А Тихiн не пiшов. Яке це диво — гвалт в Обухiвцi. Може, обiбрано когось, може, хтось голову комусь проломив сп'яну. Мiлiцiя раз проскакала, чого ж туди вже й бiгти. Вiн укинув їсти коневi та коровi, а тодi зайшов у хату.

Марiя вже посаджала хлiб. Зараз знайшла голку й до чоловiка пiдiйшла, щоб гудзик пришити. Тихiн розхристав полупiубок i, як уколола вже Марiя якийсь раз, сказав їй:

— Щось за гвалт на селi знявся.

Чув, як бiля шиї в нього, бiля комiра, затремтiли Марiїнi руки, i вона нiяк не могла попасти голкою в дiрочку гудзика. I зблiдла вся.

— Де? Далеко? — спитала стривожена.

— За церквою.

Марiї в обличчя вдарила кров, зiницi стали великi, як двi чорнi пасльонини. Але вона вмить кинулась i заховала їх: прихилилась до комiра й довго одкусювала зубами нитку. Потiм крутнулась — ночви прийняла, в пiч заглянула. Там, бiля печi, — в челюстi очима й принишкла. А Тихiн по звичцi сам у цеберку налагодив поросятi й понiс.

Гул тепер ближче було чути. По вулицi з — за церкви валила юрба. Когось били й вели сюди, видно — до сiльради. I в кожен двiр iз юрби одривався гурт чоловiкiв — мабуть, трус робили по дворах.

Ближче та юрба, i голоси чутнiш. У колi в червонiм кожушку побачив

Тихiн без шапки й побитого Якима. По обличчю текла кров. За що це Якима?

Аж вiдчув, як одразу тукнуло й заболiло в грудях. Хтось iззаду пiдбiг i ще вдарив Якима по головi. Той поточився, а й не застогнав. Iззаду в юрбi голосила й ламала руки стара Карпенчиха. Ще Книш старий цiпком ударив. А юрба шумiла, гула й сунула — перла собою побитого Якима — повно вулицею, аж тини ламаючи.

— Товаришi! Та що ж таке ви робите? — крикнув у розпачi Тихiн i вибiг за ворота. В шумi потонув його крик. Якiв Гнида пiдбiг захеканий до Тихонового двору й крикнув у юрбу:

— До Книша хто — небудь! Ви не ображайтесь, Панасе Iвановичу! Трусити, так усiх трусити, пiдряд.

— О, будь ласка!

Убiг у двiр Якiв, за ним ще душ десять. Матюха де не взявся в шапцi кудлатiй на потилицi, з наганом у руцi. Червоний i теж захеканий.

— А шукай у цього ще! Друззя ж!

Чоловiки швидко розбрелись по подвiр'ю: в конюшню, в повiтцi плитки розвалили — може, як у Мотузки, в плитках. Штрикали рожнами в ожеред соломи, в полову в клунi. Тихiн ходив мовчки за людьми по подвiр'ю.

— Та що ж таке трапилось?

— Кооператив обiкрадено сю нiч. Стiну пробито, — сказав чомусь пошепки й тривожний Пiвненко Андрiй.

— Ну, видно, їхня полiтика це: в Якима в половi знайшли тюк матерiї i ще дещо, — не iнакше, як пiдкинено. А в Давида в плитках у повiтцi п'ять пар витяжок.

— А де ж Давид? — занепокоївся Тихiн.

— Та Давида немаі дома.

З городу вертались: не знайшли нiчого в Кожушного.

— Хоч би й знайшли, — сказав Тихiн, то знайте, що за двiр я не ручусь. Може, за нiч у клуню хто й крадену коняку поставив. А я ще тiльки вийшов оце надвiр.

I хтось iз селян:

— Звичайно. Це й пiдкинути можна, як злобителi і.

Гнида аж скипiв.

— I ч ви, якi розумнi! А який же дурило крадене та в скриню покладе? Зна ж, що труситимуть!

Ще сунув у двiр народ. Повз ворота вулицею, скочки на конях, Филька з Книшенком летiли. Матюха крикнув:

— Вiрьовку ж узяли? I прямо на станцiю, — ще доженете!

З Матюшиного двору й Тягнирядно на воронiм верхи вилетiв. Замахнув вiрьовкою в руцi, ударив жеребця по ребрах i скочки гайнув за тими повз школу на млини i — просто в степ.

Вже до ворiт iшли були люди, як Матюха враз зупинився, мовби тiльки оце згадав:

— От дураки, — а в хатi ж?

— Та хiба в хатi сховаі? — одмахнувся Якiв. А проте вернувся, немов знехотя. Вернулись iще кiлька чоловiк.

Тихiн пропустив у сiни всiх. Сам не зайшов у хату. Бачив тiльки через голови в розчиненi дверi — одiмкнула скриню Марiя. Якiв порився в нiй i, як уже покинув, щось на ходу сказав Марiї. А на нiй лиця немаі, як iз воску вилiплене. В сiни Гнида вийшов, i народ хлинув iз хати. В хижi ще шукали — немаі нiчого.

— Ну, полiзь iще на горище, — сказав хмуро Матюха до Пiвненка. Той полiз по драбинi, й за ним Якiв услiд. У сiнях мовчали всi. Чути, як глухо гупали по горищi чобiтьми над хатою, потiм над хижею.

На порозi — так хата й стоїть навстiж — до одвiрка Марiя прихилилась, аж млiі. Тихiн їй:

— Чого ти злякалась? Нехай шукають! Матюха знiчев'я грався наганом: крутне барабан, — а воно задеренчить. Раптом Гнида з горища зрадiло:

— О, хлопцi, і!

Всi так i занiмiли в сiнях. А Якiв над дiркою в горищi розв'язав клунок i, придержуючи за один край, кинув униз шмат ситцю. Довгою стьожкою розкрутився i впав вiн аж до дверей. На сiрому полi квiточки рожевi з зелененькими листочками. Тихiн мов остовпiв. Зблiд. Дивився тупо, не клiпаючи вiями, на стьожку ситцю. Кинув до дверей хатнiх поглядом, — на порозi вже Марiї не було, — у глибинi хати до стовпа, що пiд сволоком, прихилилась i головою, й постаттю всею. Очима сюди — широко розкритими, немов у божевiльної. Тихiн все зрозумiв. А ще, як глянув на отой ситець, — чому те згадалося, як не забулося? — таке було на кофточцi в неї, ще як була дiвкою, а вiн теслював на хуторах.

Матюха глухо сказав:

— В'яжiть його!

Тихiн сам одкинув руки назад i схрестив їх за спиною. Да, тепер хай в'яжуть. Хоч би ж слово сказав, що не вiн то, чи що. Хоч би своїм: i Пiвненко, i Гордiй тут же. Нi слова. Мов не було його зараз у ньому. А так — просто на ногах — його тулуб, голова ще, а в нiй усе переплутане. I нi жалю, нi гнiву. Навiть не чув, як скручували руки вiрьовками туго, чи болiло. Дивився, не клiпаючи очима, в розчиненi дверi сiнешнi, i що бачив вiн? Кому вслiд хитав тихо з журою головою?

Якiв злiз з горища й зiбрав матерiю. Тодi перекинув iз смiхом, з глумом Тихоновi через плече, як рушником старостiв на весiллi. Довгий iще край, — через друге плече перекинув, навколо шиї обмотав, i ще край по спинi спускався, аж до п'ят. Одхилився i зареготався, а тодi вдарив у лице.

— Оце, громадяни, такi ви? Душити вас, сволочiв!

— Ведiть! — сказав Матюха.

Всi повалили з дверей за Тихоном. Один Якiв забiг у хату й Марiї кинув з порога:

— Все харашо! Вспокойся! — i грюкнув дверима, Нi, ще вернувся — таки й защепнув хатнi дверi з сiней: так вiрнiш буде.

Бiля сiльради вся вулиця запруджена народом. Як ярмарок. Шум, крики. Голосила жiнка, а старий Книш з ганку до народу промову виголошував. Та хiба за таким шумом що розбереш? Кричав щось:

— Знистожити таких треба! Це — не мене, не тебе ограбив, а весь народ! Народне ж то, кооперацiя. На словах партiйнi, а на дiлi — бач… Може, то й конi вони водили?!

З юрби аж ревли:

— А хто б же?

— За якi то грошi хоч i Мотузка коня вже собi купив?!

— Знистожити таких!

Але в юрбi це — окремi крики. А вся вона шумувала, глухо гула: "Не вiриться менi, щоб Давид або Яким…" — "Своя полiтика, хiба не видно?.."

— "Та що ж народ дивиться!"

— О, ще одного ведуть! — крикнув Книш iз ганку. Юрба з Тихоном уже звертала з вулицi. Був приснув регiт, але недружно: звiдти, од ганку. Юрба лиш колихнулась i пропустила Тихона, обмотаного в ситець, Матюху й Гниду за ним.

Знов од ганку крик i регiт:

— Бач, перев'язався, як на весiллi!

— Рота йому ситцем набити!

— Ах ти ж!.. — хтось лайнувся, i через голови людей з натовпу цеглина важко гупнула Тихона в плечi. Чумак тодi руки звiв:

— Та ви ж таки люди! Ну що ж таки ви робите?!

— Замовкни!

— Чи ви повiрили, що справдi злодiї перед вами?! Та голову на одруб даю, що це чиста провокацiя! Чи Тихiн? Та вiн як — як на свiт дивиться. За що ж знущаітесь?! Хiба не знати, чия це робота? Тодi ж не добили, — i досi харкаі кров'ю, так отепер уже!.. — i не доказав Гордiй, бо в ухо з усього маху Матюха вдарив наганом, аж Чумак похитнувся i глухо охнув. Гнида кулаком ще вдарив, i дужi руки схватили й поволокли по сходах за Тихоном у сiльраду. Ззаду ще крикнув хтось одиноке: