Тiльки вже згодом Лукiя задумано мовила:

— Воно й Тихiн чоловiк нiчого. Прожила ж два роки. I на картах випало, що хоч i хворий, а видужаі.

Тодi Марiя встала з — за прядки й почала додому збиратись. Але пiшла пiзнiш, як саме нiкого в хатi не було: Лукiя до корови пiшла, а Ониська — по топливо.

Напнула сестрину Марiя хустку велику картату, у сiнях у кошелi взяла свiй клуночок захований, невеличкий, пiд хустку й схвильована вийшла. I Лукiї в загiн забула гукнути, що йде вона. Але та сама вгледiла й спитала, куди вона.

— А йду ж! — i не оглянулась, i нi слова бiльш не сказала.

Пiшла глухими вулицями низом поза левадами — щоб хоч люди не бачили та не смiялися: iде побита, некликана до чоловiка. Проти свого двору звернула з вулички й через леваду зiйшла на свiй город. Побачила — топилось у хатi. Аж спинилась була й не знала, що ж їй робити: це хтось iз чужих і. Але, повагавшись, рушила несмiливо до хати.

В хатi свiтилось, вже й видно в переднiчне вiкно — огонь у печi палахкотiв. З людей нiкого не видно, i голосiв не чути. Сiнешнi дверi стояли одчиненi.

Марiя нечутне, як тiнь, попiд стiною прокралася й шмигнула в сiни. А серце їй так закалатало, аж рукою груди стиснула i мить не знала, що ж їй тепер. Мить така тяжка й довга. Врештi мов аж здригнулася — поклала хустку картату нащось теж на кошiль. Потiм оддихалась, немов на гору бiгла вона, а не йшла, крадучись, навшпиньках, i одчинила дверi.

Тихiн з засуканими рукавами по лiктi щось мiсив у ночвах на лавi. Як тiльки рипнули дверi, став i повернув голову, та так i остовпiв. Од порога Марiя ступила крок i зараз немов угрузла в долiвку. Тiльки дивилась, блiда, глибокими западинами очей. А потiм ступила ще крок i схвильовано, немов жартуючи, й ласкаво до Тихона:

— Ах ти ж, куховарю нещасний отакий!

Тихiн почув у її голосi i сум, i жаль, i хвилювання. А обличчя почервонiле до нього з болiсним усмiхом.

— Ну де — бо ти взялася?!

Витяг у тiстi руки з ночов. На неї радiсний дивиться. Що руки в тiстi, — а то б схопив, таку любу й таку ждану й неждану.

— Помий он хоч у чавунцi, — сказала Марiя i вже рукава засукала. Раптом згадала щось, одкотила рукава. Крутнулась по хатi. Прядка так i стояла, не винесена з хати. Марiя немов зрадiла їй, швидко пiдiйшла до неї, покрутила i з усмiхом негарним, штучним оглянулась до чоловiка.

— А я думала, що ти вже й прядку мою викинув. Тихона смiх той аж од чавунця звiв. Вiн подивився пильно на жiнку, й жаль йому. Хiба вiн не знаі, що не смiх у неї. Ще й не балакали ж вони, ще ж думаі, що вiн i досi отак про неї думаі. А молодиця вже й шпульку зняла, дивилась — так i не допряла. Потiм рвучко шпульку на лутку поставила i знов крутнулась i мов оце тiльки згадала:

— Бач, поки це взута, мичок треба з горища зняти. — Вона вже на порозi.

А вслiд Тихiн:

— Там же драбина не стоїть як слiд, упадеш. Ось я подержу. — Але Марiя поспiшно:

— I таке, чого б я впала? Скiльки лазила! — А все не йшла чомусь, сказала, — он краще топлива хай побiжить та внесе швиденько. I ждала, аж поки Тихiн одягся, та разом i вийшли з хати.

I коли вернувся Тихiн, не було ще Марiї в хатi. Вiн бiля припiчка кинув в'язанку соломи, а носилки винiс у сiни. Прислухався на горище — не чути нiчого. Тодi згадав одразу, яка чудна Марiя сьогоднi й незвичайна. Догадка страшна блиснула в головi… "Ще ж i вiрьовка саме на бантинi, де сало висiло". Вiн швидко пiдiйшов до драбини й гукнув на горище:

— Марiі!

Тиша. Швидко по драбинi Тихiн, а з горища раптом голос сердито, мов то не Марiїн.

— Ну, чого ти лiзеш! Чого ти репетуіш? На ось мички.

Тихiн мовчки взяв мички в неї i злiз додолу. Аж iзнiяковiв i за догадку оту свою дурну — i таке ж залiзе в голову! — i за її грубе "чого ти лiзеш?". Подержав драбину ще, як злазила, а тодi в хатi кинув на лавi мички. Марiя щось пильно розглядала, — аж до лампи пiдiйшла, похвалила — таки плоскiнь свою навмисне голосно, щоб i чоловiк чув. Але й це все якось мов завчене говорила. Потiм укинула в пiчурку їх i вже в той вечiр за них не згадувала й прясти не сiла.

Поралася з тiстом довго. Тихiн галушки був собi замiсив. Призвела їх до дiла. Потiм учинила на хлiб на завтра, на раненько. Тихiн на лавi сидiв i не зводив iз неї очей. I розповiв усе вiн їй. Винився й клявся, що надалi, коли хоч пальцем торкне її, - руку собi одрубаі.

Марiя над дiжею схилилася й не дивилась на нього. Розповiдав, що вiн — хiба ж знав отаке! Вже як Давид прийшов та розповiв, як було. Це дужче

Марiю цiкавило. Аж була щось спитала в Тихона. I як той вiдповiв, почула гаряче в грудях: "Вiн не сказав усього Тихоновi, що цiлувала, що нападалась на нього, змовчав". Зрадiла Марiя, i не того, що Тихiн не взнав про те, а вiд того, що Давид змовчав. I далi вже, хоч слухала чоловiка, не чула, бо вся була десь в iншому свiтi, де була вона та ще хтось, а Тихона не було.

I пiсля вечерi не сiла прясти Марiя. Тихiн сходив ще до коня — вiвса йому засипав. А в хату внiс хустку картату й поклав на столi її мовчки. I був уже, аж поки й спати лягли, похмурий i винувато — ласкавий до Марiї.

Навiть i лiг якось несмiливо поруч iз нею.

Як закурив i кашляти став, дивилась широко розкритими очима в темряву й думала про карти бабинi Упирчинi. Випало, що й хворий, що й видужаі. I тюрма випала… На цiм найдовше Марiя й крутилась, мов у зачарованiм колi. Те все ж потому було, а спершу ж випало. I як випало, ще ж тодi нiчого не було, i в мислях не покладала. I бач — раз випало на картах — і. Значить, правда. I те все — "серце заспокоі трефовий" — правда.

Але що зараз у жiнки з серцем, що його шарпаі, як пазурами, — в кров? I плакала в ту нiч, одвернувшись до стiни й придушуючи ридання. Але це як була глуха нiч, як Тихiн спав, може. I то вже, може, прокинувся од її хлипання. Рукою провiв, як i в ту нiч, по обличчю в сльозах i схопився раптом до неї стривожений.

Припадав, питався, чого вона плаче. А як вона скаже? Хiба вона знаі? Тiльки ще дужче плакала й пiд ласками його сама його голубила: гладила рукою голову, брала руку його й прикладала собi до очей, до обличчя його тулилась, своїм заплаканим i мокрим од слiз.

На ранок, як тiльки Тихiн одкрив очi, Марiя вже поралась у хатi. На столi блимала — догоряла лампа, — що й був же вчора в кооперативi, а гасу забув узяти. За вiкнами сiрiло вже. А в печi, видко, топилося, бо на лавi проти печi в дiжi мiсить Марiя, а на нiй червонi плями мiняться вiд полум'я з печi.

Як угледiла Тихона, що той пiдвiвся, перше, що кинулось в очi Марiї, - брудна та драна сорочка на ньому. У ту ж суботу не брав вiн, i досi в тiй, що на роботi був. Вона покинула дiжу й одною рукою — Друга ж у тiстi — довго рилася в скринi.

Вийняла нову бiлу сорочку, пiдштаники й поклала на скринi.

— Вiзьми сорочку. Тихоне, — сказала сумно, на нього глянувши, i знов стала мiсити, а потiм лiпити хлiбиння. Тихiн переодягався бiля полу i з Марiї очей не зводив. Здумав про плач її вночi: якась вона дивна йому пiсля ночi, мовби дуже зблiдла й запали їй очi. А хлiб той мiсила, до печi доглядалася хапаючись, так наче Тихiн у дорогу куди виряджався, а хлiба в хатi не було, та спiшила. Так i здалося на мить Тихоновi. I в будень сорочку бiлу бере.

Не було гудзика бiля комiра. Тихiн сказав жiнцi. Але їй нiколи ж. Ось тiльки хлiб у пiч посаджаі.

— Ну, та не спiшка, — махнув Тихiн рукою, надiваючи кожушок, i вийшов до коня навiдатись.

Розвиднялося. Десь за церквою, на тiм краї села, гвалтували собаки, i чути було в тихому повiтрi далекий i глухий гул голосiв, а iнодi з нього виривалися крики. Аж до ворiт Тихiн пiдiйшов i став, прислухався. Бiгли по вулицi люди.

— Не чув, Тихоне, що воно?

— Не чув.

А через вулицю, од колодязя, Книшева невiстка з вiдрами:

— Мiлiцiя проскакала. Ходять по селу, трусять самогон, мабуть.

— Такий би крик ото був?! — хтось iз гурту кинув на ходу.