зроблять. То блiдла, то заливало лице кров'ю.

А на ранок Векла, дочка бабина, вдова, колишня красуня й "скусителька", як казали про неї обухiвськi жiнки, а тепер — самогонщиця, шепотiла молодицi:

— I дурна будеш, як з ним ти не зiйдешся! Давид гарний же який i… од цього одразу дитина буде, — смiялася i говорила їй стиха соромiцькi слова, аж Марiя почервонiла. — Я бачу! Менi ти повiр!

I говорила ще — а! що там говорити. Житиме раз, i молодiсть — одна, не встигне оглянутись, як уже сивина в волоссi, як ось i в неї.

Ех, що, якби їй це, Веклi, таке щастя траплялося, як вона молодою була! Не подивилася б! Стоїть на дорозi — зiйди! А нi — турнула б!

З хатини вiд апарата Хома, приймак Веклин — бiженець, теж, знати, до карт прислухаіться.

— Од такого всього жди! Тюрма недурне випадаі — на картах дурно не випаде. Ну що ж — Марiю тодi замiж оддамо за трефового. Ох i погуляімо ж!

…Була й на другий день Марiя в баби Упирки. I вчора ввечерi допiзна. Коли — то Якiв з Тягнирядном прийшли, а й ще ж сидiла. Як додому вернулась, Лукiя вже спати лягла.

А сьогоднi це пряла Марiя, задумана й стривожена. I все їй чомусь рвалась нитка. З Лукiію майже зовсiм не балакали. Та пробувала, але сестра вiдповiдала їй з неохотою й iнодi невлад. Про вечiр учорашнiй не розповiдала зовсiм.

Тiльки все думала щось над гребенем та все кiнця шукала в шпульцi. Надвечiр Лукiїна дiвка Ониська прийшла з крамницi — не було гасу на вечiр, то ходила. Розповiдала, що людей багацько в кооперативi. Казав Якiв, що матерiя подорожчаі. Набирав їхнiй Филька й той другий, жонатий, на костюми собi найдорожчого. I Векла набрала собi й Нюрцi. Був i Давид з Тихоном, з людьми там. Казав — брехня, не подорожчаі. Та як зрiзались були з Гнидою. I Тихiн потiм устряв, а Якiв на нього: "Чия б гарчала, а вже б твоя мовчала. Пiд суд тебе треба — жiнку он як свою побив! Поневiряіться в чужiй хатi. А ти, як той барон, — другу вже, мабуть, шукаіш. Безвинно побив жiнку. Хай он i Давид скаже. Що якийсь дурень защепнув", — казав, що просила нiби Марiя i його, Якова, щоб звести з чоловiком. Та вiн радив позивати, а не миритися.

— А що ж Тихiн? — аж затаїла подих Марiя.

— Мовчав Тихiн.

I згадалось чомусь iзнов Марiї, вчора — вночi — збiгав Якiв кудись i принiс… I може ж отаке трапитись, мов навмисне: колись ще дiвкою, саме як з Тихоном зустрiлися, було в неї на кофточцi святковiй отаке — на сiрому полi квiточки рожевi з зелененькими листочками…

Лукiя перша по довгiй мовчанцi сказала:

— Та й правда — доки ж його? Треба скриню забрати, а тодi вже чи в суд, чи куди.

Марiя старанно тягла нитку з мички. Вже сутенiло, в хатi. I сказала вона, не боячись, що на обличчя глянуть, а все ж чомусь схвильовано:

— То все дурницi! I що ми ото балакали з тобою, Лукiі… Тихона я не покину! Сьогоднi пiду!

Тi двi аж оторопiли. Але нi одна чомусь не знайшла нiчого сказати.