— Ти здурiв, Тихоне! Бив Марiю, мабуть? Тихiн важко глянув на Давида хмурими очима, i в них блиснула й до нього зненависть.

— Ну?!

Давид журно хитнув головою. Тодi Тихiн вирвав руку й пiшов до дверей. А вслiд йому Давид палко:

— Та, Тихоне! Брехнi ти повiрив ото!

Тихiн спинився бiля порога й пильно глянув спiдлоба. Давид подався до нього й заговорив, сумовито й гаряче дивлячись на нього. I не думав, i не гадав нiколи вiн, що Тихiн отакий легковiрний: хтось белькнув дурним язиком, а вiн уже й глузд втратив. Ну, защепнуло якесь падло їх позавчора ввечерi. Але чи маі вiн його, Давида, за товариша, чи слово для нього його, Давидове, не полова? То хай чуі: вона отам на полу всю нiч спала, а вiн отут на лавi. I в думцi в нього не було.

На його обличчя довго й пильно дивився Тихiн. Чи чув що, бо весь був в очах, жадiбно ловив, як ворушились Давидовi уста, рвучи слова, як погляд, одвертий, i ясний, i трохи з докором, лився теплим промiнням крiзь його очi аж у груди. Чув, як одтавало серце. I перше, чим стукнуло, ламаючи рiвний ритм, це радiстю, що глянула з очей запалих. Мовби загубленого безвiсти товариша раптом зустрiв i про загублену (лiта тому, дарма що одну нiч) безвiсти любу дружину звiстку принiс вiн: що жива, що любить. Раптом здригнулись риси й застигли в невимовнiй муцi, а з грудей глухо i з стогоном вирвалось:

— Що ж я наробив?

Чом вiн, Давид, учора ввечерi — де вiн був? Як тут у хатi їх було двоі та третiй, сатана, пiдiйшов iз — за спини й над ухом прихилився. А до неї пiдбiг, мабуть, та цитьнув.

— Ну, вже ж Марiя казала, невже ти їй не повiрив? — Давид це.

Тихiн замислився, згадав Марiю вчора. Ще пiдозрiло глянув на товариша. Нi, Давид не бреше. Так, як брешуть або ховають щось, не дивляться ясно. I вiн розповiв Давидовi про все, як було вчора.

Найперше — це така б, здавалося, дурниця, сiрники шукала на карнизi, щоб засвiтити, не знайшла. А чув же, як шерхнула пачкою. Це щоб не свiтити їй. Нащо це було їй треба? Ще Тихiн задумався. Давид його заспокоював.

Казав, що, може, й хвилювалась молодиця. Це просто у вдачi людини.

— А ти її, бачу. Тихоне, бив? Де це вона зараз? Тихiн поник головою. Не знаі Тихiн, де вона зараз. Уночi, вчора, знаі ще, бив на полу, i як же бив її!.. Скотини не бив отак зроду. Потiм упала додолу вона, далi — не знаі вже. Так наче сниться йому, що сидiв вiн уночi, а вона билась на соломi й стогнала. А коли встала? Де подiлась? — не знаі. Може, саме тодi, як, на стiл упавши головою, лежав… i до самого свiту отак. А глянув — не було вже. А це ще й з хати не виходив. Та почув уже — корова реве: нi давано ж у нього ще нiкому, нi наповано.

— Та це пусте, Тихоне! А от що з нею сталося?

— Пiду, може, простить! Ну як же розум втратив! — сказав Тихiн. — А вона, мабуть, у сестри Лукiї, на тiм краї села живе. Якщо в сестри, то добре. Треба зразу ж сходити та розповiсти їй усе. Це сьогоднi ж треба буде зробити.

— Ну, а на хуторах же, що там? — по невеличкiй паузi спитав Давид.

— Та в хуторах добре, Давиде! I гостинець тобi і. Вiн розстебнув кожушок i витяг iз бокової кишенi пiджака клейончастi палiтурочки вiд записної книжки, дiстав звiдти "облiкову картку" на коня i з неї вже клаптик паперу, згорнений учетверо. Подав Давидовi мовчки, тiльки очима пильно дивився трохи примружено. То був лист Кушнiренкiв з допру.

Давид жадiбно вп'явся в нього вiд слова до слова. Хмурний, потiм аж блиснули очi.

— Тихоне! Ти знаіш, що це ти принiс?

Тихiн — примружено з усмiхом, i мовчить навмисне.

— Оце, брат, їм — капут! Оце та ниточка, що до клубка доведе: тут i фiнагента, що вбито, згадуі, i конi… Прiзвище одiрване саме Кушнiренкове

— скурив Iлько, видно. Ну, то, брат, на те й наукова експертиза і. Тi взнають, хто писав.

— Казав, щоб нiкому, — таімно й хмуро сказав Тихiн.

— Ну, ясно!

Давид мовчки й обережно сховав листа аж пiд шинель, аж у спiдню кишеню пiджака й весело тодi Тихона по плечу вдарив.

— Тепер живемо, Тихоне!

Ну, а зараз скотину нагодують та й у читальню. Нi, ще Кожушний з кишенi витяг газету. На хуторах дiстав.

— Оце до речi, за яке ж число? — найперше кинувся Давид, але Тихiн сказав:

— Не туди, Давиде, дивишся. Дивись он там, де "Селянське життя".

Давид перегорнув газету й глянув на ту сторiнку, що Тихiн вказав. I враз аж загорiвся вiд радостi, вiд несподiваної: в газетi був надрукований його перший допис, що вкинув на поштi ще зараз по приїздi. Говорилось стисло в ньому про життя в глухiй Обухiвцi, за паровий млин, що в КНС Матюха з компанiію вiдвоював. Про п'янство голови й про п'яний розгул. Все було надруковане, вiд слова до слова. Давид, хапаючись, ковтаючи слова, перечитав усе, потiм одiрвав очi й на товариша радий i зчервонiлий глянув.

— Сьогоднi й прочитаімо! — казав весело. — Хай знають, що не в нетрях десь живемо, а в радянськiй республiцi!

Тихiн закашлявся тодi i, може, через те не сказав нiчого.

Потiм удвох вони подавали худобi. Ще порося кувiкало, як уже були до ворiт пiдiйшли. Тихiн вернувся в хату й через хвилину винiс йому у цеберцi. Схлюпнув потiм на руки з корита бiля колодязя й догнав Давида вже на вулицi. Той пiджидав i, ще ждучи, посмiхався вже чогось. А як пiдiйшов ближче Тихiн, сказав веселенько:

— А в тебе вже, Тихоне, й пика в дертi! Це ж iще тiльки поросятi винiс!

— Та невже й на пицi і? — Тихiн витер лице заполою кожушка, а тодi зiтхнув, уронив невесело:

— Ех, як — як, то не тiльки пика в дертi буде, а й голова в тiстi!

Iшли потiм i мовчали.

I просто на вулицi бiля хати — читальнi, й на ганку вже людей було чимало. Бiльше мододь. На вистроченi узорнi груди святкових свиток повиставляли дукачi дiвчата, а з — пiд квiтчастих хусток маковiють обличчя на сонячному морозi. Хлопцi з — пiд шапок повипускали кучерi. Гамiр, смiх, голоси… А над усiм — насiнням, як коники в травi, трiскотять. I на землю лушпиння цвiтом бiлим сиплеться.

Бiля ганку стояв гурт чоловiкiв, бороданiв. Саме дядько Гордiй щось у колi їх промовляв. А скоро вгледiв Давида з Тихоном, як тi пiдiйшли, спершу пильно був глянув на обох i чомусь зрадiв. Сказав весело:

— Ну, Давиде, хоч стiни розпихай! Уже i в хатi повно! Хтось iз гурту застерiг дядька Гордiя в жарт:

— Хоч не лякай, Гордiю. А то вчора ремонт зробили, а ти вже й стiни розпихати? Ще одкинуться!

— I вони тут, прийти зволили, — стиха й навмисне важко, мов не сказав, а викорчував iз себе молодший Пiвненко й хитнув головою на ганок, де на лавцi сидiли: Гнида Якiв, Книш, крамар i iншi з їхньої компанiї. Стояв на ганку й Тягнирядно iз здоровенним костурякою в руцi. Матюхи тiльки те було.

— Що ж, прийшли — хай послухають, сказав Давид, — тим паче, що й послухати буде що!

— Може, і що?

За Давида Тихiн вiдповiв, стояв ближче до Чумака:

— к, в газетi, в "Голосi працi", пропечатали за них. Селяни зацiкавились. Але Давид сказав, що заразом хай уже прочитаі в хатi. Тодi запихкали дужче цигарками, докурювали й потiм повалили за Давидом та за Чумаком, потовпились через запруджений ганок у хату.

Якiв Гнида вслiд їм, струснувши лушпиння з полушубка на помiст, кинув з насмiшкою:

— О, культпросвiт пошвендяв!

Але це було зовнi. А глибше десь — спершу дивування, далi аж неспокiй ворухнувся: бачив, що вдвох прийшли з Тихоном — разом! Що за чортовиння отаке! Невже й жiнка не помагаі? А план же його як тепер буде? Вiн так у задумi й пiдвiвся i з Книшем, Тягнирядном та з iншими пiшов за ними в дверi. Чув вiн, що газету стiнну якусь будуть зачитувати, ну, треба й йому: "Може, доведеться й закрити цю лавочку".

В хатi не як було й повно ще. То дядько Гордiй просто недооцiнив її мiсткостi. I тут, як i надворi, лузали насiння, курили, аж дим уже коромислом, i балакали шумно. I що приімно вразило Давида — це те, що були в хатi й бороданi, й жiнки лiтнi. Хоч небагато, хоч з найбiдовiших, але ж — це вперше.