Давид на всi вiдповiдав уважно. I, як уже було останні, вiдчув трохи втому й випив води. Потiм спустив очi па газету, що на столi лежала, i ще казав так:

— А тепер, коли ми глянули на життя ширше, на життя цiлої країни, й побачили, як зростаі вона та розвиваіться в нове щасливе життя, давайте згадаімо, як ми живемо. Чи й ми так? Адже ми, наша Обухiвка, одна з мiльйонiв отих часток, що з них складаіться республiка. А її життя мусить бути нашим життям, а наше — її.

Це перед ним на столi стiнна газета самими ними — хлопцями — й написана. У нiй намагались показати життя, яким воно і: гарне, погане. В нiй пробують i думки подати, як зробити, щоб вийшло на краще.

В хатi всi притихли. Чути було ззаду голоси:

— Не вставай! Чого там не бачив! Вухами слухайтеї Дiтвора бiля стола — аж роти пороззявляли, зацiкавленi. I навiть Гнида покинув лузати.

Найперше прочитав Давид "Як нам iз землею бути?". Це коротенька спроба розв'язати найболючiше питання обухiвське — невпорядковане землекористування. Селяни пильно слухали: все до дiла писане було — i земля правильно показана по клинах, i план землевпорядження хороший. Одним словом, чого б i краще, та… Тiльки махали рукою: хiба ж у них цього можна добитись? Вже пробували! Чи ще фунтiв треба кому? Чи… Он уже Тихiн добивався ж землi, як — як не видно — пiде вже навiки на свою норму… Це все помiж себе стиха, не заважаючи читати Давидовi. Далi було про лiси, про кооперацiю…

Гнида, як тiльки зачув слово "кооператив", аж кинувся й насторожився. А говорилось не про його кооператив, а взагалi за якийсь, що стоїть на майданi, а через вулицю, напроти, приватна крамниця з зеленими дверима. Отут уже Гнида з Губаренком зглянулись. Про оселедцi вонючi писалось далi.

У хатi смiх — догадались. Гнида сплигнув як ошпарений з лутки.

— Це що таке за насмiшка?! — i пiдступився до стола. Чумак пiдвiвся.

— Яка ж це насмiшка? Як у нашому кооперативi нiколи не було вонючих оселедцiв, то чого ж i гарячитися? Це, може, десь було. Де правлiння, може, з крамарем — родичi або покумалися.

По хатi ще дужчий смiх — знати, куди Гордiй стрiляі: в Губаренка Гнида й кумував оце восени. Спалахнули, як полум'ям, обличчя в кумiв. Хотiв Якiв порвати газету, але Гордiй заслонив i одвiв його руку. Подався Тягнирядно.

Тодi ж з ослона встав i пiдiйшов ближче Кожушний Тихiн, хмурний i рiшучий, i Пiвненко бiля стiни став, i ще дехто напоготовi. А Давид глянув гостро на Гниду й сказав йому:

— Ти заспокойся, Гнидо! Це ще тiльки вонючi оселедцi. А я ось найду тобi ще краще щось та прочитаю з "Голосу працi". Дай ось тiльки стiнну газету дочитаімо.

Цi слова на Якова — як холодний душ на голову: вiн притих одразу й одiйшов до вiкна.

— Ану, читай, — уже там опанував себе й таки вищирився, хоч i невесело. Потiм, як уже Давид читав далi про якихось дiвчат, що до баби Упирки ходять виворожувати долю собi та крадуть полотно в матерiв — їй носять, — ще це прослухав Якiв, а тодi пiдкликав брата Фильку й щось над вухо йому сказав. Той зараз i полiз у натовпi до дверей, а ззаду тодi голос хриплуватий, як буваі пiсля кашлю, жiночий:

— Це безобразiяп Я буду жалiтися! — Нюрка бабуню свою одстоювала.

— А що, неправда? — хтось.

— На тебе жалiтися треба! Чортяка тебе з "Пальмири" притаскав сюди!

Закликав до порядку голова, бо ще не вся ж газета. Ще вiршик один був, була й байка — це хтось пiдслухав, як уночi через вулицю обшарпана школа їхня з церквою балакала. Школа питала сумно: "Чого ти i ледача, i з тебе користi людям нiякої, а пофарбована, а я дiтей розуму навчаю, а, бач, обшарпана яка". Не знати потiм — чи автор не змiг за церкву вiдповiсти, чи сама церква закопилила губу й не схотiла з обшарпаною сусiдкою балакати, а тiльки тим i закiнчилось: вийшов сторож дiд Софрон i бовкнув годину. Церква позiхнула й. стала дрiмати. А школа ще довго з сумом дивилась на темнi стрiхи й думала: "Де ж правда в свiтi?"

I врештi заклик: "Пишiть усi в стiнну газету". На цьому газета й скiнчилася. По хатi загомонiли — дiлилися враженнями, дiтлахи аж на стiл лiзли: якийсь малюнок побачили цiкавий. Петрик аж головою крутив — ой, мовляв, i намальовано ж фарбами всякими, здорово намальовано! Потiм поволi стихати стало в хатi й стихло. Бо знов витяг Давид з кишенi аркуш. Якiв насторожився, а Давид знов, перше нiж читати, коротенько сказав:

— Це ми своі життя бачили, обухiвське: темне, глухе i до безкраю погане. Але не скрiзь же таке. — Вiн прочитаі ось, не вибираючи з газети, про життя iнших сiл, та й хай подивляться. I це не за горами ж. От у селi Ковалiвцi, це як на город їхати, сорок верст звiдси, провадиться землеустрiй i переходять на многопiлля. В якiйсь Гарбузiвцi школу одремонтували. В мiстi Сорочинцях комуна "Маяк" пустила всi три млини водянi на Пслi, що до того стояли. Ну, а це десь, правда, i на їхню Обу — хiвку схоже, п'яний голова сiльради зайшов на делегатськi збори селянок i став матюкати усiх. Ще десь школа забезпечена паливом на зиму й одремонтована.

— А ось i про нас, — сказав Давид, пишуть у газетi, щоб не ми тiльки знали, а всi, хто читаі, вся Україна. Вiн почав читати:

— "Глухе село Обухiвка, Щербанiвського району…" — але й замовк, бо враз, мов хтось штовхнув iз сiней, колихнувся вiд дверей натовп i в хату влетiв Матюха. На ньому шапка кудлата була збита на потилицю, пика червона: ось — ось, здавалося, репне на нiй шкура. Всi з острахом одхилялись од нього й давали дорогу. Бiля першого ослона став i, побачивши, що в руках Давида не "контрреволюцiя", а справжня друкована газета, мовчки дививсь, хоч i грiзно та спiдлоба. Вся постать говорила без слiв: "Ану — ну, чим ви тут займаітесь?" Якiв прихилився до нього й почав щось говорити. З ослона Книш глянув на нього й похитав головою. Мотузка пождав, поки затихли всi, i знов почав:

— "Глухе село Обухiвка, Щербанiвського району. До залiзницi двадцять п'ять верстов, до повiтового мiста — сiмдесят. Колись i в Обухiвцi шумiла революцiя: одiбрали землi панськi та в куркулiв, усiії до трьох тисяч десятин. Та далеко земля, за десять верстов. Не вхлiборобиш на нiй, та ще бiдняковi з шкапиною. Де ближче, ту куркулi захопили собi. Ще з весни на землеустрiй зiбрались були обухiвцi, i приговора частина села склала. Та десь приговора того й вiстi немаі. к в Обухiвцi артiль у лапках, мошенством млина парового, що в КНС в орендi був, собi захопили: це — голова сiльради Матюха, ще голова КНС Гнида, крамар Губаренко та куркуль Книш. Деруть iз селян фунти дорогого мiрчука (шiсть фунтiв), тiльки стогнуть тi, а вони наживаються, А влада спить в Обухiвцi. Ба нi, то спить сiльрада з замкненими дверима з ранку до ночi. А голова її з ранку до ночi п'і, не вихмеляіться, з компанiію. Б'і пики селянам, як колись урядник, а його пiдручним — на все права й воля. Доки ж це буде?"

— Оце й усе, — сказав Давид i поклав газету. У хатi й досi тиша, i навiть дихання затаїли. Матюха, мов остовпiв, стояв, не рухався. Чи це йому сниться? Ворухнув рукою — ворухнулась. Нi, вiн не спить. А то Давид щось говорить… I враз очуняв Матюха, знов до обличчя прилила кров, i вiн рвучко подався до стола й крикнув хрипло:

— А! так ти власть пiдривати! Хто тобi розрiшав?! — i грiзно насувався на Давида. Той схвильований, але твердо вiдповiв:

— Читати орган губвиконкому та губпарткому — на це дозволу вiд тебе, Матюхо, менi не питати!

Матюха смикнувся, але щось мов за поли його схватило й не пустило вдарити в першу ж мить. А мить як пролетiла ця, одразу вiдчув, що за цю мить згубив себе: народ же, чують же, бачать. Треба вдарити, а не зведе руки, страшно. Тодi в гнiвi трiпнув головою й кулаком грiзно посварився:

— Ну, ти ж гляди! Знай! — i швидко одвернувся, а на Гниду та на Тягнирядна теж гнiвно: — Ходiмо!

Натовп захвилювався i почав i собi виливатись у дверi. Найостаннi вийшли Давид з товаришами.

Хоч селяни й казали Давидовi: "Ой, щось буде! Стережися, Давиде!" — але Давид iз захопленням i радо дивився на їхнi обличчя, що на них в очах крiзь забитiсть та заляканiсть i щось нове виступало, якась надiя. Це ж на їх власних очах Матюха — грiм та блискавка на Обухiвцi, ба на весь Щербанiвський район колись, що матерi дiтей замiсть вовком та ним лякають: "Цить, он предсiдатель iде!" — це ж вiн сьогоднi на людях оторопiлий стояв перед Давидом, а вдарити не посмiв. I тодi на сходi — пригадувалось. Нi, значить, i вiн то лише для них був "цар i бог". Не наривався нi на кого, а, бач, нарвався… I в газетi здорово пропечатано. Селяни кожен своїми очима дивився, як там написано: "Матюха п'і, гуляі". I за млина парового, й за Гниду. Це ж уся Україна читаі. I влада вища знатиме.