I все ж до шелюгiв їх не догнали. У шелюгах ще дужче бiгли — уже захеканi й гарячi як огонь. Враз Зiньку за руку Iлько схватив i сам спинився, i Савка. Дiвчина притаїла подих i стала — слух i зiр. Та по дорозi нiчого в темрявi не чути й не видно. Раптом обiч, уже в шелюгах, блиснуло, мов хтось кинув цигарку, i голос глухо в темрявi:

— Стiй отут!

Скрикнула Зiнька, Iлько згарячу пальнув iз обрiза — сам не знав, чи туди, чи вгору. А з шелюгiв у ту мить, _мов_ дуплетом, iз двох гвинтiвок — бах! бах!

Чорна нiч. Ще перед самим обличчям у Зiньки вже на бiгу — пихнуло полум'я обрiза й оглушило її. Бiгла, падаючи, прориваючи кущi, i кричала щось у нестямi. Не чула — чи бiгли за нею хлопцi. Чула ще пострiли — два, десь далi — бах! бах! Спiткнулась i бiгла знов, очима розпанаханими у темрявi жадiбно шукаючи, помiж кущами. I за одним кущем враз, аж одкинулась, потiм зойкнула й шарпнулась до нього. На сiрому пiску мiж шелюгами, розкинувши руки, лежав нерухомий, чорний, хрестом.

Перед ним i впала на колiна як пiдрiзана. Руками сплеснула й зойкнула в нiч. А враз похитнулась i з стогоном непритомна впала до нього на пiсок.

Нiч одгукнулась ще двома пострiлами, але далеко десь у березi, — бах! бах! Потiм уронила зорю — велику пекучу сльозу — i занiмiла в печалi…

…I прийшла зима, й минула — аж напровеснi Давид Мотузка вертався з мiста в Обухiвку.

Поїзд прибув на станцiю заранi — опiвднi, але по розгаслiй дорозi йти було важко; версту по верстi мiсив ногами Давид, на кожному кроцi провалюючись у талому снiгу; iшов; iшов — уже й сонце сiдало, а вiн ще тiльки доходив до колишньої Ганiвської економiї. До слободи ще лишалося верст iз десять. Проте хоч пiзно, а був би таки дома сьогоднi — ще донесли б ноги, та, отже, лише виткнулась iз — за саду ковалева халупка, така радiсть пройняла парубка — одразу вiдчув, що далi вже не пiде. Далебi, немаі чого поспiшати. Та ще поночi по такiй дорозi. Та ще… це ж i вона, що вже скучила, мабуть. Згадав, як писала в останньому листi: либонь, вiдколи довiдалась, що незабаром вийде з лiкарнi, та вiдтодi щодня як очей не видивить. Увечерi аж за греблю, буваі, вийде — чи не бовванiі по дорозi з станцiї. "Стою, стою пiд вербами буваі, а тебе, любий, нема та й нема", — писала.

Аж прискорив ходу Давид. Недалеко вже. Навiть уже чути бруньковий дух од верб понад ставом. Гiн яких двоі залишилось, а тодi звернути з шляху, перейти греблю i в хату отак — рип: "А здрастуйте лишень вам, люди добрi". Вiн навiть руку звiв до голови i нiби хотiв зняти шапку, та тiльки збив на потилицю i зiтхнув глибоко на всi груди.

Да, хороша — таки штука життя. Отак iти по грузькiй веснянiй дорозi — обвiяний молодим духом нестерпним талого снiгу, та землi, та вербових бруньок. Хороше! А що плутаі ноги втома та чавкаі в драних чоботях — дарма: ось i вiдпочине, i онучi просушить. О, ба! Спередi у темрявi блиснув вогник (видно, в халупцi свiтло засвiтилося). Хороше!

I враз нiби спiткнувся на якiйсь думцi. Аж нахмурив брови й щелепи зцiпив. Та й то всилу — силу переступив. I як лишилась уже позаду, не мiг iще й тодi, щоб не оглянутись на неї. А так, отодi в шелюгах, якби не наспiли були… Аж не вiриться, що це було. Та й усе життя отодi в Обухiвцi — не вiриться, що це була дiйснiсть, а не привидiлось у важкому маячному снi. I то в ньому, в химерному свiтi примар — вiн, Давид, тiпався, як у лихоманцi, белькотав посмаглими губами й бився, зi стогоном, щоб прокинутися — прорватися в дiйснiсть. А його… назад на арканi.

Це ж саме отут наздогнали були отодi. Ой гади ж, били як. А потiм, як худобину, взяли на налигач, а другий край Тягнирядно кинув петлю коневi на шию i — гайда. Оце згадав Давид — аж загорiлися роз'ятренi спогадом ноги, розбитi, в кровi: тягли ж на арканi по мерзлому груддi. Ще дякувати коневi, що не рознiс кiсток: як не поганяв його Тягнирядно, а вiн що зiрветься, та й стане, очi косить назад, хропе й цапуі. Поки — то вершник зiрве його знов, а Давид i одсапне тим часом. Проте як в село вже дiстались, всилу — силу волочив ноги. Та й не ноги були то: в цiлих чоботях виходив з дому, а то вже самi халяви телiпалися на ногах, а ступнi голi — саме шмаття м'яса. I отак просто до сiльради.

А потiм — льох у раймiлiцiї, допити й шелюги… Якби не наспiли були отодi, уже б нiколи з отого сну й не прокинувся. I як — то вони нагодилися саме тодi. Теплими пальцями торкнулася до повiк i одкрила їх. I на зоряному тлi побачив Давид її, Зiньчине, змучене й зрадiле обличчя. Оце i усе, чим спалахнув йому новий свiт пiсля довгого забуття i знову погас. Потiм отямився аж у ковалевiй халупцi. I вона, Зiнька, таки бiля нього. Розповiла, як одбили його; на руках пронесли хлопцi до хутiрця, а там Савка пiдводу в тiтки дiстав i оце в двiр уже свiтанком привезли нишком. "Тут не страшно вже", — потiшала. А сама i в хатi не сидiла. Уже потiм призналася, що сама боялася дуже i вартувала надворi весь день — чи не принесе їх i сюди лиха година, щоб же хоч побачити здалеку та щоб чи в льох, чи на горищi Давида заховати. Але їх не було. А вночi приїхали кiньми Гордiй Чумак iз Пiвненком (Iлько загадав). Розповiдали, що на селi такий переполох — i начмiлiцiї приїхав. Трусять усюди. Коли б ще й сюди не догадались. Мерщiй ухопили Давида на пiдводу й на станцiю. (Поїзд опiвночi).

Е — ех, i не згадувати. Точка. Оце йде, а попереду — нове життя… Iменно, Давиде: нове життя!

Аж скинув шапку i йшов отак простоволосий. Отак i в хату порiг переступив — шапка в руках, та й — "здоровi були".

Що вже радi були йому всi — не знали, де посадити, з чого почати розпитувати та з чого про свої новини розповiдати. Степан був дома. (Ще в лiкарню Зiнька писала, повернувся вiн з Червоної Армiї). Був дома й дядько

Клим, — уся "ганiвська громада" була в зборi, хоч i засiдання робити. "Який там перший пункт у нас?" — веселий старий коваль. "Та який — он хоч i з того почати (дядько Клим) — дерево ж возимо". Писав Яким i в лiкарню про це. Ну, i так взагалi — не те життя тепер — радянське життя. Вибори ж оце щойно закiнчились: Гордiй Чумак головою, i в члени сiльради провели все своїх людей. Ось i Степан у членах тепер. Цi життя налагодять. Та й у районi ж — i голова райвику другий, i секретар райпарткому iнший, а Миронова i з партiї викинули. Ну, i дома у старих усе гаразд — Зiнька оце була якось на слободi. "Христю просватали", — прохопилася Зiнька та й зчервонiла враз: "Кому що, а тобi сватання". I вiд продподатку звiльнили, нiбито накладено неправильно було. Тато вже знати, яка була правильнiсть.

I спитав дядько Клим, що за них чути. Давид розповiв, що перед вiд'їздом заходив до прокурора — розслiдування закiнчено вже, а це на недiлю через тиждень — саме в Щербанiвцi ярмарок — i суд їм буде: виїде сесiя губ — суду в Щербанiвку. Он — бо як! Оце так новина. Задиркали чоловiки цигарковим папером, закадили. "Ну, та й цур їм, не проти ночi їх згадувати, сплюнув коваль, — і, й окрiм них, об чiм поговорити".

I таки було об чiм.

I за вечерею, i повечерявши, обсiвшись бiля припiчка, щоб курити в пiч, гомонiли допiзна чоловiки про се, про те. Уже й ковалиха та Климова жiнка з дiтьми полягали на полу. Сама Зiнька не вкладалася спати: усе сподiвалась, що, може ж таки, влучить часинку, щоб крадькома хоч торкнутись до нього. Та й втратила надiю. Аж засмутилася й губенята трошки надула. Ще хоч таки трохи зiгнала злiсть на всiх: прогнала вiд припiчка (чи їм мiсця в хатi кращого немаі?) — соломи їй треба. Постелила потiм чоловiкам долi всiм покотом, головами до лави, тодi й собi кинула ряднину та подущину на лаву й лягла. Але не спала, ждала все. I вже пiзно за пiвнiч (проспiвав пiвень), як погасили свiтло та полягали чоловiки i саме скраю Давид, довго трималась, та й нi — таки, — тихо — тихо крадучись у темрявi, щоб не шерхнути, опустила руку з лави й — наткнулась на його простягнуту руку. Хап — i вплелися пальцями одна в одну. Потiм i поснули обоі отак — рук не розмикаючи.