А на ранок Давид пiдвiвся, ледве розвиднiлось, i зразу ж зiбрався йти.
Не пускали. Ковалиха нiби щось почула матернiм серцем, припадала до нього, як до сина: "Та й поснiдав би, чим натщесерце йти, а чи, мо, боїться об'їсти?" — "А, таке! — лише рукою махнув Давид, посмiхаючись. — Не об тiм рiч: доки пiдмерзло оце, йти буде легше". Та й попрощався. Зiнька й собi накинула свитку на плечi — провела за порiг, а потiм, непомiтно отак, i через двiр аж за сад. Може б, i далi, та Давид сам винуватий. Пригорнув її до себе, заглянув щасливий у вiчi їй та й не то в жарт, не то насправдi: "А може б, ти, Зiню, й не верталася?" Дiвчина зашарiлась та так i прикипiла до нього. А враз одкинулась i розвела руки: "Отак, боса, в опорках?" Давид занепокоївся: "Та чи ти, дiвчино, з розумом? Бiжи, бiжи, прямо на пiч". I сам геть рушив. Потiм, оглянувшись, побачив, що й вона стоїть, — крикнув, iще й насварився на неї рукою.
В Обухiвку Давид прийшов заранi — саме школярi сходились до школи. Село вже жило. Дружно курились димарi хат, рипiли журавлi бiля криниць, ревла худоба по дворах, i в морозному повiтрi лунко, чулися людськi голоси. А крiзь усе, як удари здорового рiвного пульсу, паровий млин у березi. Мелемо, — значить.
Повз Матюшин двiр як проходив — глянув з цiкавiстю. Порожньо на подвiр'ї, понуро стоять будiвлi, а хата навiть iз забитими вiконницями.
(Хвалилась Зiнька, що переїхала Матюшиха до батька на хутiр). Перевiв очi Давид на ворота узорнi й не мiг, щоб не всмiхнутися: "А що — чирва масть?
Еге ж, не завжди i чирва — козир!" Поминув Пiвненкiв двiр. У Марiї в хатi топилося.! I враз стиснулося серце — Тихона згадав. Не витримав, сердега, помер у тюрмi. Який жаль. Оце б iшов, а вiн би бiля загороди: "Здоров,
Тихоне!" — "Здрастуй", i пiдiйшов би до тину — друзяка. Iз'їли, падлюки! I так уже до самого дому не розвiявся тихий смуток. Уже в хатi забулося трохи в радiснiй зустрiчi. Самi жiнки були дома — мати та Христя з Докiйкою. "А чоловiки, — весело розповiдала Христя, — один у школу пiшов, а батько — до млинам.
— Вiд каведе ж приставлений, — додала мати поважно, — тепер же й ми, сину, люди. — Та й не втрималась стара: повiки затремтiли в неї, i сльози виступили в очах. Проте й крiзь сльози не затьмарилась їхня небачено прозора синь. От нiби вперше в життi своіму побачив Давид, що в матерi очi синi. Змахнула рукою сльози з вiй мати i вже веселенько до сина з ласкою: мабуть же, зморився i голодний. Давид сказав, що пiдночував у хуторi, але лягли пiзно, то голова каламутна трохи — поснiдавши, хоч i задрiмаі на часинку. Проте не довелося: тiльки — но снiдати сiв — Яким прибiг (почув, що вернувся).
— Го — го! — Здоровкались, смiялись, як тi малi дiти. Далi Яким: "Ну, що та як, та снiдай швиденько". Не дав i поїсти хлопцевi гаразд. Аж розсердилась Мотузчиха, а Якимовi смiх:
— Не хлiбом ідиним жив буде чоловiк, тiтко Марино. Та пiсля лiкарнi багацько i їсти нiззя. Гайда! — I подалися з хати.
Отак i вкрутило в себе Давида життя обухiвське, з першого ж дня. Iще першого дня був нiби за гостя — роздивлявся (коли ж куди оком не кине, та й нова новина). Iз сiльради у КНС, у млин, у "Якимову канцелярiю" (Яким i завiдувач хатою — читальнею, й секретар колективу "Перемога"). Всiх обiйшов, з усiма побачився, набалакався.
А вже другого дня возив лiс з iншими на виселок, порався по господарству, на громадськiй роботi (саме до землевпорядження готувались, з дня на день ждали в село землемiрiв). Нiколи гаразд i оглянутися. То й не диво, що незчувся Давид, як i пiдiйшло число отаке: прийшла з РВК до сiльради оповiстка, що в недiлю отакого числа в селi Щербанiвцi виїзна сесiя губсуду буде розглядати справу "Матюшиної банди" i щоб про це якнайширше оповiстити люднiсть. Разом iз цим i повiстки були одержанi на
Давида й ще на багатьох обухiвцiв: з'явитися за свiдкiв у суд на тодi ж таки. Сьогоднi одержано це, а завтра й недiля. I саме ж у Щербанiвцi ярмарок.
Чи коли й був отакий наїзд у Щербанiвцi, як пiд оцей ярмарок. Весь вигiн — ярмарковище — був запруджений возами, аж ген туди за вiтряки. Обухiвцi як приїхали, то вже гаразд нiде було й стати. Насилу пробилися на цей край. Але й сюди аж пiд самi тини розлився ярмарок i навiть у вулицю вихлюпнулися вози. Далебi, хоч i собi у вулицi ставати. Та Яким заперечив: мовляв, чи ж кращих мiсць не заслужили, що будемо в проходi тулитись. Вiн сплигнув з воза i зник у натовпi, а невдовзi повернувся "з розвiдки" удвох iз Степаном ковалевим. Знайшов мiсце.
Бiля пошти звернули на руїни колишнього маітку й помiж пеньками та купами цегли добралися до гамазею. Отут за гамазеім у затишку й отаборилися.
Повипрягали конi, пов'язали до возiв. З возiв позлазили жiнки, заметляли спiдницями, обтрушуючись, — як гуси на березi з води. Всi по — святковому повбиранi ради такого дня, рум'янi на морозi. Од воза неподалеку дядько Клим упiзнав обухiвцiв — пiдiйшов iз хуторянами сюди. I
Зiнька де не взялася — вже з дiвчатами, до чоловiкiв тiльки "здрастуйте!" кинула, а Давида черкнула гострим поглядом. Тим часом Степан розповiдав, що вчора ще прибув у Щербанiвку, i суд весь сповна, i заарештованих пригнали. А оце щойно з сельбуду, — не починалося ще: на вiсiм годин призначено.
— Пiдождемо, — казав дядько Гордiй, бiльше ждали. У затишку вiд вiтру пiд гамазеім посiдали, стали закурювати. Жiнки зiбрались на ярмарок пiти поки що, уже й знялися були, та раптом пiвнiвська молодиця скрикнула здивовано — i до дiвчат:
— Дiвчата, он диви!
Всi оглянулися i так стояли здивовано очима на натовп. Щось, видко, трапилось. Люди, що досi гуртами стояли собi бiля возiв, заметушились; дехто вилiз на вiз, i всi дивилися ген у той бiк на будинок раймiлiцiї. Пiдвелись i обухiвцi. А моторна Христя Мотузчина аж на вiз зiп'ялась i враз гукнула схвильовано:
— Та гляньте ж бо. Ведуть!
Всi так i кинулися. Хто на пеньок, на купу цегли, на колесо чи на полудрабок вилiз — i всi туди очима через голови натовпу. Справдi — повели. З двору раймiлiцiї через подвiр'я помiж рядами возiв тихо посувалась оточена сторожею юрба в'язнiв. Таки не дуже близько, гаразд i не розпiзнати кожного. Двоі в шинелях — видно, Сахновський та рудий мiлiцiонер. Тягнирядна знати — од усiх на цiлу голову вищий; i, либонь, по кудлатiй шапцi Матюху пiзнати, а iнших i нiяк. Але, видко, всi там до одного. Он скiльки їх. Як на звiрiв, товпиться народ обабiч дороги, зразу ж услiд за юрбою микаючись у похiд. I так валом валили з нею до сельбуду.
Цiлий день тривав суд. I весь день бiля сельбуду товкотнеча, а на ганку i в дверях — пробка. Так увесь день надвiрнi дверi в залу й не зачинялись. А на ганку як рiй повис шапкою, — люди, кому не вдалося пробратись усередину. Хоч слово, може, якесь упаде — таки й сюди через порiг.
Iнодi зсередини на свiже повiтря вилазив упрiлий, в розстебнутiм кожусi, котрийсь iз слабогрудих, що вже неї мiг сидiти бiльш у духотi. Тiльки зi схiдцiв, як уже обступлять його, розпитуючи, i вже хоч би й хотiв вирватися — дарма. Аж поки новий хтось вилiзе ще. Тодi самi покинуть, як перечитану газету, i хапають свiже, дальше число.
Отак бiля сельбуду. Але й на ярмарку сьогоднi весь день тiльки й балачок було, що про суд. Потiм, коли й день уже стемнiв, засвiтилося по хатах свiтло, поскладали ятки, — уже й роз'їздитися б (дехто таки й вiд'їздив, але бiльшiсть i не рушали), там — там помiж возами на ярмарковищi стали займатися вогнища (гаразд, що кладовище поблизу з хрестами). Видко, поклали собi дiждати кiнця хоч би й усю нiч.
А суд таки й затягся: лише опiвночi закiнчився розгляд справи, потiм цiлих п'ять годин тривала судова нарада. I всю нiч не спала Щербанiвка, не гасили свiтла, на майданi палахкотiли вогнища i тихим гомоном бродив табiр, як запущена дрiжджами опара.
I ось нагло вже на свiтанку знову знявся гамiр бiля сельбуду. Кидались люди з хат, од огнищ на майданi, але до сельбуду не протовпитись — натовп отакий. I в клекотi голосiв годi щось уторопати. До розстрiлу трьох, а кого ж саме? А iнших же як? I чого ще ждуть, не розходяться?
