Не скоро вже чув Тихiн, як вийшла вона в сiни й засунула дверi. Ждав принишклий, з заплющеними очима, i було хвильно. Але ось чуі — пiдiйшла до полу, кинула якусь одежину в ногах у нього на пiл, тодi дмухнула на лампу й тихо лягла впоперек полу головою до стiни, у нього в ногах. У Тихона ще обiрвалося щось, i вiн востанні подумав: "Так, все правда". Довго лежав нерухомий у тiй самiй позi i в думках невеселих.

Марiя, може, вже спала. Може, вже й пiвнiч, чи вже й до свiту близько. Тихiн закурив помацки в темрявi й ще думав. А як кинув докурену цигарку додолу: "Отак i я, як оця цигарка докурена: тлiю з одбитими печiнками! Нiкому не потрiбний тепер! Ба — рiдний товариш… рiдна жiнка… Ну i нехай!" А вiн — недокурок. I стало вiдразу якось дивно байдуже. I втома, мов теплим важким лiжником, укрила.

"…А Марiя в ногах i, мабуть, розкрита ж?"

Вiн звiвся в темрявi, вдивляючись у бiлу постать Марiїну в ногах. Гнiву вже не було. Була така надзвичайна тиша в душi. Мовчав хвилинку, потiм стиха:

— Марiі, чого ти там лягла?

Жiнка не обiзвалася, хоч i знав же вiн, що вона не спить. А може, спить? Вiн пiдлiз на колiнах до неї i тихо в темрявi провiв їй по обличчi долонею. Чув — об долоню черкнули, трiпнулись вiї. Вона звелась i кинулась неспокiйно, з неприхованою огидою:

— Не здумай ще лiзти до мене! Геть — бо!

Тихоновi кров ударила в лице й розлилась по ньому. Чути, захрипiло дужче в грудях, — нагадало йому… Звiдкiлясь iзнизу в груди з болем ударило. Вiн ще помовчав. Враз прихилився до неї близько зi скривленим обличчям i процiдив крiзь зуби:

— У, ти! Думаіш — лiзу?!

Марiю одкинуло назад не чутою ще нею вiд нього такою страшною лайкою. Швидко й важко дихала, нестямно дивлячись на нього в темряву. I з темряви їй до очей наближалися великi чорнi западини Тихонових.

— Ти думаіш, що я не знаю нiчого? Я знаю все! Одхилилася ще Марiя, i голос, зриваючись:.

— Що ж ти знаіш?

— Усе! Пауза.

— Ну, i знай! — сказала, наче з викликом. А вiдхилилася ще — боялась, що вдарить. Аж зовсiм лягла горiлиць, спираючись на одкинутi назад руки.

Тихiн близько над нею. Хоч нiч, а бачить кожну риску на її напруженому обличчi. I все воно таке чуже й таке знайоме. В груди хлипнуло, мов прорвало загату, не знане ще нiколи до неї почуття: до своії жiнки в першу нiч по її зрадi, в першу нiч, як одiпхнула. Самому гидко, а не може. Уже схватив за плечi:

— Лягай сюди! Раз ти така…

Марiя шарпнулась i вдарила його в лице. Кинулась iз полу, та рука — хап її за руку, а друга, розтопiрчена, в груди Марiю вдарила, аж їй дихання забило, по головi… i як упала з полу — ще й долi…

Хiба вiн зна, що було долi? От сидить на лавi розхристаний, важко дихаючи, з пониклою головою. За вiкном уночi — з пiснею молодь повз двiр. За повiтку зайшли, видно, бо тихше пiсня. I стихла. Чути стало, як на долiвцi бiля полу в темрявi щось билося бiле, розпатлане й тихо стогнало.

Тiльки стало на свiт благословлятися, ще iншi хати сонно плямiли темними вiкнами (бо недiля ж i вдосвiта не вставали), а в Мотузок у хатi вже всi були на ногах. Батько, взутий уже, щось за пакуночок, в папiр загорнений, бережно поклав у спiдню кишеню бокову в пiджацi. Христя сказала:

— Та ховайте як слiд. Бо тепер на ярмарки такi митцi з мiста наїздять, що незчуітесь, як i витягнуть.

— У мене не витягнуть! — сказав батько певно, але ще й поверх пiджака помацав рукою грошi. Одяг зверху свиту й пiдперезався туго паском. На шию башлик старенький. Мати скибку хлiба в чистеньку ганчiрку загорнула й поклала йому у вiдлогу башликову. Ще щось хотiла сказати, та чи не насмiі? А врештi наважилась:

— Може, грошi зостануться, набери ти Христi хоч абищо на кофтину. Дiвка ж таки! А Христя, зчервонiвши:

— Та, мамо, хоч би на коняку вистачило! — Хоч i знати було по очах, як же хотiлося їй на кофточку ситцю веселенького! Такого, як ото Галька пiвнiвська набрала собi в кооперативi. Батько сказав:

— Нехай уже колись. Як трохи на ноги станемо. Вiн узяв затим у кочергах батiжок i пiшов iз хати.

I всi пiшли проводити його. Навiть дiти побiгли, босi й розхристанi.

— А, лишенько! Ну, куди ви, голiсiнькi? — завернула їх мати була строгенько, та згадала щось i подумала:

"Хай, i дiтям треба" — i вже ласкаво їм: — Хоч у черевики повступайте, встигнете!

Докiйка вернулась, а Петрик тiльки матерi "такнув" i пiдскоком босий по бiлому морозу вже аж бiля загону.

У загонi батько налигав телицю i вивiв. Бiля колодязя зарипiв звiд, витяг у корито Давид свiженької. Напилась трохи. А мати пiдiйшла до неї й тихо гладила рукою. Два роки жила в них. Два роки доглядала, радiла — корiвка, думала, буде…

— Хоч не продавай же, старий, рiзникам. Продай у двiр якому дядьковi. Скажеш: з — пiд корови якономiчеської, з — пiд нiмки.

Батько:

— Продамо — хто купить. Ну, помагай бо', - цьвохнув батiжком i повiв iз двору. Ще й за ворота вийшла мати. На дорогу, мерзлу, грудкувату, ще не накочену, похитала головою:

— Як вона й дiйде до тої Щербанiвки. Нiде ж не була ще в далекiй дорозi…

Як зайшла в хату, Христя вже розпалювала в печi. Почала й стара на борщ лагодити. Давид сидiв кiнець стола, рився в книжках i виписував якiсь цифри, помiтки на клаптику паперу (мав же сьогоднi в хатi — читальнi робити доповiдь про мiжнародне становище, то й вибирав цифри i складав конспект). До виступу свого вiн ставився як — найуважнiше. Бо — зумiі зацiкавити з першого разу, тодi вже — пiвдiла. Тому так рився старанно в книжках, забувши все навколо. I як розвиднiлося вже зовсiм та погасили лампу, тiльки повернувся й пiдсiв до вiкна i знов за своі.

Вже аж коли витопили, мати сказала:

— Ось годi вже тобi, Давиде. Усе з тими книжками. I як воно голова не заболить стiльки читати. Може, вже обiдати будемо?

— Хоч i обiдати.

Всi були дома, бо в церкву вiд них нiхто не ходив — безбожники. Ще мати хоч у пiст таки говiі раз i Докiйку зводить. А вже старий та молодi, навiть нащо Петрик, а й той: "Народ затемнюють тiльки церквами тими". Мати похитаі головою, пожурить нежурно сина, а сама: "Бог його святий знаі!" В кутку, як ще тридцять лiт тому, висить "спас" i "матiр божа" — благословення. Од часу полиняли, зчорнiли вони, i тьмяно виступають їхнi сумнi обличчя. Скiльки — без числа хвилин, як усi злити в одну, — цiлий рiк iз свого пiввiку, нi на мить не одхиляючись, промолила їх, згорнувши в покорi натрудженi руки. I що ж дали вони? Поки вже дiти, махнувши рукою на них, та не пiшли самi… тепер хоч молилась стара, та не до них, не до богiв, а до тих згаслих у минулому болiв, i мук, i надiй, що десятками лiт пiзнiми вечорами, раннiми ранками з очей своїх украпляла в зчорнiлi дошки. Може, тому й обличчя на них такi рiднi й сумнi?..

Обiдали — саме люди з церкви рушили. Знати, це ще не скоро зберуться в хату — читальню. Поки пообiдають.

Але Давид зараз же, вставши з — за стола, почав збиратися. Треба йому затим ще до Тихона зайти. Ну, а Христя до дiвчат забiжить — запнулась. I разом вийшли.

У Кожушного в дворi перше, що кинулось Давидовi, це — в хлiвi кувiкало на весь голос порося, а з загороди через хвiртку дивилась тоскними очима корова, потiм витягла шию й ревла, аж сумно. Чи голодна, чи ненапоіна. Дверi сiнешнi стояли вiдчиненi й хатнi тiльки прихиленi, а не на засувi.

А як зайшов, — посеред хати Тихiн у кожушку, розстебнений i без шапки. На Давидове "здрастуй" вiдповiв глухо, мов то в пустiй хатi луна вiд Давидового ж голосу. Потiм узяв шапку з лави й рушив до дверей повз парубка, на нього й не глянув. Давид здивований схопив Тихона за руку i спинив. Той не вирвав руки.

— Що з тобою, Тихоне?

Тихiн глянув хмуро на товариша й одвiв погляд — упав десь у куток бiля помийницi. Давид пильно, з неспокоім дивився на нього: зблiдлий i ще мов дужче запали очi. В хатi бiльш нiкого не було. Блиснула догадка. А як тiльки Давид оглянув хату, побачив постiль розкидану на полу, збиту солому бiля полу, то вже не мав сумнiву, з тривогою казав Тихоновi: