Годинник на поштi показував пiв на другу. Давид довго не барився вже, улаштував iще деякi свої справи й рушив додому.

Як i тодi, вранцi, мрячило й тоскно гудiв над головою телефонний дрiт на однiй нотi. А в грудях у парубка немов теж натягнено струну одиноку, i бринiла вона тоскне й боляче.

Так усю дорогу. У Михайлiвських хуторах смеркати Давидовi стало.

Вже де — не — де свiтилось по хатах. А як за хутiр вийшов, зовсiм чорно стало — нi дороги не видно, нi степу. Все небо крiзь мряку й рiллi злилось, змiшалося в чорну й липку квашу. Гудiв дрiт. I було, що дрiт обривався, тихо тодi, тiльки ноги в грязюцi чвакали. Потiм, чути ногами стало, — почалися пiски… Це шелюги вже. З обох бокiв дороги в темрявi тьмяно плямiли на сiрому пiску кущi, кучугури. I зовсiм близько чорнiла смуга соснової посадки.

Поминув хрест край дороги — колись при денiкiнцях тут розстрiляно кiлькох селян, як гнали їх на Щербанiвку. Згадав, як Зiнька вчора… I раптом одчув у собi таку смертельну тугу, мов серце хто взяв i здавив у холоднiй слизькiй руцi, аж пальцi в нього повгрузали.

— Уб'ють сукинi сини. Десь пiдслiдять i вб'ють. Ну й хай. Хiба й ранiш не дивився вiн смертi смiливо в самi очi: до стiнки становили… Що наше життя, кожного з нас, перед тiію великою радiстю трудящих, що ради неї кидали матерiв, жiнок, дiтей i йшли з гвинтiвками, обшарпанi, упроголодь, щоб, може, нiколи не вернутися. Падали в кровi тисячi без вагання, бо буде ж радiсть i тим, кого покинули, i тим, хто буде ще приходити в життя. А що їм оце тiльки мить одну, що тiльки крилом черкнула… А! хiба радiсть чи й саме життя вимiрюіться часом!

З — за шелюгiв блиснула жовтенька крапка — це шелюгам край. I просто вниз, пiд гору, у долинi — Обухiвка, немов хтось жменею сiйнув зерно золотаве в чорну рiллю.

Пiсля Щербанiвки Давид став мовчазний i задуманий. На другий день нiкуди з дому не виходив. Порався по господарству, з батьком у клунi зерно точили на решето на продаж: у недiлю ярмарок у Щербанiвцi, думають коняку купувати. Або, як у хатi, — сiдав за верстат. Лядою гупав, кидав човник, а десь думками не тут, не бiля ткання. I бувало — як цiвку витче вже й нову закладе, а сидить задуманий, мов забув, що далi робити. Спитаі мати з — за прядки:

— Що, цiвок немаі? Ану, Докiйко, кинь свою кужелицю, насучи.

Докiйка, дуже здивована, поводила худими плеченятками:

— Та цiвок же там повна пiдрешiтка.

I Давид кидався:

— Що таке? А, нi, цiвки ще і, - i знов гуп — гуп лядою, машинально самими руками, ногами пiднiжки перебирав, а в головi не ткання.

Чорт його знаі, чи не двинути йому просто самому в повiт? Хоч i завтра вранцi на станцiю? Але що ж, — ну, поїде вiн з голими руками, без нiякого матерiалу. Та ще й квиток зостався в Миронова. Нi, вже пожде, як там "Голос працi". Першу замiтку вже досi мають, i другу ось через кiлька днiв одержать. Пiдожде ще, а тодi бачитиме.

Прийшов Тихiн. Внiс знадвору з собою з — пiд мряки гострий пах овечої вовни в довгому сiряцi з вiдлогою, нап'ятою на голову. Бiля порога вiдлогу скинув i поздоровкався до всiх глухо, а тодi сiв бiля Давида на лавi. Мовчки, не питав нiчого, тiльки пильно дивився на товариша. Давид поклав човника.

— Нiчого, брат Тихоне, не виходив. Хитнув Тихiн головою. Так я, мовляв, i знав, i похнюпився. Давид бадьоренько:

— Та не хили ти голови так, Тихоне. Вийшло так якось по — дурному, — i вiн розповiдав, що голова саме поїхав був кудись, не вдалось перебалакати, а в парткомi… Вже й дома Давид думав — думав про того Миронова. Головне, що наче на вигляд i нiчого чоловiк, не викликаі жодних сумнiвiв, ну, а на балачку, бiс його знаі: таке верзе та все око мружить пiдозрiло. Де був пiд революцiю — питав, квитка забрав нащось. Вже думав Давид: саме перед тим начмiлiцiї сидiв у нього, може, нашпигував. Тихiн погодився: могло й це бути. Може, полiтику яку задумали. Ех, i трудно ж тягатися з ними! Як ото було колись з багатим позиватися. А ще ж i народ у них в Обухiвцi. Вже чув, балакають: "Знов пишуть на землеустрiй, знов фунти збиратимуть. Однi пiджились, а це ще Давидовi на коня треба".

Давидовi кров прилила до обличчя.

— I хай би це куркулi крякали. А то ж самi незаможники деякi. З несвiдомих.

Вiн витяг з — за пазухи аркуш, згорнений учетверо, i подав Давидовi. Це тих, що списували в земельнi громади: на виселок уже двадцять три душi записалося, у колектив теж на виселок в економiю сiм душ, бiльше сибiряки. Приходив ще Клим — сибiряк, що в хуторi в коваля живе, хотiв дуже Давида бачити, аж до вечора сидiв. Якась, мовляв, справа і, i теж згоден у колектив, i коваль, Зiнь — чин батько, мовляв, запишеться. Отже, можна рахувати вже дев'ять родин. А таких, що зостануться тут, а хотять землевпорядження, хiба яких дворiв з пiвсотнi, що напроти йдуть. Давид радий.

— Бач, а ми голови похнюпили. На цю недiлю обов'язково треба буде… да, на цю недiлю ж ярмарок — пороз'їздяться. На он ту недiлю або й серед тижня — сход. З району покличемо, щоб нашi воротiї не зiрвали. Та вже тодi приговора самi пропихатимемо, назирцi йтимемо за ним, щоб знов не провалився крiзь землю.

Тихiн сидiв, похнюпившись, потiм пiдвiв голову, а очi ще на долiвцi, немов такi важкi, що нiяк не пiднiме. Кашляв довго, далi зiтхнув i глянув на товариша.

— Трудно, Давиде! — потiм пошепки: — I бачу я так, що без кровi не обiйдеться. В кооперативi вчора дядьки були завелися. Гнидинi сини обидва як хмара, а нiчого — мовчать; тож хитрi. Хуторян за себе, мабуть, думають нацькувати. Цiлий день учора з Тягнирядном по слободi тинялися. Напився в Гниди. А в кооперативi як завiвся з нашими: "Я, каже, допру не боюсь. За банду дали п'ять, а одсидiв тiльки два — та й на волi. Ще два посидю. А землею своію не один живiт наб'ю, як колись продко — мiсарам за розверстку зерном набивали".

Гуркотiли в тишi прядки. Христя тихенько, без слiв, спiвала над гребенем. Давид поклав на плече Тихоновi руку й сказав зворушено, а твердо:

— Да, трудно, Тихоне. Я думав i вчора, як iшов iз Щербанiвки отам, шелюгами… Може, й уб'ють, падлюки. Ну що ж, не стане мене, тебе, Тихоне, аби тiльки недарма, аби зробили своі, - люди житимуть.

Тихiн мовчав. Потiм пiдвiвся, худий i незграбний, як дихав у тишi, хрипiло в грудях, i сказав лише: "Воно то так…" Потiм нагадав Давидовi, що сьогоднi ж у нього зберуться. Щоб i Давид же прийшов. Тепер увечерi по хатах бiля припiчка на соломi цiлi мiтинги.

Iз тим пiшов Тихiн.

Як зсутенiло, що ткати не видно вже, Давид вилiз iз — за верстата i, взявши на полицi зошит, сiв до вiкна близько й почав щось у ньому писати: якiсь цифри, вираховував щось. Прядки обидвi стихли, й мати вже сiяла борошно на лавi на галушки, а Христя поросятi готувала.

Прийшов iз школи Петрик, i за ним Зiнька зайшла в хату. Петрик повiсив торбинку на ключцi й тихенько, дух затаївши, щоб не заважати Давидовi, глянув, що той у зшитку пише. Давид його хрупнув олiвцем легенько з усмiхом по лобi. Хлопцевi обличчя так i розпливлось в усмiшцi: як хрупнув

— значить, можна до нього. Пiдiйшла й Зiнька i сiла на лавi поруч.

— Чи в тебе вже й так синець ось пiд оком, — помiтив Давид пiдбите око в братухи. — Де це ти нагуляв собi?

Мати:

— Хiба вони вчитися в школу ходять? Нi урокiв же їм тепер нiяких не задають. Гарцюють та синцi один одному набивають.

— А, ви розумiіте! Це урок малювання в нас був.

— Ах ти, шибенику, — мати роблено з серцем ударила об поли, дивилась на сина й не могла не всмiхнутись, — так мати ото вже така дурна в тебе стала, що й не розумiі нiчого! А ви молодi та розумнi! Що ж тобi — хтось синьою фарбою око пiдмалював?

Докiйка смiіться. Петрик тiльки глянув на неї зневажливо: що ще вона тут… Почав розповiдати.

То, значить, так було: малюі вiн, коли пiдходить Ганна Iванiвна, у зошит дивиться. Пiдiйшла до нього: "Що це ти малюіш?" А вiн їй: "Колiктив". — "Який колiктив?" I прискiпалась до нього: "Де бачив таке?" — "Нiде, кажу, не бачив, а ми органiзовуімо, ми — селяни. Тут i стовпилися школярi. А в мене двiр, будiвлi всякi намальованi, а за двором орють трактором".